Генерал Володимир Рокитський:" Мені завжди хотілося чогось суто чоловічого"

СБУ має чіткий образ найзакритішою організації. Ясна річ, характер роботи багато чого диктує. З начальником управління СБУ в Закарпатській області Володимиром Рокитським ми домовилися, що говоритимемо про все, що можна. А можна говорити про долю однієї людини. І на цій долі показати багато чого з того, що ховається за неприступною вивіскою СБУ. “ПРО ТЕ, ЩО МІЙ ДІД БУВ РЕПРЕСОВАНИЙ, Я ДІЗНАВСЯ ВІД ОРГАНІВ” - Пане Володимире, розкажіть про себе. А то СБУ надійно ховає відомості про своїх генералів. - Ну чому? Просто ми -- люди скромні. (Посміхається – авт). Не звикли себе вип’ячувати. - Але все ж таки... - Нічого особливого. Звичайна біографія. Народився 28 травня 1956 року в Кишиневі у День прикордонних військ. Батько мій з Київщини. Після закінчення Київського харчового інституту був направлений у Молдавію на роботу. Там одружився з мамою, українкою з Придністров’я. У тата було хворе серце, тож лікарі рекомендували йому змінити клімат. От він і повернувся на батьківщину – у місто Фастів, великий залізничний вузол за 60 кілометрів від Києва. Тож з шести років я виростав на Київщині. - І це допомогло татові? - Він помер рано -- у 48 років, після операції на серце. Фактично заробив собі хворобу студентом. Виступав за збірну Києва з плавання. Надірвався і отримав порок серця. - А кажуть, що плавання -- найздоровіший вид спорту... - Правильно, але коли ти хворий на ангіну і б’єш рекорди... Все це дуже важко... До речі, його батько, а мій дід Архип був репресованим. - І ви потрапили до спецслужб? - Я навіть не знав про це. Я ж діда в очі не бачив. - А коли дізналися? - Коли оформлявся в органи. Мені про це розповіли там. Тоді я запитав батьків. Вони підтвердили. Такий був час, що оберігали дітей від такої інформації. - І за що репресували діда? - За антирадянську діяльність. - Ну і ну! І що ж він таке учинив? - Мабуть, щось не те сказав. Це ж кінець 30-х років був. Пік сталінських репресій. - Це якось відбилося на вашій родині? - Дід з таборів не повернувся. Батько вірші писав, хотів вчитися на журналістиці, але документи не прийняли. До ідеологічних установ дітям репресованих шлях був закритий. Тож довелося задовольнитися головним механіком Кишинівської кондитерської фабрики. - А як вас прийняли в органи з такою біографією? - На той час радянська влада діда вже реабілітувала. Зрештою, там були люди теж недурні і вміли робити висновки. - Гаразд, повернемося до Фастівського дитинства. Що вам згадується? - Не можу похвалитися, що в мене було веселе дитинство: батько хворів, мама працювала на двох роботах. То ми з братом допомагали їй халати прати. Вона працювала лаборантом на заводі, а пранням підробляла. Багато грошей потребувало батькове лікування. - А з братом у вас велика різниця? - Сім років. Брат закінчив Московський авіаційний інститут. Він більше “технар”. Чемпіон України з повітряного бою авіамоделей. Захистив кандидатську в Київському інституті кібернетики. - А ви пішли вчитися на біолога? - Так життя повернуло. Я дуже хотів моряком стати. Але було ще одне захоплення, яке передалося від батька – природа. Ми часто з ним гуляли. Бо йому рекомендували прогулянки на свіжому повітрі. У нас вдома різні птахи жили. - Птахи? - Сови, іволга, водоплаваючі. Одну зиму всі ходили митися в баню, бо у ванні у нас жила чомха. - А це що таке? - Такий птах з чубчиком. А велика сова за зиму з’їла у нас 33 кілограми риби! Але весною я її випустив. Підлікував і випустив. До мене навіть приїжджав відомий московський біолог Благосклонов. Збирав матеріал для книжки “Птахи в неволі”. - Серйозно? - Цілком! Моя дипломна робота називалася “Нічне життя сов Фастівського району”. - Це що -- з власного досвіду? - Так. По ночах