Закарпатський марафонець – про один із найвиснажливіших видів спорту

Не більше двох марафонів на рік

– У чому особливості підготовки марафонця порівняно з бігунами на менші дистанції?

– У марафонців зовсім інший об’єм навантажень, який пов’язаний, у першу чергу, з набіганим кілометражем. Коли я виступав на середніх дистанціях, то бігав щодня 15 – максимум 20 кілометрів. У підготовчий же період до марафону – не менше 25, а то й 30 кілометрів. Тобто тижневий об’єм бігової роботи на середню дистанцію становив до 50 кілометрів, а в марафоні – близько 200. Інтенсивність роботи менша, ніж на коротких дистанціях, але кілометраж, зрозуміло, більший.

Звичайно ж, важлива і психологічна підготовка. Принаймні мені дуже важко було себе налаштувати на таку довгу дистанцію. Але якщо є мета, то проблеми зникають.

– Якими основними якостями повинен володіти марафонець?

– Не вдаватимусь у високі матерії, головне – витривалість. І, звичайно ж, сила волі, талант, фізичні якості, працездатність, бажання досягти успіхів – усе це разом і формує марафонця.

– Знаю, що марафонці не так часто виступають на спортивних змаганнях – усього кілька разів на рік. Із чим це пов’язано?

– На високому рівні важко пробігти більш ніж 2 марафони за рік. Якщо ставити задачу просто досягти фінішу, то можна брати участь у забігах хоч щомісяця. А якщо хочеш мати результат, то найоптимальніше бігти один марафон восени і один – весною. Майже півроку потрібно, аби відновити сили і пройти новий підготовчий період.

– В Україні проводяться марафони?

– Так, 2 жовтня проводитимуть чемпіонат України з марафону у Білій Церкві. На цих змаганнях буде відбір на Олімпійські ігри у Лондоні. Перші двоє туди потрапляють, однак за умови, що виконають олімпійський норматив.

– До речі, про нормативи. Яким є рекорд світу з марафону?

– Як такого абсолютного рекорду немає, адже марафони проводяться не на стандартній дистанції і відрізняються за профілем траси – одні проходять на рівнині, інші можуть мати неабиякі підйоми, різною є і висота над рівнем моря.  Однак існує рекордне досягнення ефіопця Хайле Геберселасіє – 2 години 3 хвилини 59 секунд під час Берлінського марафону. Мій найкращий результат – 2.20.55.

Я пробіг два серйозні марафони: один – у Словаччині, другий – на Бермудських островах. На першому виконав норматив майстра спорту. Остання ж траса була надзвичайно важкою, до того ж додався важкий переліт, зміна часових поясів, погане самопочуття. Та все ж мені вдалося прибігти п’ятим, хоч і з далеко не кращим результатом.

– Які умови необхідні для підготовки до марафону?

– Перш за все слід готуватися, принаймні, в умовах середньогір’я. Тобто в місцях, де відчувається нестача кисню, є перепади висот. Саме там закладається основа наступного успішного виступу. Адже не секрет, що справжній марафон починається з 37 кілометра. Якщо ти подолав цей рубіж, то з імовірністю 99,9 % завершиш дистанцію. Ця витривалість якраз і виховується в горах.

Важливим також є питання фармакології. У марафоні без додаткових амінокислот та інших відновлюючих препаратів далеко не пробіжиш і результату не досягнеш.

У африканців 60% м’язів і 40% кісток

– Якщо ти вже завів мову про медичні препарати, то хотілося б зупинитися на питаннях допінгу. Останні світові досягнення в легкій атлетиці – це результат прийому заборонених препаратів чи все ж можливості людського організму?

– Як я вже згадував, високого результату не досягнеш без хорошої фармакології. В Україні фахівці з цього питання на досить слабкому рівні, немає спеціалізованих центрів, як за кордоном, де часто вся держава працює на перемоги своїх спортсменів. Мова не про заборонені препарати.

– І все ж, самому доводилося приймати допінг?

– Лише у лікувальних цілях, коли це було необхідно. А з метою підвищити спортивний результат – ні.

– Як сталося, що ти пробіг усього два марафони і завершив кар’єру?

– Два роки я був на американському контракті. Але скажу чесно, що після другого марафону в мене відпало бажання бігати довгі дистанції. Та й вік уже не той. Нині ще виступаю на різноманітних, переважно аматорських, змаганнях, однак не беру участі у забігах на більш ніж 3000 метрів.

