Революція померла. Хай живе революція!

На Майдані коло церкви революція гуде... П.Тичина Відклекотіли в реторті історії цієї доби реактиви... Є.Маланюк Збільшовичений Павло Тичина і петлюрівець Євген Маланюк любили одне одного ніжно і глибоко – приблизно, як зараз В.Ющенко й В.Янукович. Поети навіть віршами обмінялися з цього приводу. Якби два Віктори написали одне одному щось подібне (як нещодавно Ю.Тимошенко й О.Мороз), це було би політично дуже некоректно, але принесло би їм якусь психологічну розрядку. Тим більше, що нагода є – наступного тижня виповнюється друга річниця від початку Помаранчевої революції, яка бачиться ними цілком по-різному. Зрештою, так же сприймали Тичина і Маланюк давнішу українську революцію. Для Павла це був якийсь непередбачуваний всенародний карнавал, для Євгена – хімічна реакція з її жорсткими законами. Серед небагатьох учасників революції Помаранчевої зараз побутують такі же дві думки про її характер. Більшість же воліє про неї взагалі не згадувати. У Києві зараз популярний великий значок “Я не був на Майдані”. Подібно до помаранчевих анекдотів, котрі масово продукувалися два роки тому, зараз не менш широко побутують анекдоти антипомаранчеві. Це не свідчить про якийсь моральний релятивізм нашого народу. Просто якщо суто політичні перевороти не супроводжуються рішучими соціально-економічними перемінами, вони виявляються приреченими. Тому хочеться всіх привітати з черговою річницею і з тим, що не вийшло ще гірше. Особлива подяка всім там нагорі, що, всупереч усім їхнім неймовірним зусиллям, Україна все ще існує – ошелешена, розчарована, але жива. Всупереч нинішнім розчаруванням, події дворічної давності таки були революцією. Тільки революцією не соціальною, до яких ми звикли за шкільними підручниками, коли на зміну одному панівному класу приходить зовсім інший. Це була революція політична, коли в результаті дуже бурхливих масових акцій одна вузенька тусовка політиків змінює іншу при владі, нічого не реформуючи по суті. Іспанія у ХІХ-ХХ століттях пережила щось із п’ять таких, але хто зараз про них пам’ятає?! Наша революція не змінила соціальної структури суспільства. Так званий середній клас, котрий був її головною руші-йною силою, практично нічого не отримав від неї. Йшлося же тоді не про якісь матеріально-фінансові преференції, а про те, щоб поступово розбудовувати країну, котрою можна було би пишатися, а не соромитися її при зустрічі з іноземцями. Йшлося про ефективну владу, котра мала прийти на зміну цілком вже маразматичному режимові Л.Кучми, але так і не прийшла навіть упродовж семисот днів. Навпаки, не минуло і року від революції, як її провідники стали ворогами, а ще через рік – ворогами непримиримими. Те, що українська політика перетворилася на змагання індивідуальних самолюбств, свідчить про її незрілість. Часто очільники держави нагадують дітваків у пісочниці, котрі кидаються піском і уявляють своє вовтузіння ледве не Троянською війною, а себе – Ахілами і Гекторами. Цілими місяцями спостерігати за коаліційними переговорами, потім за відставками-невідставками, багатомісячними реформуваннями партій – це нудно, оскільки це піна, від якої нічого не залежить. Колись У.Черчілль казав, що він не хотів би головувати при розвалі Британської імперії. В.Ющенко головує саме при такому розвалі України. Адже сильна Україна не потрібна нікому в світі – тільки нам самим. Якщо ми не зміцнюватимемо власну державу, всі наші сусіди залюбки підштовхуватимуть її до занепаду. Всередині же вакуум влади завжди заповнюється бандитами. Тому вони зараз сидять не у тюрмах, а у владних кріслах. Як заявив В.Щербань, у нього багато друзів у політиці, знайдуть місце і для нього. З політики остаточно пішла геть мораль, залишилися тільки голі розрахунки. Проте рахують наші депутати й урядовці кепсько, через це постійно обраховуються, а крайнім виявляється народ. Хоча Президента його опоненти постійно називають бухгалтером, але і цей його фах чомусь не спрацьо-вує. Культу Помаранчевої революції, на зразок культу революції Жовтневої, не вийшло. І слава Богу. У нас досі лідери будь-якої партії підсвідомо розбудовують її, як КПРС. За цілком більшовицькими канонами відбувалася і нещодавня революція – гарна ідея, багато галасу, темні гроші й зовсім протилежний результат, ніж усі споді-валися. Будь-яка революція вагітна власною контрреволюцією. В результаті революції влада кінець-кінцем опиняється у тих, проти кого виступали революціонери. Це теж абсолютний закон. Тому нічого унікального у нас не сталося. Але через це зовсім не варто заперечувати значення революції. Вона не була якоюсь божественною акцією чи відродженням нації, як її поспішили охрестити. Звичайний епізод політичної історії, яких в України буде ще десятки. Цим він і цікавий. Кожний за ці два роки проявив себе в усій красі. Тепер виборці точно знають, хто чого вартий. Переважна більшість наших політиків виявилися безнадійними заручниками своїх смертних гріхів: зарозумілості, заздрощів, егоїзму, жадібності, інтриганства, лінощів і просто нестачі інтелекту. Як з ними розбудовувати Україну – незрозуміло. Але треба, бо інших у нас все одно немає. Колись у відомому мультфільмі серед купи апельсинів знайшовся Чебурашка. У нас з помаранчевої купи виринули десятки проблем, котрі слід неодмінно вирішувати. Значить, життя продовжується. Сергій ФЕДАКА Трибуна