лазив по лісі, фотографував. Брав на прокат фоторушницю. - Мабуть, активним були студентом? - Після війська я повернувся до університету вже зрілою людиною. Батько дочекався мене і пішов на операцію, після якої вже не опритомнів. Мама залишилася сама. Довелося її підтримувати. Їздив у будівельні загони, працював зварювальником. На третьому курсі обрали студентським деканом. Грав у ансамблі. На біофаці ми навіть мали своє ВІА. - Одне слово, майстер на всі руки... - Коли вже закінчував університет більше віддавався громадській роботі, комсомолу. Пропонували вступати в аспірантуру. Я розумів, що наукою треба займатися серйозно. Але мене тягнуло до військової романтики. Хотілося чогось суто чоловічого, серйозного, відповідального. - І вирішили стати Джеймсом Бондом? - Ну не зовсім, але щось таке. Звернувся в органи. А там треба було виконати низку вимог: життєвий досвід, служба в армії, партійність, одруженість. Тож пішов учителем у школу. Звідти мене забрали у міський комітет комсомолу і не хотіли відпускати. Я був другим секретарем, відповідав за різні громадські заходи – турніри “Шкіряний м’яч”. “Золота шайба”. Цікаво було. Навіть стягнення отримав від ЦК комсомолу! - Ого! - Покритикували у пресі свого першого секретаря. До речі, прізвище Козаченко вам щось говорить? Скандал при Кучмі із затриманням керівника “Агро союзу” пам’ятаєте? Так це наш фастівський комсомольський ватажок. - А ви з ним потім спілкувалися? - Його справді підставили. Я навіть писав довідку голові СБУ. Дружина мені дякувала: „Володю, нині знайомі бояться зі мною навіть зустрічатися”. Я по натурі інакший. У важкій ситуації людину підтримати треба, а не відвертатися. Те, що колись було, давно минуло. - І в якому році перейшли в органи? - У 1984-тому. На моє місце претендувало ще дев’ятеро. Так що вибір був жорсткий. І прийшов я простим опером – від самих низів. - Ще доучувалися? - Аякже! Спеціальна школа в Києві. - 1985 рік – початок перебудови. Часи суспільних потрясінь... - Тоді ще такої боротьби не було. Але відразу після випуску нас направили забезпечувати безпеку Всесвітнього фестивалю молоді і студентів у Москві. Яскраві спогади. Все відбувалося під виглядом комсомольських оперативних загонів. Ніхто з нас не світився. - Буцімто звичайні комсомольці? - Так. Але ж ми виконували тільки функції безпеки. - А як робота звичайного фастівського опера? - Ви ж пам’ятаєте ті часи: статті кримінального кодексу про незаконні валютні операції, спекуляція, фарцовка... - Наклеп на існуючий державний устрій, антирадянська агітація і пропаганда... - Анекдоти я до уваги не брав принципово. (Посміхається –авт.) - А що -- могло й таке бути? - А колись було ж! Ми переглядали справи репресованих і були шоковані, за що людей переслідували. “ДОВОДИЛОСЯ СТРІЛЯТИ НАВІТЬ БІЛЯ СВОГО ПІД’ЇЗДУ” - Чорнобильська епопея вас зачепила? Це ж поруч... - А ви як думаєте? Супроводжував колону з автобусами, коли вивозили людей 28 квітня – 1 травня. Причому ми знали про аварію ще 26-го квітня. По тривозі був піднятий особливий склад і всім наказали бути готовими до виконання особливих завдань. А в мене якраз у кума 26-го -- день народження. Я прийшов, сиджу, як на сковорідці. Потім він не раз жартував: „Гляньте, це мій найкращий товариш: велика падлюка. Знав, що трапилося, а слова не сказав”. - А ви знали? - Знав, що сталася якась дуже дивна аварія на Чорнобильській станції. Вибуху не могло бути, але трапилося велике забруднення. Вдруге у Чорнобилі був через півроку. Місяць жили в Поліському, а працювали по всій зоні . - Але ж ви біолог! Могли ж підчитати літературу! - У мене дружина – мікробіолог, працювала в Інституті біохімії. То вона зробила мені йодову сітку на грудях, наказала кальцій пити, ще вино з собою прихопив. - І це все? У перші дні після аварії?! - Та дотримувалися певних вимог...