Поет з Колочави: "Не знаю я чи завтра напишу…"

Поет з Колочави: "Не знаю я чи завтра напишу…"

Поетична творчість поета з Колочави Михайла Петровича Хланти привернула увагу багатьох людей, які ретельно слідкують за сучасним літературним процесом.

Поряд з новими, нерідко аморальними тенденціями теперішньої української літератури, дозрівають і добрі плоди слова, які несуть людям високу духовність, облагороджують її. Творчість Ханти є саме такою, хоча поет уважно слідкує за модерними літераторами і хтозна який досвід йому це принесе та що навіють думки. Наразі Михайла Петровича називають перспективним закарпатським поетом.

— У деяких поезіях Ви намагаєтесь пізнати різні грані людських стосунків, а через це пізнати себе. Хто Ви? Який Ви?

— Важко відповісти. Судіть самі.

— Ваші вірші автобіографічні?

— В більшості, так. Якщо деякі не про моє життя, то про глибокий стан моєї душі. В цілому пишу про побачене, пережите, відчуте, про життя людей, які мене оточують, події, які відбуваються, і система самого буття не залишає байдужим до всього А ще в мене є такі рядки:

Пишу я поки можу ще писати, Не знаю я чи завтра напишу…

— Військову службу проходили в Десні, у тій самій військовій частині, що прославилася на всю Україну суворою дисципліною і “дідівщиною”. Відомо, що солдати полюбляють робити записи у так званих “дембельських блокнотах”, де можна знайти чимало всіляких армійських жартів та віршиків, до речі, досить талановито написаних. Ви це також робили?

— Я б не сказав, що у Десні було аж надто погано.

За півтора року служби доводилося зустрічати багато інтелектуальних і по-своєму талановитих людей. Кажуть, що в армію забирають лише бідних і дурних, але так кажуть тільки ті, які відхиляються, або будемо говорити відверто, відкупляються від служби, і в яких на даний момент військові квитки з діагнозом психічного відхилення.

В армії людина, яка, можливо, ніколи не задумувалась над своєю творчою здібністю, по-новому осмислювала сенс життя, і деякі листи додому чи до коханої нагадували уривки з високохудожнього роману. Багато пісень, складених мною, а співслужителями покладено на музику, можливо й донині виконуються солдатами в супроводі гітари Напевно, й досі записуються і переписуються в “дембельські блокноти” жартівливі віршики про армійські будні. Була служба армійська… Складна, але цікава.

— Знаю, що пишете й прозу, але жодного разу її не друкували. Чому?

— Поки що проза для мене нерідна, далека. Хочу пізнати її глибше і ширше, написати більше оригінального. ТОДІ Й буду подавати її на суд читачам.

— Натхнення — особливий стан людської психіки, який проявляється по-різному, нерідко доходить до божевільних думок. Як це проявляється у вас?

— Цей стан дійсно можна назвати божевіллям думок. Проявляється він наче припадок. Голову прошивають ВСІЛЯКІ думки і від цього ніяк не можна відхарастатися, якщо не вилити осмислене на папері. Наче тягар з плеч, коли дописую останні рядки твору. У студентські роки це траплялося навіть на парах, а іноді, серед ночі вмикав світло і писав, за що мені досі “дякує” однокурсник-співмешканець.

— Ще два десятиліття тому видати книжку, у якій відсутні хвалебні твори про Леніна чи Компартію, було майже неможливо. Як до цього історичного факту ставитеся з висоти сьогодення?

— Шкода те покоління. Але правду ніде діти — воно було талановите. Були тоді й фанатики, а були й свідомі українці. Останні поплатилися власною долею, а перші… По-різному було… Головне, що все минуло і, надіюсь, більше наша історія такого не зазнає.

— Перед теперішніми літераторами стоїть проблема видання книжок. Не кожен талановитий письменник може за власні кошти їх видати, а шукати спонсорів — досить принизлива справа для творчої людини. Як ви вирішуєте цю проблему?

— Першу збірку я видавав за власні кошти, а на другу знайшовся спонсор, якому щиро дякую. На жаль, сьогодні в державі підтримка молодих літераторів дуже слабка.

— Напевно, слідкуєте за сучасною літературою. Як її оцінюєте, кого читаєте?

— Зараз уважно слідкую за сучасною закарпатською літературою, у якій чимало талановитих людей, зокрема, в групі письменників “Джинсове покоління”. Останній перечитаний твір-роман Дмитра Кешелі “У смерті були твої очі”.

На жаль, ми часто женемося за Заходом, забуваючи про спадок своїх предків та колорит нації, яка немало страждала і страждає зараз. Якщо, наприклад, Шевченко писав про нелегке життя кріпаків, то наші заробітчани нерідко мають таку ж важку долю і про це теж варто писати, бо то гірка реальність. А ще не треба забувати про звичайні людські почуття і вічні цінності.

— Які теперішні письменники найбільше привертають вашу увагу?

— Юрія Андруховича та Любка Дереша, напевно, можна й не згадувати. Вони привернули не лише мою увагу, хоча твори останнього, в яких так багато жорстокості та брутальності, змушують задуматись: невже насправді усе так погано? З іншого боку, якщо виховувати молоде покоління на такій літературі, мабуть, усе так і буде…

Київська письменниця еротичної лірики Олеся Мудрак назвала українську літературу цнотливою і запевняє, що вона не повинна бути такою. Я нічого не маю проти, коли жінка пише про свої почуття, але чи не забагато пафосу в брутальних словах? Я захоплююсь прозою наших письменниць Оксани Луцишин та Ірисі Ликович, але вважаю, що, скажемо, такий відкритий опис гвалтувань над унітазом туалету закуреного кабака ніколи не може бути духовним, чистим, світлим…

— Над чим працюєте зараз?

— В наступній збірці планую помістити поезію і прозу на одну тематику. Яку саме — секрет. А ще горю бажанням написати великий роман, але за браком часу не можу це реалізувати. Якщо зненацька не помру, то ще покажу клас!

— Дякую за розмову. Творчого вам натхнення і удачі!

Якщо ви знайшли помилку, виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
Коментарі -
Зачекайте...