Володимир Балега – про фото в стилі «ню»… та інші принади професії

Таких фотомайстерень у місті залишилося не так уже й багато, адже більшість із нас уже мають цифрові фотоапарати, у когось навіть так звані професійні «зеркалки». Однак, за словами відомого закарпатського фотохудожника Володимира Балеги, щоб зробити добротну світлину, не досить лише дорогої техніки. Як би це банально не звучало, але у фотосправу треба справді вкладати ще й душу.

«Усе, що міг, в Ужгороді вже відзняв»

– Пане Володимире, як склалося, що професійно ви почали займатися фотографією лише в 40 років? Чим захоплювалися раніше?

– За фахом я англійський філолог і довго працював учителем. Однак основним моїм хобі, та й у принципі й професією, була музика. Я грав на бас-гітарі у відомому на той час ансамблі «Джерела». Отож, у школі трудився для душі, а музика була і для душі, і як вид заробітку. Граючи на весіллях, за суботу-неділю приносив більше грошей, аніж за місяць у школі. Після розвалу великої Радянської держави пішов із викладацької роботи, бо, як тепер пам’ятаю, моя вчительська зарплата складала 7 доларів. Важкі то були часи. Як і багато закарпатців, торгував на базарі, вдосталь наїздився Польщею та Угорщиною. Згодом на місці нинішнього нашого фотосалону відкрив магазин, а поруч, у сусідньому приміщенні, люди займалися фотографією. Так склалося, що помер один фотограф і, відповідно, з’явилася вакансія. Тодішній директор ательє Ольга Іллівна запропонувала мені це місце, а фотографи навчили основним азам  і, як мовиться, пішло-поїхало…

– Ви є володарем безлічі престижних нагород, призером багатьох конкурсів. Яка з них для вас найдорожча, найпрестижніша?

– Найцінніша – перша, золота медаль Міжнародної федерації фотомистецтва, яку мені вручили у Румунії за роботу Nika – фото в стилі «ню». Потім були десятки нагород різноманітних рангів. Але та, перша, стала навіть такою собі сенсацією. Як тепер пам’ятаю, дізнався про неї в момент, коли вдома телеканал «Тиса» брав у мене інтерв’ю. Аж тут дружина каже, що надійшов лист із Румунії. Читаю і очам своїм не вірю, що отримав таку престижну нагороду. На жаль, не встиг зробити візу, тому медаль мені прислали.

– Ви дуже багато фотографуєте Ужгород. Навіть тут, у вашому салоні, більшість світлин саме міста. Чим воно вас причаровує? Якось я читав, що пробували фотографувати Мукачево, однак нічого не виходило… Чому?

– Важко сказати. Сам я майже мукачівський – із Кольчина, та й місто над Латорицею мені подобається більше. Але в Ужгороді я постійно, тому й знаходжу тут чимало цікавих ракурсів. Бо ж там, де живеш, у чому «варишся», те й найкраще виходить. У нас завжди були собаки, то я щодня з ними гуляю і паралельно шукаю цікаві місцини. Щоправда, тепер важко відшукати якийсь новий ракурс, бо центр нашого міста старенький, гарний, але невеличкий… Я вже все, що міг, облазив і сфотографував. Щось нове знайти дуже важко.

 А от у Мукачево кілька разів виїздив – походив, пофотографував та й викинув – не виходить. Маю максимум 2-3 вдалі світлини…

– Бачив у вас чимало прекрасних нічних фотографій. Важко знімкувати потемки?

– Із сучасною технікою вже неважко. Коли лише починав знімати на плівковий фотоапарат, то така робота, звичайно ж, вимагала майстерності. Треба було більше думати. Нинішня ж техніка настільки «наворочена», що будь-яка людина впорається. У нічному фото головне правильно налаштувати витримку і підібрати хороший час – гарну нічку, а якщо з туманом, то взагалі чудово!

«Колись знімалив студії по 20 весіль»

– Для того, щоб стати хорошим, професійним фотографом, достатньо просто мати добру техніку чи все ж хист до цього? Чи є фотографування мистецтвом? Бо хтось може сказати: велика справа – навів об’єктив, клацнув і маєш гарну світлину.

– Нині кожен другий вважає себе фотографом. Тим паче, що техніка стала доступнішою – дешевшою і пристойної якості. Справді, в нас багато талановитої молоді. Але для того, щоб знімати «шедеври», треба бачити та відчувати те, що відбувається навколо тебе. Бути художником усередині.

– Чи траплялися вам роботи любителів, які можна назвати справді мистецькими?

– Звичайно, бо якщо багато знімати – клацати, клацати, то з тисячі знімків один буде справді хороший. Інколи такі «випадкові» фото трапляються, що просто диво! В Ужгороді є настільки фахові аматори, що можуть зняти набагато краще, ніж чимало тих, хто себе сьогодні вважає професіоналом. Вони зі щирішими почуттями, тобто з більшою любов’ю фотографують. Професіонал часто ставиться до своєї роботи як ремісник. Уже знімаючи, він знає, що вийде. Я нещодавно ходив із відомим фотографом Михайлом Палінчаком на Невицький замок. То він ще щось знімав, а я – дуже мало, бо відчував, що це не буде саме ТОЙ кадр. Не та погода, не та зелень, не то…

– У вас, напевно, найстаріше із нині діючих фотоательє в Ужгороді. Наскільки затребуване сьогодні студійне фото?

– Нашій студії вже більше 30 років (я тут працюю близько 12). Раніше щосуботи ми фотографували без зупинки й по 20 весіль. Тепер – два-три. Але кілька років тому взагалі ніхто не приходив. Модніше було фотографуватися на лоні природи. Тепер же люди почали звертати увагу на якість і повертаються до фотосалонів. Повірте, студійну фотографію ніяка не замінить.