Мені здається багато залежить від самої людини. Якщо вона ходить, скиглить: „Ну все! Ну все!”, то так воно і буде. А якщо ставиться до всього трошки безшабашно, то буде краще. Ми не ховалися від Чорнобиля, бо розуміли, що повинні там працювати. І коли начальник запитав: „Кого туди послати?”, я перший викликався. Я ж був секретарем партійної організації... - І що ви там робили? - Збирали інформацію. Не всі ж готові були казати правду. Кожен вигороджував себе. А перед нами стояла вимога: сказати стовідсоткову правду. - Тобто, підтвердити чи спростувати інформацію, яка подавалася нагору? - Так, бо все певною мірою приховувалося. Окрім того, боролися з мародерством у зоні, саботажем, забезпечували порядок. - Незалежність зустріли у Фастові? - Так. Там я пройшов шлях від опера до начальника міжрайвідділу. - Цікаво, як відбувався перехід від КДБ до СБУ? Не було внутрішніх протиріч, сумнівів? - Ні, ми всі розуміли, що зміни повинні відбутися. Суспільство розвивалося. Ми інформували керівництво про зловживання партійного начальства. Це був тільки початок боротьби з тіньовими процесами. І ми пишалися, що в цьому бере участь Комітет державної безпеки. Нас так виховували. - Що було з вами далі? - Потім двічі пропонували перейти в Київ у відділ боротьби з корупцією та організованою злочинністю. У нас був період, коли Фастів трусило від вбивств і розбійних нападів. Причому працювали десь три-чотири потужні організовані угрупування з хорошими методами конспірації. Фактично тоді вже на СБУ поклали завдання боротьби з організованою злочинністю. Мене у Фастові досі пам’ятають. Згадують добрим словом. За два роки ми припинили кримінальні розборки. - Невже все було так серйозно? - А ви не пригадуєте ті часи? Ми працювали спільно з УБОЗом. Затримували озброєних злочинців. Доводилося стріляти навіть біля свого під’їзду. - Біля вашого? - Дружина це мені не може забути. Я в той день вийшов на роботу в новому плащі. А треба були їхати на затримання. Я вирішив переодягнутися. Шкода було бруднити новий плащ. Приїжджаємо, а тут біля будинку починається стрільба. Двоє братків почали виясняти стосунки. Я за 30 секунд скинув плащ, вискочив, і приєднався до своїх хлопців, які почали їх затримувати. Але один таки підстрелив іншого. Потім прокуратура перевіряла, чи не наша робота. - Веселий час був... - О, нудьгувати не було коли. Бувало, брали цілі групи. Вони теж не сиділи, склавши руки. Підірвали на виході з дому начальника УБОЗу, з яким спільно працювали. Я особисто віз Юру до лікарні. Його важко поранили. Ми вже тоді почали працювати по економічних злочинах. - І начальство, побачивши результати вашої роботи, запропонувало перейти в Київ? - Думаю, так. Став заступником начальника відділу по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю київського управління СБУ. А потім і очолив цей відділ. Займався озброєними формуваннями організованих злочинних груп. - Не слабо. - Затримували найвідоміших київських авторитетів, про яких стільки галасу. Вели багато цікавих справ по фальшивомонетниках, контрабанді. Нам пропонували великі хабарі. Забезпечені були би і мої внуки з правнуками. - То може щось розкажете? Наприклад, про кримінального авторитета. - Чули про “Прища”? У миру – Валерія Івановича Прищикова. Його ніяк не могли затримати. Весь час був витік інформації. Навіть з СБУ. По цій справі ми працювали фактично втрьох: начальник управління – генерал-лейтенант, я і опер. Більше ніхто нічого не знав. Тому й затримали “Прища”. Навіть посадили. Але згодом його випустили. А потім недруги вбили. Якби сидів, то ще би жив. - І що вам за цю справу було? - Отримав державну нагороду. До речі, в Києві заодно здобув юридичну освіту. Це дуже важливо для боротьби