Іван Дочинець: Косиця цвіте там, де посіяна

У хустян своя особлива українська історія. І своя боротьба за неї. Хуст виколисав Карпатську Україну і кров‘ю юних січовиків скропив дорогу боротьби новим поколінням. Сотні найсвідоміших, найактивніших юнаків у тій чи іншій формі повстали проти сталінського режиму, принесеного в наш край на багнетах визволителів. І були цим режимом жорстоко замордовані або репресовані. Серед них і мій батько – Іван Дочинець. Філософ, талановитий педагог, патріот, борець за волю України.

Урок перший: Косиця цвіте там, де посіяна

Мої батьки корінням з приіршавського села Нижнє Болотне, з місця, де недавно явилася дітям Божа мати. Цю вістку першим збагнув і почав служити біля віщого джерела народний єпископ Іван Маргітич. (Він закінчував Хустську гімназію, як і мій батько, і згодом їм одночасно на міському майдані присвоїли ім’я Почесних громадян Хуста). Отой кадуб, однаково свіжий і дзвінкий у всі пори року, батьки згадували все життя. З цього села і наш іменитий родак Юрій Станинець, тут квартирував у іншої родички молодий «чудний» учитель Федір Потушняк.

П’ятеро дітей знайшлося в діда у лісовій хижці. Не витримавши безземельної скрути, він подався в Хуст. Батько згадував: « Я зліз із дерева і пішов назирці за няньком. Босий, у дірявих штанятах. Відтоді ніяка сила не могла вернути мене в убоге село». В Хусті мешкали вони на квартирці біля Логойдів, родини підпільників, котру 1944 року розстріляли мадярські жандарми. Бабу кулеметні черги пересікли навпіл. Дітваки потім виколупували кулі з одвірків.

Січовицький дух довго не вивітрювався в Хусті. Зазирали в колодязь, куди було скинуто десятки скривавлених тіл студентів. На Красному полі посіяні маки обминали косарі. У вікні управи ночами увижалася тінь монсеньйора Августина. Вуйко, інвалід Першої світової, закриваючи тютюнову трафіку, тихо наспівував: «А наш батько Волошин іскликає всіх старшин...» Їхня родина взагалі не жалувала владу, ні мадярську, ні російську. А ті їм відплачували тим же – двоюрідного брата посадили за політику, один шовгор теж відсидів, другого звільнили з керівної посади, брата відправили в Донбас... На батька досьє неблагонадійного завели вже в 17 років.

Доктор історичних наук Омелян Довганич у збірнику „Реабілітовані історією” пише: “Після визволення Закарпаття І.Ю.Дочинець до 1950 року навчався в Хустській середній школі № 1. Під час навчання в 10 класі за наказом директора школи П’ятакової у І. Ю. Дочинця зробили домашній обшук, при якому вилучили два блокноти учнівських віршів, які згодом опинилися у його справі в управлінні МДБ Закарпатської області.

Після закінчення середньої школи став працювати коректором Хустської районної газети “Сталінське слово”. У вересні 1950 року, як молодого коректора, його направили в Київ на шестимісячні курси підвищення кваліфікації. Виїзні документи мав одержати в Ужгороді у видавництві “Радянське Закарпаття”. Але тут його зустріли працівники МДБ й арештували. У слідчому ізоляторі заступник начальника обласного управління МДБ прорік: “Знаєш, де ти? В Ужгороді на Калініна, у чистилищі, звідки ще ніхто ні живим, ні мертвим не повертався”...

Він таки повернувся, хоча мав у «послужному списку» двічі по 25. Це і врятувало його. Бо таким втрачати було нічого. Таких боялися навіть карні авторитети. Такі не спускалися в молібденові шахти, де легені згоряли за 2-3 роки... Пішов дитиною, а коли повернувся, мати спитала: « Ви кого глядаєте, бачі?»