Хоча кажуть, що марафон – це для ветеранів. Бо якщо в спринті виступають молоді спортсмени, бо саме в ранні роки добре розвинуті швидкісні якості, то після 35 років організм більше налаштований до довгих дистанцій та витривалості.

– Питання, яке, напевно, цікавить усіх прихильників легкої атлетики: чому чорношкірі спортсмени настільки успішно виступають на довгих дистанціях?

– По-перше, це фізіологічні особливості. Кажуть, що в африканців тіло складається із 60 %
м’язів і 40 % кісток. У нас же все навпаки. По-друге, вони вже народжуються на висоті більше 2000 метрів над рівнем моря. Спускаються на рівнину й одразу мають перевагу. Також треба враховувати той факт, що в африканських країнах відбувається активна зміна цих спортсменів. Фактично на кожному чемпіонаті світу виступають інші марафонці. Одиниці протримуються хоча б дві олімпіади. У нас же бігають одні й ті ж. Та все ж переконаний, що і європейські спортсмени можуть добиватися високих результатів.

– Хто із закарпатців успішно бігав марафони?

– Орест Баб’як показував високі результати і нині у свої за 40 активно бігає марафони. Наразі успішно виступає за один із польських клубів Едуард Гапак. Цьогоріч він планує на Московському марафоні виконати норматив майстра спорту. Мій вихованець Роман Гаврилюк із Волині минулого року на чемпіонаті України був 8-им. Сподіваюся, що найближчим часом теж виконає норматив майстра спорту.

– Кажуть, що останні кілометри марафонець біжить без пам’яті – за інерцією. З тобою таке траплялося?

– На Бермудах у мене такий момент настав на 39-му кілометрі. Останні три кілометри – повний провал пам’яті і завіса перед очима. Фактично, біг на звук. І навіть за годину після марафону я не міг нормалізувати свій стан. Як згадаю, то аж моторошно стає. 

У боротьбі за ре­зультат спорт­сменів «заганяють»

– Ти починав займатися спортом ще у Радянському Союзі. Сьогодні багато хто говорить про ефективну радянську систему підготовки спортсменів, зокрема й легкоатлетів…

– Головна перевага, вважаю, була у фінансуванні. На будь-які змагання, поїздки виділялися кошти. Ще навчаючись у школі, я їздив на збори по всьому Радянському Союзу і навіть за кордон. Нині цих грошей нашому спорту дуже не вистачає. Мені ж неодноразово доводилося платити за переїзди із власної кишені.

Тренери нині залишилися ті ж. Але їм набагато важче. Аби досягати результатів, необхідно періодично брати участь у змаганнях. А в Україні таких проводиться всього 4-5 на рік. А треба хоча б 12-15…

– Натомість тобі вдалося попрацювати і в Америці… Що скажеш про тамтешні умови підготовки спортсменів?

– Вони там на найвищому рівні! В Америці є все для спортивного розвитку – спеціальні школи, сотні стадіонів, обладнання тощо. Якщо ми приходимо на наш «Авангард», то там, окрім бігових доріжок та ями з піском, немає нічого для тренувань із легкої атлетики. Тоді як в Америці кожен може прийти на стадіон, взяти той чи інший інвентар і займатися спортом.

– Як би ти охарактеризував нинішній рівень закарпатської легкої атлетики?

– Люди, які нині очолили федерацію, зокрема її голова Іван Коломієць, – фанати своєї справи. Робиться все, аби піднімати цей вид спорту в краї. Дуже сподіваюся, що їхні потуги принесуть результат.

– Гадаєш, що вдасться вирішити і проблему переходу спортсменів із молодіжного в дорослий спорт? Адже у нас багато чемпіонів на молодіжному та юніорському рівні. Натомість у професійному спорті – одиниці. Чому виникають труднощі?

– Найважливіше – зацікавити дітей, аби в них не зникало бажання й надалі тренуватися. Наші дитячі тренери дійсно роблять усе можливе, аби цей інтерес не зник. Бо в Україні, на жаль, часто трапляється, коли в гонитві за результатом спортсменів «заганяють» уже в дитячому віці – медичними препаратами, фізичними навантаженнями. В них часто не вистачає здоров’я виступати на дорослому рівні.

Ну і, звичайно ж, побутові питання. Молодих спортсменів треба підтримувати, в тому числі й фінансово – забезпечувати житлом, освітою, найнеобхіднішим. Такої підтримки, на жаль, у нас бракує…