з економічною злочинністю. Адже вся вона будується на недосконалості нашого законодавства. - А потім вам доручили очолити управління вже у центральному апараті СБУ? - Було таке (Посміхається – авт.). Управління по боротьбі з корупцією в правоохоронних органах: міліції, податковій, державному департаменті виконання покарань, недержавних охоронних структурах. - Тому саме вас прислали на Закарпаття вивчати законність дій міліції під час затримки злочинців на стадіоні “Авангард”? - До речі, мої висновки про правильність дій міліціонерів не всім нагорі сподобалися. “ПІСЛЯ СПРОБИ ВИКРАДЕННЯ ДОНЬКУ ЦІЛИЙ РІК ОХОРОНЯЛА “АЛЬФА” -- Ви брали участь у розслідуванні вбивства Гонгадзе... -- Так, я був включений від СБУ в групу Генеральної прокуратури, яка цим займалася. -- І чого вам не вистачило? -- Політичної волі. Цю справу можна було завершити ще при Леоніді Кучмі. Але все-таки СБУ спільно з Генпрокураторою генерала Пукача затримала. На той час не було достатніх доказів, аби пред’явити йому звинувачення за участь у вбивстві Гонгадзе. Але ми затримали його за знищення службових документів. Цікаво, що ми слідкували за Пукачем, а міліція -- за нами. -- Серйозно? -- Керівництво СБУ інформувало про це керівництво МВС і пропонувало дуже пильно тримати ситуацію під контролем, тому що і з одного, і з другого боку -- озброєні люди у формі. - І що – справді міг виникнути конфлікт? - Ну уявіть собі, що “Альфа” везе Пукача із чернігівського СІЗО, яке передбачене законом для працівників правоохоронних органів. А за нами негласно їде міліцейське “супроводження”. Для чого? Могли виникнути різні ситуації. Адже нитки від Пукача йшли далеко нагору. - Тому його й відпустили?.. - Це вже від нас не залежало. Ми затримували виконавців, які брали участь у вбивстві Гонгадзе. Робили це одночасно і в різних місцях, аби вони не сконтактували між собою. До речі, вони визнали свою вину. - Тобто убивство Гонгадзе по суті розкрите? - Тепер зрозуміло, як це було зроблено. - І ясно, що це робилося за вказівкою Пукача? - Так. - Чи завершиться усе рівнем виконавців чи розслідування піде далі? - Важко сказати. - Потрібен Пукач? - Я думаю, що є оперативні дані: з ким Пукач розмовляв, навіщо відбувалося перезахоронення. - А що буде вбивцям? Довічне ув’язнення? - Це вже суд вирішить. - Вони ж знали, що коять злочин? - Знали. Але ж у правоохоронців є різні підрозділи. І все залежить, як там поставлена дисципліна. Адже з ними їхав генерал, який давав вказівки. Звичайно, в законі передбачається, що можна не виконувати злочинні накази. Але для цього треба мати неабияку мужність. А не тільки бачити перспективу чергових зірок, нагород чи квартир. - Але якби вони не виконали наказ, то самі стали би небезпечними для цієї групи. - Звичайно. - І скільки їх було? - Четверо. - І всі офіцери? - Так. У тому числі і водій. Після цього випадку їх ще двічі заохочували званнями, нагородами. - А справа була важка для розслідування? - З самого початку вона була складною і заплутаною. Крім того, робилися всілякі перешкоди. Виходимо на людину, просимо: дай нам хоч якусь ниточку, тобі за це нічого не буде. А його відразу викликає заступник міністра МВС, дає стягнення і звільняє. Люди просто боялися. - А як ви опинилися на Закарпатті? - На день СБУ за розкриття цієї справи мені вручили орден Богдана Хмельницького. А потім викликають і кажуть: „От ви були на Закарпатті. Яка ваша думка?”. Я відповідаю: “Чому починаєте так здалеку? Мені треба їхати на Закарпаття?”