Петро Гойс: «Моя робота – це грати в «п’ятнашки»

У медіа-колгоспі Сергія Ратушняка газета «РІО» має особливий статус, адже є найбільш виправданим проектом – і з точки зору впливу на громадську думку, і за рівнем комерціалізації.

Пестливо називаючи газету «брехачкою», багато ужгородців, та і не тільки, обирають саме її. Щоправда, констатує головний редактор Петро Гойс, після кожних виборів – все менше і менше.

Філолог за фахом, він чи не перший в краї підійшов до газетної справи, як справжній бізнесмен. А тому багато уваги звертав на простоту тексту, структуру матеріалів, заголовки, зображення до публікацій та дизайн газети. Досі звертає.

Наша розмова в стилі «медіа для медіа» розтягнулася аж на дві частини інтерв’ю. До Вашої уваги перша з них.

– Звідки Ви черпаєте інформацію про світ навколо?

– З Інтернету. Зранку прихожу на роботу та переглядаю сайти. Телевізор намагаюся не дивитися взагалі. Він мені абсолютно нецікавий. Це рідкісна зараза.

– Основних у Вас скільки сайтів?

– Десь 6-7.

– Закарпатські є у списку?

– Звісно.

– Який принцип відбору?

– Для сайту достатньо зробити кілька провокацій, які попахують обманом, щоб назавжди відбити читача. Це, в принципі, стосується не тільки сайтів, а й інших ЗМІ, зокрема газет. Якщо ти десь серйозно проколовся, то можеш враз залишитися без значної кількості читачів.

– «РІО» проколювалася?

– Так, звичайно. І не раз.

– Тобто «РІО» сьогодні могла би мати значно більше читачів?

– Однозначно. Фактично, кожні вибори забирають частину наших читачів.

– Це мабуть від усіх закарпатських медій вибори забирають частину читачів…

– З самого початку, і це треба зрозуміти, у нас була принципова війна з СДПУ(о) – політична, інформаційна. Навіть не тому, що Сергій Ратушняк – наш засновник і видавець – воював з Віктором Медведчуком, а тому, що цій політичній силі, фактично, не було альтернативи. Це була наша ринкова ніша.

Звісно, якщо позиціюєш себе як незалежне видання, то маєш бути відкритим для всіх, але тут зачепили особисте. Знаєте, коли саджають видавця, саджають мене на 4 доби за надуманою статтею, якої зараз взагалі нема – наклеп, то навіть десь усвідомлюючи, що це неправильно, я навмисне ігнорував цю політичну силу.

Пригадую, перед виборами вони телефонувати, щоб розміщувати свою інформацію, статті. На це у мене було купа відмовок. Найефективніша: обсяг у 20% політичної реклами в номері вже заповнено, тому ми не можемо піти на порушення закону.

– Що читаєте з закарпатських газет?

– (Видихає) На жаль, нічого.

– І потреби не відчуваєте?

– Ні, не відчуваю.

– Це тому, що Інтернет задовольняє усі інформаційні потреби, чи просто нецікаво читати?

– Це тому, що практично усі видання мають власні Інтернет-версії…

– Насправді, з топ-газет лише «РІО» має власний сайт з онлайн-версією газети.

– Гаразд, але публікації з «Старого замку», «Новин Закарпаття» можна знайти в Інтернеті. Самі ж газети я вкрай рідко навіть не перечитую, а просто перелискую – щоб подивитися замовлення на рекламу. Ось що мене цікавить там сьогодні перш за все.

– Ви купуєте інші газети заради того, що решті часом навпаки надокучає, дієте не як читач, а як маркетолог…

– Ми з самого початку засновувалися як комерційний продукт. Тоді я пообіцяв: якщо за півроку ми не станемо самоокупними та не претендуватимемо на статус найпопулярнішого видання краю – я сам напишу заяву на звільнення. Минув термін і заяви не треба було писати.

Комерційна спрямованість «РІО» поховала багато видань, особливо тих, які фактично були політичними органами.

– Тут, видається, багато залежить від інвестора, його позиції…

– Засновник відразу поставив перед нами завдання – самоокупність. У цьому напрямку ми докладали особливо багато зусиль.

– Чи не комплексуєте Ви з того приводу, що три місяці до та після виборів за тональністю публікацій «РІО» можна легко дізнатися про настрій, друзів та ворогів Вашого засновника?

– Найперше, треба відкрито сказати, що ми говоримо про Сергія Ратушняка. Він є політичним діячем і, відповідно, у нього є союзники, є конкуренти, навіть вороги. Важко уявити, щоб якась бізнес-структура працювали проти свого засновника… На тлі конкурентів, нас важко звинуватити в страшному бруді. На останніх виборах ми були далеко не найбрутальнішими.

– Хто був Вашим конкурентом на посаду головного редактора нового проекту?

