Олександр Гаврош — класичний взірець якісного професійного письменника
Про його творчість серйозно заговорили у середовищі літературних критиків після того, як львівське «Видавництво Старого Лева» випустило у світ три захоплюючі повісті для дітей та юнацтва. До речі, ці твори стали переможцями всеукраїнських книжкових конкурсів в останні роки і на сьогодні мають усі шанси потрапити до золотої скарбниці вітчизняної прози.
— Сорокаріччя — це новий рубіж у житті і творчості, представленій поетичною лірикою та повістями, п’єсами та публіцистикою. В якому із жанрів почуваєтеся найвпевненіше?
— Моя перша збірка вийшла не так давно — у 2004 році. Тому, як письменник, я ще себе шукаю. Думаю, що дитячі повісті про Івана Силу та розбійника Пинтю — вдалися. Про це свідчить не тільки перевидання та відзнака Всеукраїнського рейтингу «Кни-жка року», а й вдячні слова читачів. П’єса «Ромео і Жасмин» стала лауреатом «Коронації слова», тричі друкувалася, отримала вже кілька сценічних втілень. Тому мені поки що непросто окреслювати свою літературну стезю.
В житті приваблюють нові повороти.
— У вашому творчому доробку є кілька п’єс. Згадувана «Ромео і Жасмин», а ще «В Парижі красне літо...». На сцені яких театрів відбулась їх постановка? Які, на вашу думку, простежуються тенденції у сучасній українській драматургії, вітчизняному театрі?
— На жаль, в теперішньому українському театрі майже не представлена сучасна українська драматургія. Хоча останніми роками намітилися певні зрушення. Мене приємно вразили постановка «Ромео і Жасмин» у Дніпропетровському академічному українському музично-драматичному театрі ім. Т. Шевченка та в Київському народному студентському театрі «Вавилон». Це було несподівано. Обидва режисери — Анатолій Канцедайло та Ірина Савченко прочитали п’єсу в журналі «Дніпро» і загорілися нею. Тож познайомився з ними фактично на прем’єрах. Найкращим підсумком такої заочної співпраці стала бурхлива реакція глядачів, які довго не відпускали акторів зі сцени після прем’єр. Отож сучасна українська драматургія існує і може бути успішною. На жаль, не створено жодних умов для її підтримки. Нині маю у своєму доробку п’ять п’єс, з яких кілька також зацікавили режисерів.
— Як виник задум написати повість «Пригоди тричі славного розбійника Пинті (це видання стало лауреатом «Книжки року-2008» як кращий твір для школярів середнього та старшого віку). Наскільки цей твір наближений до реальних історичних подій, пов’язаних з легендарним карпатським опришком?
— Розбійник Григор Пинтя належить до найвідоміших карпатських опришків. Про нього добре знають у Румунії та Угорщині. На жаль, українська історіографія дає вельми скупі і неточні дані про нього. Моя мета була не так відтворення справжньої історії цього розбійника, як створення дитячої повісті, яка б розповідала про феномен українського опришківства. Адже про піратів Карибського моря наші діти знають значно більше, ніж про Олексу Довбуша чи Кармелюка. Тому за основу свого твору я взяв український фольклор про опришків. І спробував показати, що це був за феномен — «чорні хлопці», лісові брати зелених Карпат. Як вони жили, як воювали, як рятувалися від переслідувань? Але спробував зробити це не у традиційній для нашої літератури похмурій і трагічній атмосфері, а веселій і дотепній.
Опришківство — це виклик усім: кривдникам, обставинам, суспільству і собі! Вони закінчували життя у боях чи в страшних муках під час страт. Але зате жили сміливо, яскраво, тому й народ вбачав у них своїх захисників, оспівував їх століттями. Той же Пинтя був застрелений у 1703 році при штурмі міста Бая-Маре. Довбуш загинув теж від кулі. Найвідоміший словацький і польський опришок Юрай Яношік був привселюдно повішений за ребро у 23-річному віці. Ясна річ, це невеселі події, але англійці про свого Робін Гуда розповідають із посмішкою і жартами. То чому ж і нам не згадати про цих хоробрих людей без плачу і голосінь?
— В Ужгороді ви заснували та стали співголовою журналістського клубу «Не Таємна вечеря». Чим займається клуб з такою промовистою назвою?
— Цей неформальний журналістський клуб виник у кучмівські часи «темників». Журналісти різних видань раз на місяць збиралися у відомій ужгородській корчмі-музеї «Деца у нотаря», аби висловити свою позицію з актуальних проблем. Часто акції відбувалися в іронічній формі і мали значний резонанс. Наприклад, щороку визначали найбрехливіші обласні ЗМІ. Після перемоги помаранчевої революції, коли суспільство нарешті задихало вільно, зникла й моральна потреба гуртуватися і протидіяти явній брехні. Тепер це можна було робити у ЗМІ. Але зараз знову спостерігаємо згортання свободи слова, тож «НеТаємна вечеря» може отримати друге дихання.
— Нещодавно на одному з російських телеканалів транслювався документальний фільм «Трагедия Галицкой Руси» Алєксандра Дєнісова, в якому досліджувалась історія русинів як етнічної групи на території Закарпаття у ХІХ—ХХ століття. Документаліст стверджував, що галичани всіляко притісняли русинів, так само, як австрійці й угорці у минулому і позаминулому століттях, не могли змиритися з відданістю закарпатських русинів Православ’ю, так званому загальноросійському єднанню і російській мові. Знаю, що цю тематику ви неодноразово досліджували як журналіст. Наскільки відповідає історичній правді сказане у згаданому документальному фільмі?
— Тут немає жодного історичного, етнічного, мовного раціонального зерна. Це голе політичне замовлення. Росія і далі живе пропагандою, а не правдою. Особливо, коли це стосується її сусідів, яких вона вважає зоною свого впливу. Чомусь, коли Закарпаття входило до московської комуністичної імперії, там жодного разу на згадали про «русинів»? Але тільки-но Україна стала незалежною, як Москва заголосила про «непрізнаний народ». Хай би ліпше вона турбувалася за десятки і десятки народів, яких планомірно нищить на своїй території.
— Творчість яких вітчизняних і зарубіжних письменників викликає у вас інтерес?
— Багатьох. Бо ж талановитих авторів — тисячі. Їх усіх навіть не осягнеш. І щоразу когось для себе відкриваєш. Люблю це відчуття: захоплення новим автором, новою книжкою, новим змальованим світом. Серед літературних вершин, які мене завжди вабили — Василь Стефаник, Григір Тютюнник, Антон Чехов, О’Генрі. У малому показати велике — рідкісний дар справжнього майстра форми і змісту.
ДОВIДКА
Олександр Гаврош народився 26 березня 1971 року в Ужгороді. Закінчив факультет журналістики Львівського Національного університету ім. І. Франка. Працює в закарпатських та всеукраїнських ЗМІ. Має понад тисячу публікацій у пресі. Гаврош — засновник і співголова журналістського клубу «Не Таємна вечеря».Член Асоціації українських письменників. Окремі твори перекладені білоруською, словацькою, сербською і польською мовами.
Коментарі