. „Ну ми пропонуємо...” Я кажу, що пораджуся з дружиною. Самому ж не хочеться їхати в такому віці. І бути півтори роки без сім`ї. Хочеться родинного затишку. В мене он донька рік ходила з охороною. - А чому? - Була спроба викрадення її з університету. - Серйозно? - Абсолютно. Це ще коли я працював у київському управлінні і ми займалися економічними та кримінальними злочинами. Потім листа підкинули: “Скоро доченьке 18 лет и дом могилой может стать”. Її наші дівчата з “Альфи” охороняли. - Навіть на парах? - Так, завжди хтось був поруч. Це дуже важко – жити так цілий рік. - І чим це закінчилося? - Тепер всі питання зняті. - А це надзвичайний випадок для СБУ, коли охороняють сім’ї співробітників? - Не вперше і не востаннє. Я не раз бачив, як „Альфа” охороняє наших співробітників чи членів їхніх родин. Мене не охороняли. Навпаки: я хотів, аби злочинці виставляли претензії особисто мені. - А ви самі брали участь у затриманнях? - Звичайно. - Зброю застосовували? - У людей не стріляв. А фізичну силу проявляти доводилося. “ЗАКАРПАТТЯ ЗАПАМ’ЯТАЄТЬСЯ МЕНІ ХУДОЖНИКАМИ” - Дружина погодилася на переїзд? - Як не дивно, так. Сказала, що дуже цікавий край, а ми мало їздимо. Донька залишилася в Києві. - А як у неї справи після того випадку? - Не повірите, але маючи університетський диплом, добре знаючи англійську та іспанську мови, раптом вирішила круто змінити своє життя і вступила до Київського театрального інституту. Тепер вчиться на акторку. - Цікавий поворот...Отож півтори року ви вже живете окремо? - Так, мене призначили начальником управління, як це не смішно, 1 квітня 2005 року. Коли мені дзвонили і вітали, я думав, що це першоквітневий жарт. - Що вдалося зробити за цей час? - Найперше -- підняти планку завдань, аби уникнути дріб’язковості. Якщо це контрабанда, то хай буде організована злочинна група. Якщо економічні злочини, то повинні мати певні масштаби. Треба займатися тим, що називається державною безпекою, а не дублювати інші правоохоронні органи. - Що собою представляє Управління СБУ в Закарпатській області? - Це всього-навсього півтисячі чоловік з усіма службами. Відділи у нас невеликі – 20-30 чоловік. Найбільший -- відділ боротьби з організованою злочинністю та корупцією. Цього недостатньо, бо хлопці працюють дуже напружено. У них практично нема часу на особисте життя. Не кожна дружина це витримає. Діти ростуть, їм теж потрібно увагу приділяти. Сьогодні ставиться питання про збільшення посад в регіонах за рахунок центрального апарату. - Наскільки розумію, служба безпеки має достатньо роботи на Закарпатті... - Так, адже рівень злочинців також зростає. Вони добре знають закони. Сьогодні нелегальна міграція і контрабанда – два головні бичі Закарпаття – є справами суто СБУ. Слідчий відділ, оперативні групи знаходяться на постійному чергуванні. Вдень чи вночі вони їдуть за викликом і працюють. На кордоні чи в лісі. Куди треба, туди їдуть. - І “Альфа” теж працює? - Це невеликий підрозділ. Двічі на рік відбуваються антитерористичні навчання. Ясна річ, проводимо напрацювання спільно з “Беркутом” та “Соколом”. Адже у разі чого нам не швидко зможуть надати підтримку з Києва чи Львова. - Ви займалися вивченням ситуації довкола “Авангарду”. Тоді “Альфа” не підтримала працівників міліції, які затримували злочинців. Як це оцінюєте? - Все залежить від керівника. Він повинен був прийняти рішення і за нього відповідати - Але оперативна інформація СБУ чітко показувала, що кримінальники готують провокацію проти мирних людей. - Якби я був керівником, “Альфа” би їх затримувала разом з міліцією. - На вашу думку, чому не спрацювало гасло “Бандитам - тюрми”? Не вистачало політичної волі? - Думаю, що так. - А в районах маєте відділення? - Звичайно, там теж треба відстежувати інформацію. Має співробітників у Мукачеві, Чопі, Великому Березному, Виноградові, Сваляві, Волівці, Міжгір’ї, Рахові, Тячеві. У разі потреби на допомогу виїжджає оперативно-слідча група або досвідчені працівники з будь-якого відділу. - Ваш погляд на технічне оснащення Управління СБУ в Закарпатській області? - Це