Ужгородець Марсель Онисько про акторський дебют, Канни та ще жодну непродану картину

— Марселю, ти погодився на пропозицію друга знятися в головній ролі його кіно, чи був відомий тобі сценарій фільму на той момент?

— Я приїхав до Праги, де мали проходити зйомки. Загалом ніхто з акторів сценарій не знав, на цьому мій друг Арамісова власне і робив акцент. Імпровізація — головний коник. Кожну сцену акторам розповідали за 10 хвилин до зйомок. Готових діалогів теж не було.

— Це нагадує якийсь експеримент...

— Так. Він вважає, що актори зіпсовані саме тим, що грають свої ролі, а він прагнув відтворити зліпок із життя, щоб усе було по-справжньому. До того ж Арамісову викладачі завжди відзначали в тому плані, що йому вдається підбирати акторів, які насправді не професіонали.

— Загалом стрічку було знято за місяць. Як проходив цей процес?

— Одна з головних сцен була пов’язана з дощем. За сценарієм, ми повертаємося з природи і дві дівчини мали налагодити зі мною стосунки. Вони знають, що я одружений, маю дітей, але все одно запрошують мене на відпочинок, аби зрозуміти, хто є хто. Ну і власне саме дощ мав розігнати нас із нашого місця відпочинку, щоб відбувся запланований діалог на зупинці під дощем. А дощу все не було і не було. Тоді ми почали думати, яким чином можна організувати дощ штучними методами. З’ясувалося, що у звукооператора є один родич, який проживає у сусідньому з Прагою містечку і працює в добровільній пожежній службі. Вони нас і виручили, зібравшись у неділю, влаштували справжній дощ. Особливістю зйомок цієї стрічки можна назвати і саму атмосферу, адже втілювали цю ідею всі друзі і віддавалися роботі «сповна». До прикладу, в одної з героїнь під час зйомки сцени з дощем була дуже висока температура, але, незважаючи на свій фізичний стан, вона все мужньо витримала, хоча могла відмовитися. Ще один суто технічний момент, який призвів майже до осуду викладачами академії роботи Арамісову. Річ у тім, що за програмою йому потрібно було знімати кіно на відео, а він десь дістав котушки плівки і всі зйомки відбувалися на плівці. Єдиний нюанс — термін придатності цих котушок закінчувався через місяць. Тобто був дуже великий ризик, що ця плівка взагалі розкришиться або погано проявиться. На щастя, все вийшло добре і викладачі своє ставлення після успіху стрічки різко змінили.

— Яка основна думка стрічки «Тигри з клітки»?

— Головна дилема полягала в тому, що ці дві подруги хотіли би бути з одним і тим самим чоловіком і не знають, як вирішити це питання. Чи бути чесними одна перед одною, чи тишком-нишком будувати стосунки — це основні питання, які ставлять перед собою героїні. Стрічка завершується роздумами одної з дівчат на кшталт, чому життя завжди перебігає в якихось змаганнях і хтось завжди зостається за бортом...

— А як, власне, ти отримав пропозицію взяти участь у Каннському фестивалі?

— Та це взагалі був прикол. Я був у Львові на виставці й тут мені телефонує Арамісова і пропонує поїхати у Францію на кінофестиваль. Він жодним словом не обмовився про Канни, а я у свою чергу навіть не думав про це. Знаю, що у Франції відбувається дуже багато різного роду фестивалів. Ну я погодився, а коли приїхав до Ужгорода, то виявляється, що всі «шумлять», що це Канни. У мене в цей момент було таке відчуття, ніби знаходжуся всередині дзвона і мене по голові ним ударяє, все гуділо... Аби мати змогу поїхати всією знімальною групою до Канн, було написано кілька грантів, з їх допомогою вдалося покрити деякі витрати. Ось так ми і «рвонули» всі разом.

Загалом фільм вийшов дуже інтернаціональний: словачка, яка навчається в Лісабоні, американка, що прилетіла з Сієтла, я з України, мій друг Арамісова — сам словак, але навчається у Празі в досить відомому вузі — Академії виконавських мистецтв (FAMU). До речі, цей навчальний заклад закінчували і такі відомі кінорежисери, як Мілош Форман, Кустуриця.

