Верховинці святкують Мішання
Верховину не можна уявити собі без далеких грунів – пасовищ Боржавської і Присліпської полонин, сивочолого Бескида, грізного Смерека, унікальних Клив, де на висоті 1000м. над рівнем моря росте сосна європейська, Менчула і Кука над Міжгір’ям – верховинською столицею, г.Озірної над “Морським оком” піднебесних плато Тереблянської долини.
Саме про них та випасання громадських отар не вщухають розмови в травні місяці щороку. Бо ж це пора проведення традиційного свята верховинських вівчарів — мішання та їх проводів на полонини. До речі, традиційне районне свято “Проводи тваринників на полонини” вже давно має статус всеукраїнського свята.
То що ж це за свято таке — мішання? Щоб хоч коротко відповісти на це запитання слід зазначити, що вівчарство для горян-верховинців — це не тільки можливість ставити одежину для себе, сплести шкарпетки чи рукавички, виготовити гуні, джерги чи покрівці, а й запастись на цілий рік запашною, смачною і висококалорійною бринзою а для гурманів ще й вурдою. Отже на мішанні шонайперше обирають полонника або ще його називають полониньошом.
Це знана з селі, селищі або ж в приселку людина, якій громада довіряє найцінніше на своїх обійстях — худобу.
За святкових сходів селян полонинник тут же формує штат чабанів, контролює визначення кількості молока, тобто, які надої за літо може дати, ґаздівська вівця чи коза.
Вівчарі заганяють отару овець і кіз у кошару. Газди сідають і починається доїння худоби – заняття горян яке не змінилось з давніх часів.
Білою струйкою жебонить у дійницю запашне молоко, яке, за прадавньою традицією міряють на очах у всієї громади. Все це ретельно фіксується, адже від цього залежить скільки гелет сиру-бринзи матиме той чи інший господар.
На мішанні полонинник визначає місця випасання овець, оплату праці вівчарів, складає присягу щодо збереження поголів’я громадської отари і зобов’язується у визначені строки звітувати перед громадою про фінансово-господарську діяльність. Бо ж знає, як це недобре, який це великий гріх, не дай Боже обділити когось гелетою сиру.
А ще він зобов’язаний раз на тиждень побувати, у вівчарів. Поцікавитись їх буденними справами. Під час зустрічі обов’язково почнеться неспішна розмова біля ватри про життя-буття, урожай, пашу для худоби. А життєдайний вогонь ватри і теплом зігріє і нечисту силу віджене, і недобрий погляд заздрісної людини відверне.
Тож не дивне, що знаний розпорядник вівчарської справи докладатиме всі зусилля, щоби ці славні традиції, обряди і звичаї займали логічне продовження у часі, щоби, нащадки смерекового краю знали, як ми жили, трудились, свято берегли духовні цінності предків.
Коментарі -