одне з наших найслабших місць. Фінансування відбувається в дуже жорстких рамках, тож все що нам вдається переоснастити відбувається в основному за рахунок благодійних коштів. Перше, що я тримаю на контролі – це виплата зарплат і пенсій. Бо людям же треба на щось жити. От у цій історичній споруді, де розташоване управління, капітального ремонту за 70 років не проводилося. А тут державна безпека розташовувалася і за Чехословаччини, і за Угорщини, і за СРСР. Уже в цьому унікальність будівлі. А дах -- як решето. Перед минулим Днем СБУ крапало прямо над центральним входом. Люди заходять, а там стеля відвалилася. Латали всю ніч, аби перед гостями не осоромитися. Замість мільйона двісті тисяч гривень потрібних на новий дах, з Києва дали лише половину. Але ж я не буду крити дах шифером в історичному центрі Ужгорода! Звернулися до облдержадміністрації, інших структур допомогти з ремонтом. Отак і виживаємо. - А як із зарплатою? - Вона однозначно недостатня. Ми вимагаємо від молоді повної самовіддачі, а з усіма накрутками платимо 800-1000 гривень. У цьому ми значно відстали від інших силових структур. - Які найболючіші точки СБУ? - Треба більше працювати над професійною підготовкою. Колись молодь була закріплена за старшими товаришами. Але тоді коло завдань було значно меншим. Тепер хлопці приходять з навчання, і ми їх відразу кидаємо на передову. Потрібно підняти фінансову зацікавленість співробітників, адже вони розслідують тіньові схеми, бачать куди ідуть гроші і які гроші. Треба мати дуже сильний характер, аби не спокуситися. Якщо держава хоче забезпечити свою безпеку, то мусить це врахувати. - Чим закарпатське управління відрізняється від інших? - У нас воно не таке велике, адже область – одна з найменших. Не можемо рівнятися з Харковом, Дніпропетровськом, Донецьком чи Одесою. Але чотири кордони роблять нас унікальними. Жодної області більше нема з такою кількістю нелегальних мігрантів. Три четвертих кримінальних справ, порушених по цій статті, припадає на Закарпаття. Подібна ситуація і з контрабандою. Область транзитна, і цим все сказано. - На якому рахунку наше управління в київського начальства? - Думаю, у твердих середнячках. У нас є така поняття як категорійність управлінь за важливістю. До першої відносяться області з містами-мільйонниками. До другої, невеликої, належимо і ми. Більшість управлінь належать до третьої. - Тобто ми -- регіон потенційної небезпеки? - Я би сказав підвищеної уваги. Адже через Закарпаття йдуть великі транспортні магістралі, нафто- і газопроводи. Окрім того, гори створюють природні перешкоди. Не так просто швидко потрапити сюди у разі чого. - А спецслужба може мати людське обличчя? - На що ви натякаєте? (Сміється—авт.). Ясна річ, що ми є частиною суспільства. От нещодавно керівник нашої прес-служби, підполковник Олександр Рішко виграв всеукраїнський поетичний конкурс імені Максима Рильського “Троянди і виноград”. Так що встигають наші хлопці і вірші писати, і рекорди б’ють у гирьовому спорті, і в шахах перемагають. - А чим займається генерал Рокитський поза роботою? - Якщо чесно, часу майже не залишається. Хіба що пресу перечитати. - І що читаєте? - Все, що видається на Закарпатті, „Факти”, „Україну Молоду”... А ще люблю вилазки на природу – гриби збирати, полювати. Але за півтори року на мисливстві був лише раз. - І на кого полювали? - На фазанів. - І як? - Нічого не встрелив, зате відпочив. - Чим вам Закарпаття запам’ятається? - Художниками. Я вже побував у багатьох майстернях. Люблю поспілкуватися з митцями, подивитися полотна. Я ж колись малював. Навіть закінчив художню студію. Друкувався в журналі “Юний натураліст”. Тож на згадку хочу мати колекцію закарпатських художників. З генералом спілкувався ОЛЕКСАНД ГАВРОШ, Ужгород. Фото Михайла ДОРОГОВИЧА