— Як добирався до Канн?

— Я вилетів літаком із Будапешта, мій друг — із Праги. Зустрілися в Амстердамі і звідти вже разом летіли до Ніцци. Ну і коли вже долітали до кінцевої точки, я визирнув із ілюмінатора і зрозумів, що потрапляю в казку. Одразу нас зустрів автомобіль, який був у нашому розпорядженні всі наступні дні. Ми вже тоді почали жартувати: зараз до всього цього звикнемо, а далі як жити... (сміється — Авт.) Потім нас повезли в готель, дуже гарний, із басейном. Одразу після поселення ми пішли в місто, ну і, звичайно, загубилися там, але це приємні спогади.

— А якісь пригоди з вами не траплялися?

— Ми відвідували масу вечірок, спали лише по п’ять годин, весь інший час були або на презентаціях, або на вечірках. Одного разу під час прогулянки містом до нас підбіг якийсь хлопець і запросив усіх на вечірку до себе на віллу. Ми спочатку не повірили, що таке буває, подумали, що жартує. А поряд курсував маленький потяг, у який він нас посадив, і ми поїхали на його вечірку. Це було просто бомба. Ну як у американських фільмах.

— З ким познайомилися під час фестивалю?

— В нашій категорії, а це «Студентський короткий метр», ми перезнайомилися майже з усіма режисерами, вже по приїзді в Ужгороді «пофрендилися» на Фейсбуці. Дуже приємні люди. Учасникам у цій категорії виділили весь п’ятий поверх будівлі, де була чудова тераса і звідки можна було дивитися червону доріжку, по якій і проходили всі зірки кінематографа. Наприклад, сидиш собі, п’єш каву, а там оголошують, ось зараз червоною доріжкою проходить Джек Ніколсон. Це було круто...

Познайомилися також із Мариною Вродою, українкою, яка отримала «Золоту пальмову гілку» в номінації короткометражних фільмів. Але вона весь час кудись поспішала, тому багато часу для спілкування ми не мали. Також спілкувалися з Мішелем Гондрі — це один із наших найулюбленіших режисерів, крім того, він був головою комісії суддів у нашій категорії. Ми подарували йому журнал «Panic Button», який випускаємо.

— Розкажи детальніше про долю цього мистецького часопису.

— Ну ми його робили-робили, успішно видали чотири номери. Журнал виходить із 2003 року. Але для створення журналу потрібно дуже багато часу. До речі, ми його видавали разом з усе тим же словацьким другом Арамісовою. Зараз цього часу трішки не вистачає, але ми збираємо матеріал потрошки, щоправда, гроші теж потрібні.

— Крім журналу, ти ще береш участь у виставках. Які успіхи є в цьому плані?

— Наша ужгородська група художників «ПопТранс», яка існує вже 15 років і до якої я належу, реалізувала два проекти, 2 виставки презентували у Львові й одну в Києві. А буквально за кілька днів я з Тетяною Смрігою в Києві будемо презентувати свій журнал у розрізі, як від самвидаву перейти до якісної поліграфії.

— Марселю, ти не продав ще жодної своєї картини. Як ставишся до цього факту?

— Ну це, звичайно, погано. Зараз повністю змінився час... Раніше якось хоч у когось купували картини, а зараз менше людей цікавляться картинами, мистецтвом загалом, усі прикриваються якоюсь уявною кризою. Насправді в кого були гроші, у того вони є й сьогодні.

— А куди тоді діваєш свої роботи?

— Дуже часто дарую або міняюся з іншими художниками. Якщо щось сподобалося у творчості друга, то пропоную мінятися. Так і виходить, що робимо ми це лише один для одного, а хочеться, щоб й інші мали вдома твої роботи. Але приємним фактором у такому обміні є те, що географія моїх картин ширшає, щось є у друга з Німеччини, щось зі Словаччини і так далі.

Зараз, до прикладу, одна лондонська галерея зробила онлайн-виставку. Туди можна виставляти свої картини і там продавати їх. Так от, я виставив там кілька своїх робіт і вже один молодий художник з Португалії теж запропонував обмінятися роботами. Я погодився.