– Щонайменше чотири людини, серед яких Євген Морозов, Василь Ільницький. Однак, жоден з них не мав бізнес-плану розвитку видання.
 Тоді я працював редактором відділу інформації в «Новинах Закарпаття», особливого досвіду редагування газети у мене не було. Однак я бачив вакуум на ринку преси, мав чітке бачення газети, яка може бути успішною.

– Чим вирізнялася Ваша газета?

– Трохи простіша мова. Тоді усі писали газетною мовою, були чіткі правила публіцистики, вантаж радянської журналістики. Ми почали ламати ці стереотипи, бо розуміли, що люди розмовляють іншою мовою, і не місія нашої газети вчити їх, як треба говорити і писати.

Практично у той самий час так починав львівський «Експрес».

Деякі газети не можуть зрозуміти, чому їм важко конкурувати з нами, чому їх не купують, або купують менше. А все через зарозумілі тексти…

Часто журналісти, навіть редактори газет, не бачать середнього читача своєї газети, пишуть не для нього, а для себе, друзів, рідних, колег.

За законами сучасної преси людина витрачає на перегляд однієї сторінки не більше 20 секунд. Тому я пояснюю своїм колегами, що вони обов’язково мусять якось зачепити читача, зупинити його байдужий погляд, поки він дійшов у капцях від кіоску до дверей.

І тут не слід щось вигадувати. Чіпляють навіть не стільки заголовки, як зображення, і насамперед не фото, а інфографіка.

Щодо заголовків, їх є два види – інформаційний та мотивуючий. Якщо не вдається підібрати стрункий першого типу, треба підібрати іншого. Свого часу в нас працював такий собі Андрій Шолтес, або Банді Шолтес: його заголовки та інформація – це просто стеля, яку навіть зараз ніхто не може досягти.

Потім була Зоряна Попович, вона також тримала марку. Пізніше – Наталка Логойда, яка нещодавно очолила «Закарпатську правду». Зараз в «РІО» із заголовками працює Люда Федоришин. Здається, непогано виходить.

– То «людська мова» і все?

– Ми були першими, хто мав досить хороший дизайн. Хоча коли зараз я беру перші номери газети, мені смішно за кліше, за фото до публікацій, за збиті тексти, шрифти.

Зізнаюся, мені дуже пощастило, адже невдовзі після запуску «РІО» я пройшов курси в рамках американської програми підтримки приватних ЗМІ IREX pro Media. Опісля возив з собою на тренінги також верстальника, дизайнера. І буквально через два роки «РІО» повністю оновилося, перші перейшли на колір. Тобто від самого початку ми завжди були на крок попереду інших.

І ще дуже важливо: «РІО» починало як опозиційне видання. Ми були дуже гострими, з перших номерів почали бити обласну владу по лінії Ратушняк проти Устича (тодішній голова Закарпатської ОДА – ред.). Для людей це було трохи дивно, бо на той час ще не було видань, які відкрито та системно критикували б владу. «РІО» представляло альтернативне бачення. Зараз це позиціювання вже не спрацьовує.

А тоді, вже буквально через півтора роки ми заробили по шапці – й наше видання було закрите за позовом Сергія Устича.

Хоча, коли справа дійшла вже до Верховного Суду, знаючи, що рішення буде прийняте не на нашу користь, ми зареєстрували видання зі схожою назвою. Відтак, «РІО» не припинила виходити ні на один номер. Можу собі тільки уявити здивоване обличчя пана Устича, який після рішення суду в суботу знову побачив нашу газету на прилавку…

Ось це в сумі й були складовими нашого успіху.

Кажуть, студентки-практикатки просто "мліють" від головного редактора "РІО"

– Як підбирався колектив?

– Від початку я не взяв жодну людину, яка вважала себе журналістом, або закінчувала журфак. Правду кажучи, на той момент не було у нас ще нормальних факультетів журналістики. Радянська школа випускала спеціалістів, насамперед, з агітаційно-пропагандистської роботи.
 Співробітників я відбирав на набережній, перед першою школою, де тусувалися молоді сучасні дівчата та хлопці. Уявіть, тоді ще ніхто не знав про Інтернет, соціальні мережі.

До речі, ми перші з обласних газет почали звідти брати інформацію, за що нас відразу почали звинувачувати. Бувало з’являлися навіть окремі публікації з докорами, наче ми ту інформацію десь із пекла витягуємо. Це вже сьогодні ніхто з колег не уявляє свого життя без Інтернету.
 Люди з яких починалася «РІО» були розумними, молодими та перспективними. Цей колектив міг працювати день і ніч, усі були однодумцями, ледь не жили в редакції.

Пам’ятаю, коли газета стала більшою, а в друкарнях не робили 12 сторінок, лише окремо 8 та 4. Так от, ми всю ніч вручну вкладали цілий наклад. І ніхто з нас не сказав: «Я не робитиму цього»… Ми всі були патріотами своєї газети.

– Ви й самі за фахом не журналіст, чи не так?

– Український філолог. Закінчив УжНУ. Десь у класі 8-му я мріяв про журналістику, що це так кльово. Головне, цеглу не тягати чи вагони не грузити (посміхається).

