"Так далі бути не може", – констатували про ситуацію в медицині Закарпаття

Районних та міських керівників, управлінців, головних лікарів закладів зібрали під головуванням губернатора, аби порадитися про основні ознаки недуг нашої охорони здоров’я, результати аналізів та досліджень і консиліумно намітити, як, чим та кому лікувати. Аналіз провели справді ґрунтовний. Цифри, подані різними боками, шокували навіть чимало самих медиків. Вочевидь, доведеться і різати, і застосовувати ну-у дуже інтенсивну терапію...

Як здешевити ліжко-день

«Приїжджаю в лікарню, бачу люди якісь не дуже відповідно одягнуті ходять, – розповів на засіданні комітету начальник управління охорони здоров’я облдержадміністрації Роман Шніцер. – Питаю, з’ясовується – звичайні люди, яких змусили побути в лікарні, бо перевірка прийде. На кухні жіночка щось готує, питаю, звідки продукти, каже з дому принесла, бо казали, що перевірка буде». Так заклади рятуються від закриття, чи то пак оптимізації, і намагаються зобразити, що все гаразд, коли насправді – горе. На закарпатську медицину йде майже мільярд гривень у рік, і при цьому в деяких районах на медикаменти для одного хворого виділяється аж... 2,5–3 грн в день, коли лише система для внутрішньовенних ін’єкцій, тобто крапельниця, коштує дорожче.

За словами Шніцера, на Закарпатті, як ніде в Україні, хороша ситуація з первинною ланкою медичної допомоги, зокрема лікарями загальної практики сімейної медицини охоплені понад 97 % сільських мешканців. Однак при цьому з усього бюджету медицини на цю первинну ланку йде 5 % коштів, на вторинну – районні та міські лікарні – 15 %, а на спеціалізовані заклади третього рівня – диспансери, обласні лікарні – аж 80 %. Хоча треба було б якраз навпаки. Якщо в обласних медустановах зарплата з’їдає менше половини виділених коштів, то в містах і районах – понад 80 %.

Загалом у ЦРЛ і просто районних лікарнях нині 5 396 ліжок і, як прозвучало у виступі головного лікаря Хустської райлікарні Володимира Романа, хоч 134 вже скорочено, нині їх ще відсотків на 10 забагато. А ще коли дивитися за профілями – хірургічні, терапевтичні тощо, то взагалі, як кажуть, для реформ непочатий край. Бо кількість хворих на певні недуги в різних районах може різнитися у десятки й більше разів, а ліжка на них розраховані у прив’язці до кількості населення. Та й у різних районах ліжко-фонд зовсім по-різному й часто неефективно використовується. Хоча й порожнє ліжко в закладі щодоби «з’їдає» понад 150 гривень. Тому головна настанова – довго хворих у стаціонарі не тримати (наводилися навіть порівняльні дані, що від того, скільки у середньому лікують у закладі, менше людей не помирає), ліжка заповнювати максимально. Бо чим більше хворих пройде через одне лежаче місце, тим дешевшим буде ліжко-день. Скажімо в Хусті нині це 145 грн, а в Мукачівському районі – 273.

Комп’ютером … цвяхи забивати

Мабуть, найбільш революційною була заява хустського головлікаря Володимира Романа, що дільничні лікарні й стаціонарні заклади в селищах міського типу, набудовані у радянські часи, нині обходяться дуже дорого і утримувати їх не завжди доцільно.

Варіанти, що робити: передати в підпорядкування ЦРЛ; місцевим громадам для влаштування, наприклад, дитсадків чи що їм більш потрібно; влаштовувати «літні канікули», як практикували на Хустщині в 1997–2000 роках. Хоча, підкреслив доповідач, тут справа за місцевими органами влади, їм видніше. Бо, скажімо, в Колочаві на Міжгірщині дільнична лікарня вкрай потрібна – до району їхати далеко; у Горінчові Хустського району тримати її не­доцільно, бо до райцентру якихось 10 км, а у Вишкові й Драгові краще перепрофілювати на реабілітаційні заклади. До речі, стаття 49 Конституції України забороняє скорочувати мережу наявних медичних закладів. Тому декларовані в державі реформи зводяться до перепрофілізації й ефективного використання.