Якось я його спитав: звідки бралися сили, терпіння? Він, як завжди, відповів по-філософськи: «Бог посилає людині стільки випробувань, скільки вона може витерпіти». І підкреслив – Людині. Він міг зробити стрімку кар’єру, залишитися в столичному університеті, міг виїхати на запрошення друзів у Німеччину, Канаду, Австралію, бо сидів із Солженіциним, Чорноволом, Горинем, відомими прибалтійськими дисидентами. Але він усе життя прожив у Хусті. Тут було його серце і його Тиса, яку не міняв на жодні санаторії і моря.

Коли якось я радився з ним, чи варто виїхати за кордон, тихо мовив: «Послухайся серця, але пам’ятай: косиця цвіте там, де її посіяли...»

Урок другий: Кожен чоловік - твій великий учитель

«Перша зустріч із слідчим, перші жорстокі побої відбулися у кабінеті начальника слідчого відділу підполковника Аксьонова. Потім нестерпно повільно повзли тривожні і жахливі ночі з муками і зойками, довгі дні з напівсонними кошмарами. Слідчі Увін і Федоров сумлінно відробляли свій хліб, про що свідчили їхні настирливі прагнення зламати арештованого і фізично, і морально.

З гіркотою згадував І.Ю.Дочинець відвідання його камери начальником управління Чернецьким та його свитою, у якій був і прокурор Андрашко. Він мав необережність показати прокурору ще свіжі рани та синяки на спині, грудях і руках після чергового допиту. “Розберіться!” – кинув Андрашко і вийшов з камери. І тюремники “розібралися”: скаржнику була прочитана постанова про те, що за “брехливі і наклепницькі вигадки” він направляється на 5 діб у карцер. А це пекло.

За що був арештований І.Ю.Дочинець? У архівно-слідчій справі йдеться про так звану антирадянську організацію в Хустській середній школі № 1, яку він очолював. З ним були притягнуті до судової відповідальності ще 5 юнаків: Й.М.Буртин (Хуст), Ю.П.Копин (с.Хижа Виноградівського району), С.А.Попович (с.Нанково Хустського району), М.І.Мегер (с.Хижа), С.М.Шутко (с.Нанково Хустського району). З протоколів допитів випливає, що ініціаторами створення антирадянської молодіжної організації у квітні-травні 1949 року були Іван Дочинець і Олександр Буковецький. Вступ до організації не оформлявся письмово, а давалася лише усна згода того, хто прагнув стати її членом. У жовтні 1949 року в урочищі Чирять за містом відбулися нелегальні збори, де була прийнята клятва»).

У матеріалах справи сказано, що збиралися і внески на закупку продуктів, зброї, говорилося і про підготовку та поширення антирадянських листівок, про зв’язок організації з членами УПА» ( О. Довганич).

...Люди ліпилися до нього, захоплювалися гострим розумом, оригінальним мисленням, винятковою працьовитістю, простотою і готовністю допомогти. З дитинства я звик, що в нашому домі постійно жив хтось із чужих, і через це мусив спати на розкладачці. Інші просто приходили по книги, поради, консультації. Крадькома забігали на «погар вина з калинки», щоб відвести душу, і високі начальники-комуністи, і навіть кадебісти, які його «пасли». А скільки він написав для інших курсових і дипломних робіт, дисертацій. Адже самому не дозволили захистити кандидатську про філософську думку на Закарпатті в 20-30-ті роки. Я чув, як один відомий чоловік казав йому: «Якби ти, Іване, обрав технічний фах, то вже давно був би великим чоловіком в Ужгороді чи Києві. А так – вічний народний учитель». Дуже точно сказано. Він і мене вчив, що з людьми треба вміти говорити і слухати їх. Бо кожен чоловік – то твій великий учитель.

І досі мені зустрічаються незнайомі люди, що називають себе його вдячними учнями. Він водив їх на Говерлу, Менчул, Свидовець, возив на вантажівці в Ленінград і Таллінн. У Нижньобистрянській школі-інтернат створив маленький зоопарк з ведмедицею, сарною, зміями і совами. У Хустському ПТУ-10 – музей з колекціями верховинської вишивки і кераміки. За ним ходили табунами як учні, так і молоді вчителі, щоб порозкошувати в аурі веселої мудрості. То була не просто школа, а школа Особистості.