– А чому?

– Не знаю, дуже боявся фізичної праці… (сміється)

А в журналістику пішов, бо в той час, коли я формувався як особистість, здобував освіту, преса мала неймовірний вплив, то була дійсно влада. Зараз я вже не вірю в силу та вплив преси, це початок кінця.

– Газету проводять на той світ вже не перший рік…

– Преса перейде на електронний носій, і це не обов’язково Інтернет. Бо є ще радіо, телебачення.

Пригадується мені такий випадок: коли ми тільки почали виходити, нас дуже просили перейти на А2 формат, оскільки було дуже зручно ковбасу замотувати, або на стіл стелити десь в каптьорці на заводі (сміється).

Невдовзі папір (газети – ред.) взагалі перестануть купувати.

– Зараз «РІО» – це прибутковий проект?

– Поки так. Попри кризу, ми якось викручуємося, тримаємо баланс. Хоча вона вдарила по нас у першу чергу, тому що більшість нашої реклами, до 2/3 від загального обсягу в номері – це були банки, кредити. Часом навіть виникали труднощі в розміщенні, бо деякі банки просили, аби їхню рекламу не розміщували на одній сторінці з рекламою інших. То були золоті часи. За останні три роки все змінилося. Ми були змушені перепрофілюватися. Зараз наш рекламний відділ працює дещо в іншому напрямку: ми не прив’язуємося до крупних клієнтів, а намагаємося підключати дрібних місцевих підприємців. Крім того, нещодавно вимушено підняли ціну, адже за правилами газети, ціна має покривати собівартість, виробництво. А вже прибуток від реклами йде на гонорари, тощо.

Однак, це також скоро закінчиться. Газета перестане бути одним із головних рекламних носіїв серед ЗМІ. Усе піде в Інтернет.

– Ким Ви більше відчуваєте себе в «РІО» – менеджером, редактором чи, можливо, цензором?

– Редактором. Моя робота – це грати в «п’ятнашки». Щоб не було забагато політики, перевантажень з аналітикою чи розвагами, щоб усе було збалансовано. Повірте, часом це вкрай важко. Виникають навіть конфлікти, бо в останній момент рекламний відділ принесе нову рекламу – і доводиться знімати чийсь матеріал, відформатовувати шпальти. Журналісти ображаються, але і вони розуміють, що ми змушені віддавати перевагу рекламі, інакше не виживемо.

– Ви щось пишете для газети?

– Це буває дуже рідко. Остання стаття – про відкриття Донбас-Арени. Тобто дуже давно.

– Чому?

– (Замислюється) Писати щось авторське – сідати, аналізувати… Ну хто я такий? Кого моя думка може зацікавити? Я не політолог, не інженер. Перше правило у нашій газеті – не вчити людей. Вони й так розумні. Треба подавати інформацію. У нас є кому це робити.

– Тим не менше, у Facebook багато постів від Вас…

– О, так! Facebook – це інше. Я вже навіть подумую відкрити десь блог…

Розумієте, у нас журналісти звикли корчити з себе фахівців у всіх сферах, дозволяють робити безапеляційні висновки, оцінки. Це неправильно.

– Тобто гра в «п’ятнашки» втамовує творчий потенціал сповна?

– В принципі так, але є ще купа занять – мої інтереси, де я також себе певним чином реалізовую. До прикладу, мистецтво, хороша музика. От поїду на фестиваль – і мені хочеться про це написати. Те саме з петанком. Здавалося б, я редактор, можу взяти і цілу шпальту. Та я розумію, що є речі, значно популярніші за той же петанк.

Під час гри в петанк, якому не знаходиться місця на шпальтах газети

 – За безапеляційністю суджень стоять постійні дослідження аудиторії «РІО»?

– Ми не проводили їх вже 5 років. Раніше це були регулярні опитування через власну мережу розповсюдження: люди, які продавали газети, питали за віковим зрізом, що найцікавіше читати, питали про авторів.

Хочу сказати, що в один момент ми всі дуже, так би мовити, обламалися. Для нас це був великий урок. На Тячівщину ми самі возили газету, і тут її навіть так не називали, а просто «програма», тобто ТБ-програма. Якось верстальник помилився і дав стару… Телефон просто розривався цілий день. Ми не знали як перепрошувати. В кінці-кінців, аби дещо заспокоїти читачів, влаштували лотерею, в якій розіграли магнітофон.

Тоді ми вперше усвідомили: ти можеш писати що хочеш – про політику, політиків, усілякі там дослідження, різкі колонки… Реакція, звісно, буде – дзвінок, два. Але якщо в газеті не буде, скажімо, програми – це кінець, її перестануть купувати.

Взагалі, згідно з нашим опитуванням, більшість людей починають читати газету з останньої сторінки, де гороскоп і решта з класичного набору. Одного разу ми дали замість гумору зайву рекламу – відразу почали дзвонити люди...

У другій частині інтерв'ю читайте про вирішальну для медійників книгу, сучасного журналіста та його право на збочення.