Або ще був такий випадок, пов’язаний з моїми роботами і журналом «Panic Button». Ми один із номерів великим накладом відправили в Америку, бо вони про нас дуже мало знають. У тому номері в мене був представлений проект «Марки неіснуючих країн». Згодом я отримав листи з Мексики, музей філателії запропонував зробити виставку моїх робіт. Я був звичайно не проти і дуже вражений. Виходить так, що тут на місці нікому нічого не потрібно, а за кордоном потрібно...

— Чому так виходить, не задумувався?

— Та зрозуміло чому, бо людям про хліб менше доводиться думати, ніж нам... От і все. Крім того, інститути культури більш розвинені. Якщо в Каннах спроможні робити такий масштабний кінофестиваль щороку за рахунок бюджету держави, то в нас навіть фільм не спроможні профінансувати. Та ж таки Марина Врода, її фільм не повністю український, це французько-українське виробництво.

— Чи очікуєш ти якоїсь віддачі від своєї роботи?

— Бажання щось робити якісно завжди присутнє, інакше для чого цим усім займатися. Після «совдепії», коли все робилося тяп-ляп, навпаки є бажання робити щось максимально перфектно. Єдине, що можу сказати, я ніколи не чекаю, що буде з моєї роботи в майбутньому. Змісту в очікуванні нема ніякого. Чекати — це неправильно. Знову ж таки на прикладі журналу «Panic Button» повторюся, що він виходить із 2003 року, але про нього так жваво почали говорити лише зараз. Про що це говорить? Що саме зараз настав його час. Але цього ніхто не чекав.

— Повертаючись до фільму «Тигри з клітки», коли ти його вперше повністю побачив і чи буде змога в ужгородців оцінити його?

— Я побачив його повністю лише на презентації в Каннах. Навіть диска в мене нема... Ну, колись, звичайно, його покажуть і тут, але мені досить боязко показувати ужгородцям роботу, якою я ніколи не займався, це ж не картину показати. Мене вже заспокоювали, казали, що моя роль була зіграна достойно, але я все одно переживаю. Я трошки навіть радий, що процес затягується (сміється — Авт.).

— На такому успішному дебюті твоє безпосереднє знайомство з кіно не завершиться?

— Цей мій словацький товариш наразі вирішив знімати ще одну стрічку і висловив надію, що я теж візьму участь у її створенні. Якщо чесно, то мені сподобалося зніматися у фільмі, це якийсь дуже неочікуваний життєвий досвід, я продовжу його, якщо буде змога. Хоча, безперечно, мені було досить важко, я ніколи не грав у кіно, весь мій акторський досвід зводився до участі в англомовних міні-сценках, які ми ставили у школі під час вивчення предмета. Але актором я ніколи себе не бачив. Хоча Арамісові таки повезло зі мною, бодай трошки, бо я знав і словацьку, і англійську, чого і вимагав фільм (сміється — Авт.).

— Розкажи в кількох словах про свою сім’ю. Як дружина відреагувала на твою участь у фільмі?

— Та вона ще не бачила його. А загалом про сім’ю я волію не розповідати, але можу сказати, що дружина в мене демократична і з нею мені однозначно дуже пощастило. Ми одружені вже десять років, а почали зустрічатися у 1995-му. Завжди розуміємо одне одного. Виховуємо двох діток: Емма — молодша донька, дуже гарно співає, а Нора — старша — на скрипці грає, малює. Дружина за освітою керамістка.

— Таке вишукане життя, яке вирувало в Каннах, не заворожило тебе?

— Та воно набридло би дуже швидко. Класно, звичайно, на два тижні забути про все, потрапити на якийсь карнавал і лише веселитися. Але це не може тривати до безкінечності...

— Тебе влаштовує твоє життя?

— Думаю, так. Людині насправді дуже мало потрібно, але зараз світова тенденція споживання просто поглинає всіх. Якщо одне авто в сім’ї є — треба обов’язково два, одна пара кросівок — потрібно три і т. д. Коли людина за цим усім біжить, то не встигає зазирнути всередину себе, дуже мало місця залишає для душі... Тому власне люди завжди зостаються невдоволеними через власну гонитву.