З конкретних пропозицій: прив’язувати навантаження лікарів не до кількості ліжок, а до реальних хворих; поліклініки трансформувати в самостійні структурні підрозділи первинної допомоги; скорочувати кількість відділень у стаціонарах, аби їх було менше, але для більшого числа хворих і на різні недуги. Голова Великоберезнянської РДА Роман Рогач, як фахівець у стоматології, порадив скоротити державні стоматклініки, яких нині в області три, бо гроші на них із бюджету йдуть величезні, а насправді стоматологія вся вже давно приватна.

Натомість варто було б створити один консультативний центр із контрольними функціями, який би допомагав лікарям-практикам і наглядав за їх діяльністю. Також Роман Васильович навів приклад, як бездумно раніше роздавалося, зазвичай перед виборами, медичне устаткування. Скажімо, на Березнянщину потрапила пересувна сучасна лабораторія, яка нині не використовується, бо це, приміром, як комп’ютером цвяхи забивати.

Пану дохтору – таксі!

Перепрофілізація медичних закладів, їх оптимізація порушує питання, як найшвидше доставити лікаря до хворого, а відтак недужого – до стаціонару. Тут у нас теж невесело – наприклад, на Великоберезнянщині лише одна бригада швидкої допомоги, тому виходить казус: на нормативні 10 тисяч населення є лише... третина виїзної бригади, у Хустському районі – половина, тоді як на Міжгірщині й Перечинщині відповідно 1,4 та 1,3 бригади. Та ще й березнянські «швидкі» медикі працюють не цілодобово, а лише з 15 години до 8-ї ранку. При цьому найвіддаленіше село на відстані 54 км, та ще й гірськими дорогами. Хоча за нормативами швидкі повинні мати такий радіус обслуговування, аби за 20 хвилин недужого довезли до медзакладу.

Із загальної кількості бригад швидких в області є 34 лікарські (29 загальнопрофільних та 5 спеціалізованих) і 58 фельдшерських. А обладнані вони просто «суперово»: коміри шийні для дорослих мають 26,4 %, шини транспортні вакуумні – 11 %, апарат для штучної вентиляції легень ручний – 78 %, дефібрилятори – 16,5%, електрокардіографи – 15,4%.

Загалом для устаткування наших швидких треба щонайменше 25 мільйонів гривень. Не кажучи вже про те, що самих машин є ледве більше половини від потреби, із них до 5 років мають 19 %, від 5 до 10 – майже половина, від 10 до 15 років –  20 % та понад 15 – 15 %. Про пальне, аби їздили ці машини, на засіданні комітету вже й не йшлося. Крім того, для «швидких» не вистачає майже шість сотень штатних одиниць персоналу.

Найбільш цікаві пропозиції, крім облаштування в багатьох селах станцій швидкої допомоги: на консультації лікарів аби возили не швидкі, а таксі (укладати угоди з автотранспортними підприємствами), а всі машини термінової допомоги обладнати системами джі-пі-ес, щоб відстежувати, чи не їздять вони «наліво» (Господи, хто рахував, у скільки це обійдеться?! – Авт.)

Одне слово, що саме з медициною робити, які саме заклади і як оптимізовувати, кажуть, вирішуватимуть. Наразі ж, за результатами засідання, голова ОДА доручив райдержадміністраціям і міськвиконкомам «передбачити видатки на медикаментозне забезпечення хворих, які перебувають на стаціонарному лікуванні у закладах охорони здоров’я, в межах 40 гривень на добу (в обласних лікарнях і диспансерах нині 62 грн. – Авт.), на харчування – 16 грн (до прикладу, нині в Ужгороді – 4,5 грн). Перше до нового року, друге – до першого грудня. Спитаєте, скільки треба коштів і звідки вони візьмуться?

Ми теж про це запитали Олександра Олександровича на прес-конференції. Він твердо запевнив: у районах, на місцях, гроші є, треба тільки їх використовувати ефективно. Що ж, усе зрозуміло. Додамо тільки, аби не було вже геть песимістично, що уряд дає Закарпаттю додатково 30 мільйонів на медицину. 3,3 з них обіцяють скерувати на обладнання швидких.