– Якщо ми вже завели мову про весільне фото, то чи може воно бути мистецтвом? Усе ж, перегортаючи весільні альбоми, часто бачимо однотипні фотографії в однакових ракурсах та екстер’єрах. Ви любите фотографувати на весіллях чи для вас це, як кажуть у мистецьких колах, проста «халтурка»?

– Розумієте, на виїзді дуже багато залежить від погоди і сонця. Ракурси та пози, звичайно ж, такі ж, як і у нас. Але в студії ми граємося світлом. Якщо на вулиці – одне сонечко, то у нас їх 6 видів, якими можемо керувати. Тому студія дає великий творчий потенціал для роботи, і її нічого не замінить. Гадаю, з часом до нас повернеться масова студійна весільна фотографія. Принаймні, у наших сусідів так уже сталося. Не повірите, але до нас приїжджають фотографуватися на весільні фото з Угорщини, Словаччини… Бо якісно та дешевше. А чи вважаю я це «халтуркою»? Якщо говорити про виїзну фотографію, то так. Живу поруч із греко-католицьким собором і щотижня бачу якихось нових фотографів. Слідкую за ними, дивлюся за їхньою роботою, які ракурси вибирають, і одразу видно, хто талановитий, а хто менш здібний.

– Які жанри фотографії любите найбільше?

– Пейзаж, архітектуру і нічну зйомку. Ще люблю студійну роботу, особливо портрет. Тепер ми закупили нове освітлення в студію, тож сподіваюся, зможу з ним поекспериментувати.

– Окремо хотілося б зупинитися на «ню». Адже тема пікантна. Як знаходите моделей і чи буває, що дівчата приходять самі? Що мотивує їх до такого фото?

– Більшість нагород, які я отримав, – якраз за стиль «ню». До речі, пов’язані вони з однією моделлю, яку звуть Ніка. Кілька років тому я зробив із нею кілька фотосесій і краще сфотографувати вже не можу. Не тому, що не став професійнішим, а просто такої моделі не трапляється. Я, певно, вже сотні їх відзняв, але такої пластики, як у неї, інші дівчата не мають.

Буває, що й самі приходять. Погоджується не кожна. Але якщо хтось почав у стилі «ню», то повертається до цього неодноразово. Буває, виходять мої моделі заміж, а їхні чоловіки приводять у студію і просять: «Фотографуйте далі!»

«Фотошоп добрий у міру»

– Знаю, що ще донедавна стара школа фотографів доволі скептично ставилася до «цифри». Самі на що любите знімати?

– Останнім часом лише на цифрову камеру. Техніка розвивається дуже стрімко і робить значні кроки вперед. І тепер, якщо брати звичайну плівку середнього класу, на яку ми зазвичай знімали, то цифровий фотоапарат середнього класу вже кращий за неї. А якщо брати професійну техніку, яка коштує 5 тисяч доларів і вище, то вона виграє у плівки й поготів… Тим паче, що на Закарпатті вже немає якісного проявлення та ручного друку. Тому таки краще знімати на цифру і в комп’ютері підправляти.

– А як ставитесь до фотошопу?

– Добре, звичайно. Але ним потрібно користуватися в міру, а то люди як дорвуться, то дива витворяють. Це вже до фотографії немає жодного стосунку. Але є й хороші спеціалісти. От Михайло Палінчак – він не лише прекрасно фотографує, але й фантастично і тонко володіє комп’ютерною обробкою фото. Виставляє такі тоненькі та влучні деталі, що й не помітиш, що це – фотошоп.

– Знаю, що серед великої кількості фотолюбителів та навіть професіоналів існує одвічне проблемне питання, який фотоапарат кращий  – «Кенон» чи «Нікон». Ви берете участь у подібних дискусіях? І який пристрій у вас?

– Я працюю з «Соні». Поясню чому. Завжди знімав на «Мінолту», однак фірма збанкрутіла і її викупила «Соні». В мене ж багато об’єктивів до «Мінолти». Японці випустили цифровий фотоапарат «Альфа-900», до якого всі ці об’єктиви підходять. Та й коштував він 3000 доларів, а не 8, як «Кенон» чи «Нікон», причому переконаний, що не гірший за них. У фотоіндустрії є три лідери – «Нікон», «Кенон» і «Соні». «Олімпус» дещо відстав. Хоча, звісно, є й широкоформатні фотоапарати, приміром фірми «Хасселблад» за 30000 доларів. Але така техніка для нас є недоступною…

– Знаю, що ваша донька Леся теж захоплюється фотографією. Колись ви зізналися, що вислали її фотографію, видавши за свою, і виграли якийсь конкурс… Було таке?

– Я сфотографував оголене жіноче тіло, а Леська взяла й переосмислила цей образ – на комп’ютері додала до фото метелика і вийшла така собі фотографія у гумористичному жанрі. Я її вислав у кілька країн і в результаті отримав призи у Франції та Бельгії. Хоч і було підписано – Балега Володимир, то була Лесина робота. Донька і зараз дуже мені допомагає у фотошопі обробляти світлини, які я готую для виставок.

– Наостанок, які прикладні знання потрібні, аби займатися фотографією на пристойному рівні? Що б ви порадили початківцям?

– Найперше – любов до цієї справи, віри в себе та відчуття краси, яку фотографуєш. Навіть на маленьку «мильничку» знімаються фото, які потім можна відсилати на міжнародні виставки. Фотографувати треба багато і з любов’ю… Якщо захоплення цією справою не минає, то це надовго…