Великий ентузіаст і знавець футболу Володимир Юртин разом зі своїм старшим братом Василем (нині покійним) зібрали нас, ще зовсім юних, сільських хлопчаків і почали ретельно тренувати на власноруч спорудженому майданчику, де ми проходили перші ази футбольної науки. Без перебільшення скажу, що тоді практично вся сільська молодь прагнула навчитися грати в футбол, щоб потрапити до основної сільської команди. Ми самі купували м’ячі, форму, бутси... і власними силами почали будувати сільський стадіон.

Подумки повертаючись у славетні миттєвості двадцятирічної давнини, пригадую, як саме створювалась лалівська футбольна дружина. Адже раніше команда базувалась у Залужі.

Великий ентузіаст і знавець футболу Володимир Юртин разом зі своїм старшим братом Василем (нині покійним) зібрали нас, ще зовсім юних, сільських хлопчаків і почали ретельно тренувати на власноруч спорудженому майданчику, де ми проходили перші ази футбольної науки. Без перебільшення скажу, що тоді практично вся сільська молодь прагнула навчитися грати в футбол, щоб потрапити до основної сільської команди. Ми самі купували м’ячі, форму, бутси... і власними силами почали будувати сільський стадіон. Робота закипіла. І ми тачками, возами, лопатами, граблями, без техніки, спорудили справжнє футбольне поле. Навколо посадили берізки й різні хвойні дерева, які ростуть і нині. Позичили у будівельників вагончик, де облаштували роздягальню і... коментаторську (!) кімнату.

Так, саме коментаторську, бо десь дістали гучномовець, і перед початком кожного матчу наш «штабний коментатор» Михайло Сопко називав склади команд і робив різні оголошення. Звучала музика і практично все село в неділю після служби в церкві йшло на стадіон. Підтримка уболівальників була такою відчутною, що ми громили всіх суперників чи не з двозначним рахунком.

Отож, на нашу команду звернуло увагу керівництво радгоспу «Лалівський», й, оцінивши наш ентузіазм, із яким ми згуртувалися й будували стадіон, почали нам допомагати. Згодом виросла нова двоповерхова споруда, трибуна, роздягальні, завезли торф, щоб упорядкувати газон, працював грейдер і т. д.

А команда продовжувала успішно виступати в чемпіонаті й згодом здобула звання чемпіонів району! Щоб у той час потрапити у вищу лігу обласної першості, потрібно було виграти так звану «пульку», в якій брали участь чемпіони всіх районів краю. І «Виноградарі» із завданням впорались відмінно, розгромивши чемпіонів Іршавщини та Виноградівщини вщент, здобувши путівку на футбольну першість Закарпатської області. Тоді це був великий престиж і успіх!

У команді панував такий дух дружелюбства і самовідданості (один за всіх і всі за одного), що я, ще будучи студентом, йшов здавати екзамени «без підготовки», щоб вчасно встигнути на чергову гру або тренування. Ніхто ніколи не скиглив, а намагався бути кращим, щоб потрапити в «основу». І головне, в команді були тільки свої сільські хлопці!

Так футбол у Лалові тримався роками, але, як не прикро, на сьогоднішній день село практично не має власної команди. Про причини цього, думаю, ще будуть зроблені правильні висновки. І хочеться вірити, що вже в наступному футбольному сезоні над затишним лалівським стадіоном пролунає таке знайоме: «Гойра! Лалово! Гойра!».

А мені ще раз хочеться привітати всіх футболістів, уболівальників і сільчан із прекрасною ювілейною датою й побажати тільки приємних хвилин у житті, не старіти ані духом, ані тілом і вести здоровий спосіб життя! У чому й допоможе його величність Футбол.

P. S. З нагоди ювілею 21 листопада на Лалівському стадіоні «Виноградар» відбудеться супер-футбольний поєдинок між командами ветеранів: «Виноградар» із Лалова, збірна Мукачівського району та збірна ветеранів міста Мукачево. Початок гри о 14.00 год. Запрошуємо всіх бажаючих

Михайло Лещинець,

колишній неординарний форвард лалівського «Виноградаря» спеціально для "Старого Замку "Паланку"