Фото його руки облетіло весь світ, а лист сина розчулив мільйони: Історія героя Сергія Сови (ФОТО)

Історію воїна та його родини розповідає hromadske

П'ять довгих місяців Оксана Сова чекала на звістку від чоловіка. Востаннє вона розмовляла з ним 19 квітня. Сергій, боєць 93-ї механізованої бригади «Холодний Яр», перебував тоді на Ізюмському напрямку.

«Оксано, все дуже складно, у нас втрати, сили неспівмірні, але ми будемо стояти тут до кінця», — сказав їй Сергій під час останньої телефонної розмови.

Відтоді жінка більше його не чула, як і не мала жодної інформації про чоловіка, аж поки українські військові не деокупували Харківську область і не знайшли масові поховання під Ізюмом. Тоді почали ексгумувати тіла, а журналісти стали фіксувати злочини російських окупантів.

«Воїн по життю»

Ще до початку війни 2014-го життя Сергія було пов'язане з військовою справою. Після школи він вступив до інституту, але передумав навчатись і вирішив служити в армії. Ще з юності Сергій займався боксом, і саме цей спорт виховав та загартував характер її чоловіка, розповідає нам Оксана телефоном.

Строкову службу Сергій проходив у Повітряних силах України, а згодом підписав на три роки контракт. Після народження сина Марата Сергій покинув армію. За декілька років у подружжя народилася дочка Еліна. Родина жила в Нікополі, Сергій працював там кінологом. Разом із дружиною розводили й дресирували собак.

«Це була наша сімейна справа. У нього всі професії такі — характерні. Він воїн по життю. І доля зв'язала його з армією ще раз. У 2014-му його мобілізували у першій хвилі», — розповідає Оксана.

Сергій без вагань пішов захищати Україну. Потрапив до 93-ї механізованої бригади «Холодний Яр». З 2014-го по 2015 рік боронив Піски, підвозив боєприпаси в Донецький аеропорт. Контракти закінчувались, і Сергій підписував нові. Він був і гранатометником, і водієм-механіком, і старшим стрільцем. Хотів також отримати знання бойового медика.

«Служба для нього була покликом, війна не давала йому спокою. Він повертався додому, певний час відпочивав, а потім знову йшов на війну», — каже Оксана.

«Жодного метра нашої землі»

Широкомасштабне вторгнення не застало Сергія зненацька — він знав, що росія рано чи пізно нападе. Коли почалася велика війна, Сергій знову був на контракті. Він перебував в навчальному центрі «Десна», де мав отримати кваліфікацію бойового медика. Тож із 24 лютого служив у Чернігівській області, а після деокупації Чернігівщини Сергій попросився до товаришів із рідної бригади.

«Його серце рвалося до 93-ї. Тоді вони стояли на Харківському напрямку, і він домігся від командирів, аби його перевели до “Холодного Яру”. Йому постійно треба було в пекло, тому що 93-тя — це завжди передова, завжди бій, важкі завдання. Він хотів до хлопців, допомагати їм, прагнув у бій», — каже Оксана.

Вона важко реагувала на такі рішення чоловіка, але знала, що його не переконати. Відсиджуватися десь, казав Сергій, не для нього. Якщо його хлопці потребують допомоги, то він має бути з ними.

«Те, що робили тут росіяни, для нього було жахом. Він звик воювати за правилами війни: якщо це війна — то війна з військовими, а не з мирним населенням. Сергій не міг дивитися, як російські військові обстрілюють мирні будинки та цивільних, він був у розпачі, це не вкладалося в його голові. Знав, що наш противник жорстокий, але попри це казав: “Жодного метра нашої землі”», — розповідає Оксана.

«Жити у невідомості складно, але побачити таке — ще гірше»

19 квітня о 8 ранку Сергій зателефонував Оксані. Вони говорили кілька хвилин. За голосом Сергія та звуками, які Оксана чула на тлі, жінка зрозуміла, що ситуація складна.

«Вже о 10 ранку в них відбувся важкий бій. Увечері я дзвонила йому, але зв'язку не було», — каже Оксана.

Побратими Сергія теж не виходили на зв'язок. Почалися пошуки. Оксана підняла контакти друзів з інших бригад, але ніхто не міг зв'язатися з підрозділом Сергія. На Ізюмському напрямку весь час ішли жорсткі бої.

П'ять місяців Оксана чекала бодай на якусь інформацію. Сергія вважали зниклим безвісти. Коли українські війська почали звільняти Харківщину, Оксана очікувала найгіршого, адже п’ять місяців Сергія не було ні серед поранених, ні серед полонених.

«Кожного дня ми з сином дивилися карту, як наші війська просуваються. Коли знайшли ці поховання і з'явилися перші фото, мені не треба було довго чекати. Перша фотографія була знімком тієї руки, а далі вже й тіло мого чоловіка. Звичайно, я б хотіла сумніватися, відмовитися від усього побаченого. Жити у невідомості складно, але побачити таке — ще гірше. У мене все обірвалося всередині», — каже Оксана.

Свій стан жінка не змогла приховати від дітей. 14-річний Марат намагався підтримувати матір, потім закрився у собі на цілий день. А згодом прийшов до неї з листом, який написав президенту Зеленському.

«Це рука мого батька Сови Сергія Олександровича, воїна та захисника 93-ї механізованої бригади “Холодний Яр”, нікопольця, який боровся за свободу нашої країни з 2014 року. Мама впізнала нашого тата за татуюваннями на тілі, після ексгумації масових поховань у місті Ізюм. Ця рука — символ українського воїна, незламного і мужнього. Дуже прошу вас посприяти поверненню мого тата додому для гідного поховання. Я ним дуже пишаюсь! І мав би за честь прийняти від вас нагороду для тата посмертно», — написав Марат у листі.

«Це був його крик душі, — каже Оксана. — Нашій 9-річній дочці я повідомила також».

Коли Сергія оголосили зниклим безвісти, жінка приховувала це від дітей, але час ішов — Оксана розуміла, що може статися найгірше.

«Тоді я сказала дітям: “Нам треба готуватися до того, що батько буде захищати нас із неба”. Спочатку було дуже складно, Еліна — це татова душа. Батько для неї все, тож їй ще важче. Марата Сергій виховав сильним, упертим, мужнім. Попри те, що йому 14 років, він уже як справжній чоловік. Діти у мене — приклад свого батька», — каже Оксана.

На початку війни Сергій просив Оксану виїхати з Нікополя, хвилювався за сім'ю, бо вони — родина бійця АТО, якій небезпечно лишатися в місті. Але Оксана казала, що буде чекати Сергія вдома.

«Я досі чекаю нашої останньої зустрічі. Тут, удома, все наше, тут його дух. Найближчим часом ми поїдемо до Харкова, і я сподіваюся, що заберемо тіло мого чоловіка додому».