Територія українських смітників більша, ніж площа всіх заповідників країни

Територія українських смітників більша, ніж площа всіх заповідників країни

«Що робити зі сміттям?» – це питання що не рік стає дедалі актуальнішим. Уже сьогодні тільки офіційні українські полігони відходів займають 164 тисячі гектарів. Для порівняння: площа найбільшого в нашій області й другого за величиною в Україні Карпатського біосферного заповідника – близько 54 тисяч гектарів.

 

Як видно, офіційні «сміттєзаповідники» переважають цю природоохоронну територію більш ніж утричі. Нескладні підрахунки підкажуть, що неофіційних, хаотичних звалищ назбирається значно більше, проте наскільки, не може сказати жоден експерт, адже такого обліку немає. Однак є всі підстави вважати, що їхня загальна площа переважає територію всіх українських заповідників, заказників, парків і заповідних зон. Тим часом сміття  населення країни продукує дедалі більше. 
 
На Закарпатті це питання чи не найгостріше... Для регіону, 80 % території якого займають гори, 50 % – ліси, де розміщені ті самі національні й міжнародні парки та заповідники, – питання утилізації відходів і відведення територій під сміттєзвалища часто перетворюється на серйозну проблему. У нашій області протистояння сміття й природного довкілля переходить у пряму відкриту форму. Це означає, що стихійні й напівлегальні смітники  захоплюють території лісів, парків, русел рік, гірських улоговин, місць, де пролягають туристичні, екологічні маршрути, прибережні зони гірських річок і струмків. Так, «Замок» у № 20 (2–8 червня цього року) вже писав про подібний приклад – грандіозне сміттєзвалище  облаштовано на території Ясінянського держлісгоспу на підходах до Говерли. Проте таких випадків у всій області можна назбирати кілька десятків, якщо не сотень.

Подалі від очей

Офіційні намагання якимсь чином урегулювати локальні сміттєві проблеми в якомусь районі області зазвичай супроводжуються протестними акціями, скандалами й демаршами населення й місцевих рад. Ніхто не хоче сусідити зі сміттєполігоном, нехай навіть облаштованим за всіма правилами. Проте й жити серед відходів жодне місто чи село бажання не має. А позаяк непотребу стає тільки більше (лише за останні кілька років наш обласний центр подвоїв кількість добового продукування відходів), тож, оминаючи весь офіціоз, нормативи й фінансові збори, сміття все одно вивозять подалі від очей. У найближчий рівчак чи лісок. Так про його існування на якийсь час навіть можна й забути.
 
Однак рано чи пізно проблема нагадує про себе вкрай гостро. Як зазвичай буває і з людськими хворобами, ця недуга починає «боліти» тоді, коли профілактичними засобами вже не обійтися. Наразі ситуація не знаходить ви¬рішення, а перебуває на стадії наростання снігової кулі. Міста намагаються витиснути максимум з можливостей старих полігонів, – рекультивуючи, втрамбовуючи та добудовуючи кілька зайвих «сміттєповерхів». Села ж, особливо у гірських районах, організовують собі стихійні сміттєзвалища. Часто люди самі знаходять найпростіший спосіб позбутися непотребу – викидають його у найближчі балки-яри чи річку. Не рятують навіть масові весняні суботники й екоакції. Адже після них сміття, грубо кажучи, лише перекладається з однієї купки в іншу або з багатьох – в одну.
 
Кого ж, зрештою, робити край¬нім у цій ситуації? Хто має відповідати за забруднене дов¬кілля, гектари непридатних для використання ґрунтів та загальне погіршення стану природного середовища через відходи? Згідно із законом про місцеве самоврядування, відповідальними за поводження зі сміттям є голови сільських, селищних і міських рад. Юридично саме вони зобов’язані організувати збирання, вивезення й утилізацію побутового непотребу. Отож, здавалося б, з мішенями для закидувань гнилими помідорами визначились.

Зі сміттям потрібно боротися законами!

«Однак не все так просто, як здається на перший погляд», – каже Олександр Карташов, експерт у сфері утилізації відходів, який уже не один рік вирішує ці питання, переймаючи європейський досвід. Пан Олександр пояснює, що чинне законодавство України таке, що робить процедуру організації полігонів майже неможливою. «Чому? По-перше, зазвичай на території сіл, селищ та міст вільної землі для облаштування сміттєзвалищ немає. Коли ж потрібну ділянку, наприклад, із запасу району, знаходять, для влаштування полігону потрібне погодження місцевої ради, на території якої та земля. Як правило, в таких випадках діють за принципом радянських часів: хай колгосп буде, лиш не в моєму селі. Тому найчастіше сільради відмовляють. До того ж буває так, що в село, поблизу якого мають зробити сміттєзвалище, приїжджають представники якоїсь екологічної організації, політичної партії і роблять собі піар. Так, до прикладу, було у Виноградівському і Тячівському районах». 
 
