70-річчя найвідомішого політв`язня Закарпаття не помітило

Юрій Бадзьо належить до найвідоміших українських в’язнів сумління. За свої переконання був засуджений на 7 років концтаборів та 5 років заслання в Якутії. Але він був не просто інакомислячим. Для совєтської імперії його небезпека була особливою. Бадзьо був теоретиком, мислителем, інтелектуалом. Він науково обґрунтовував і доводив, що український народ повинен мати свою державу, що Совєтський Союз нищить українців як націю. Рукопис його чотирьохсотсторінкового трактату „Право жити” кілька разів кагебістами викрадався і знищувався. Але Бадзьо продовжував роботу, аж поки не опинився за гратами. Він був останнім політв’язнем СРСР. Вийшов на волю тільки у грудні 1988 року, на третьому році „перестройкі і гласності”. Відразу включився в активну громадську роботу. Був творцем першої альтернативної до комуністів партії. У 1990 році на установчому з’їзді його обирають головою Демократичної партії України. Але українська політика з її дитячими амбіціями та чварами викликала розчарування такого інтелектуала, як Юрій Бадзьо. Він складає з себе повноваження голови партії, відмовляється від пропозицій балотуватися у Верховну Раду і повертається до науки – стає співробітником Інституту філософії імені Сковороди Національної академії наук України. З-під його пера виходять статті і роздуми на найболючіші проблеми сьогодення. Окремими виданнями вийшли „Влада – опозиція – держава в Україні сьогодні” (1994), „Національна ідея і національне питання” (2000), „Підпільна нація”(2003), „Український вибір” (2004). В особі Юрія Бадзя Закарпаття має не тільки найвідомішого політв’язня, але й інтелектуала-політолога, рівного якому в нас не було. Але чи ми це цінимо? Цієї весни виповнилося 70 років, як у багатодітній родині Бадзів села Копинець на Мукачівщині народився наш відомий земляк. Та його великий життєвий ювілей пройшов у рідному краї непомітно. А радше – взагалі не пройшов. Так, Юрій Бадзьо відомий своє скромністю. Він не любить себе демонструвати. Але чому за нього не сказали ми? Невже знову говоритимемо про достойних тільки по їхній смерті, нарікаючи що так мало зробили для них при житті? Недавно я завітав у гості до Юрія Бадзя -- в його невелику київську квартиру. Ми сиділи на кухні (ох, ці знамениті дисидентські кухні, де точилися найвідвертіші розмови!). „Будемо пиво?”, -- запропонував пан Юрій. Він розповідав про останні події свого життя, а я думав, чому Господь продовжує випробовувати цю людину? Невже Бадзьо мало настраждався, пройшовши через такі випробування? Дружина пана Юрія Світлана Кириченко -- теж відома діячка українського руху опору. Нині її спогади друкують поважні літературні часописи. Попри параліч однієї сторони, вона продовжувала мемуари і вже дійшла до завершального розділу. Та влітку трапився другий інсульт. Тепер пані Світлана прикута до ліжка. „А діти?”, -- вирвалося в мене. „Після Чорнобиля у доньки виникли зі здоров’ям. Лікарі рекомендували негайно покинути Київ. Тож уже 15 років вона живе у Канаді, де вийшла заміж”, -- Юрій Бадзьо витримує невелику паузу. – „А син працював на радіо „Свобода”. Кілька років тому перебрався до Праги, де знаходиться їхня штаб-квартира. Тож ми лишилися фактично самі”. Олександр ГАВРОШ, "Старий Замок "Паланок"