Проте і це ще не все. Навіть у випадку, коли всі погодження є, сторони про все домовилися, для того, аби вилучити потрібні для облаштування полігону 10–15 га із сільськогосподарського, як правило, обігу, сільська чи міська рада повинна сплатити за це відповідну суму в держбюджет. А це суми фантастичні для місцевих бюджетів. «Так, для того, щоб побудувати сучасне сміттєзвалище, наприклад, для Ужгорода й Ужгородського району, потрібно вкласти 4,5–5 мільйонів євро. Таких грошей немає ні в бюджеті Ужгорода, ні Мукачева, не кажучи вже про рядову сільську раду», – підкреслює Одександр Карташов.
 
Експерт переконаний, що поводження з відходами – це питання екології країни, здоров’я людини, а отже – питання державної ваги, так само, як будівництво газопроводів, автобанів, залізничних доріг. Тому й розв’язанням його слід перейматися на рівні державному. Насамперед – законодавчому, увідповіднюючи з європейським. «Тобто, наприклад, якщо державі, регіону, району потрібне певне місце під полігон і дотримані всі  норми, то ухвалюється рішення (про облаштування полігону – Авт.) незалежно від того чи іншого сільського депутата, який хоче наступного разу переобратися. Тільки тоді щось може зрушитися», – підкреслює експерт.
«Нині за дорученням Президента розробляється 10 різних програм, у тому числі наша програма під назвою «Чисте місто», до якої мали ввійти пропозиції щодо зміни законодавства як у земельних, так і в фінансових питаннях. Зокрема – у формуванні бюджетів передбачити зміни таким чином, щоб була можливість самостійно будувати ці полігони. Інший варіант – ввести певні механізми, які б дозволяли державній скарбниці цілеспрямовано фінансувати такі проекти. Коли програму буде затверджено, наразі невідомо. Але це  світло в кінці тунелю», – каже Олександр Карташов.

Знайти вихід можна. Було б бажання…

Повертаючись до особливостей закарпатських гірських районів та їхніх проблем із браком територій для розміщення полігонів, пан Олександр має свій рецепт вирішення питання. «Ми разом із рахівським керівництвом (міським і районним) за два роки проїздили увесь район на позашляховиках, і я впевнено можу сказати: там нема землі, щоб відвести її під сміттєзвалище. Нема. Але відповідні території є на сусідній Тячівщині. Закон про місцеве самоврядування зобов’язує голів шукати такі місця і в разі потреби – домовлятися. Наскільки я знаю, таких перемовин між Рахівським та Тячівським районами та їх сільськими радами не було. До речі, на Тячівщині теж є величезна проблема з утилізацією побутових відходів – найбільший район в Україні не має нормального полігону. Хоча там є достатньо територій на його організацію. Тож, напевне, керівництву обох цих «проблемних» районів варто хоча б спробувати домовитися про спільне вирішення наболілих сміттєвих питань», – вважає Олександр Карташов. 
 
Очікуючи на консолідацію зусиль місцевих керівників та українських законотворців у вирішенні проблеми утилізації сміття, цікавимося також альтернативними варіантами поводження з побутовими відходами – їх сортуванням та переробленням. Однак висновки експерта не обнадійливі – спалювальні заводи наразі як для нашого краю, так і для України в цілому – дуже дороге задоволення. «Тариф для населення буде зашкалювати за 40 євро (для однієї людини) на місяць – перевірені європейські ціни. Економічно ми поки не готові до таких цін. Тільки з цієї причини цей шлях вирішення сміттєвої проблеми не на часі», – підсумовує пан Карташов. 
Скільки років потрібно ще чекати українцям, щоб змогти дозволити собі таку розкіш, як розумне поводження з відходами, прогнозувати не береться ніхто. А тому переймаємося наразі іншим питанням – чого до того часу в Ук¬раїні залишиться більше – недоторканних природних територій із різноманіттям форм і проявів життя чи мертвих зон, вкритих кількаметровим шаром целофану і пластику? 

 

Якщо ви знайшли помилку, виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
Коментарі -
Зачекайте...