Закарпатці у космосі

Усе почалося з пропозиції. „Сашко, нам потрібне впізнаване обличчя. Ми би хотіли, аби відкриття фестивалю вів ти”. „Що?”, -- не зрозумів я. Сонце в той день ніжило особливо тепло, вересень грав яскравими барвами, я мружився від задоволення, а тут пристають з різними пропозиціями.... Ну я і погодився. Не звик я відмовляти привабливим жінкам. Якби ж то знаття!.. Фестиваль „Мій рідний край” проводився уже увосьме. Унікальний не тільки в Україні, але й за словами закордонних гостей – у цілій Європі. Фестиваль теле- і радіопрограм, які розповідають про життя національних меншин. Особливо ця тема є гострою для Центральної Європи. Недарма ж найбільш активними у фестивалі є угорці, румуни, словаки, серби, українці, чиї національні проблеми завжди були болючими. „То що я маю робити?”, -- запитав я через кілька днів головну редакторку Ростю Джумурат. „Ти з Наталочкою будеш вести церемонію відкриття”, -- чарівно посміхнулася вона. „А що це значить?”, -- запитав я тремтячим голосом. „Не хвилюйся! Це всього-навсього ГОДИНА!”. „Ага!”, -- подумав я. – „Година ганьби і вічная пам’ять!”. „Я сподіваюся, що ЦЕ”, -- потряс я в руках 30-ма аркушами сценарію, -- можна буде на сцені читати”. „Та ти що! Це треба знати на пам’ять! Сашко, ну ти даєш!”. Мені стало недобре. Я попросив чаю. „А можна з цього поїзда уже зійти?”, -- кволо запитав я. „Які зійти! Наступна зупинка тільки на фестивалі! Йди вчи текст!”. Ось так я втрапив у халепу. Сценарій переслідував мене всюди. Він снився мені ночами, їздив зі мною до Києва, ходив з парасолею під дощем і навіть ґвалтував мене у ліжку. Все це почало скидатися на божевілля. Та остання нарада за кілька днів до відкриття показала, що ягідки ще попереду. „Ви з Наталею будете гуцулами!”, -- діловито розповідала режисер Таня Ардо. „Хоч неграми”, -- байдуже сьорбав чай я. На мою біду, телеканал „ТИСА-1” розпочав супутникове мовлення. „Вас транслюватимуть у прямому ефірі”, -- радісно повідомляла Ростя. – Уявляєте, вас дивитимуться у всій Європі!”. „Мама міа!” – заволав я по-італійськи. Але це ще не все!”, -- Ростя далі щасливо посміхалася. – В ефір буде йти телеверсія церемонії відкриття. Тобто час від часу ми вас перекриватимемо невеличкими сюжетиками”. „Ну?”, -- не розумів я, але вже звик, що нічого доброго від телебачення сподіватися не варто. „Можливо, виникатиме пауза”, -- продовжувала оптимістично Джумуратка. „Яка ПАУЗА?!”, -- мною почало тіпати. „Наприклад, наш сюжетик ще йде, а ми хочемо показати і те, що діється на сцені”. „І ЩО?!”, -- перебив я її криком раба, який виривається з пут. „Вам треба буде порозважати трошки публіку, поки ми вам не зробимо знак, що ви знову в ефірі”, -- останнє речення Ростя закінчила смиренно, мов жертовне ягня. Але було пізно: мною бив гомеричний сміх, я плакав від щастя, болю і слави, дякував долі за добрих людей, які завжди мені трапляються на життєвій дорозі і готовий був випити не тільки відро чаю, але й цикути... І ось він настав – день Х. Я сумно дивився у вікно, їжачись від холоду, уявляючи себе в одній вишиваній сорочці посеред спорожнілого Всесвіту. „Хоч би дощу не було”, -- кривився я на хмари. Адже церемонія відкриття запланована просто неба поміж двома басейнами. Урочище Воєводино вразило красою. У басейнах поруч зі сценою плавали квіти, прив’язані до пінопласту. „У випадку чого -- будуть за рятувальні кола”, -- прикидав я різні ризикові ситуації. Переодягаємося разом з дівчатами, які символізуватимуть національні меншини – румунка, словачка, угорка, німкеня і, ясна річ, два гуцули, які уособлюватимуть титульну націю. Сценарій уже так остогид, що не хочу брати його навіть до рук. Ще ніколи букви не викликали в мені такої ненависті. Гості поважно розсідаються на крісла. Танцюристи „Турянської долини” переминаються з ноги на ногу. Жіночки з ансамблю „Лемківчанка” пробують голос. Моїй Наталці вставляють у вухо навушник, а на пояс вішають якусь хитру штукенцію. Це, щоб керувати нами з центральної апаратної. Подавати знаки. Бо ми – не люди. Ми -- навіть не негри. Ми – зомбі. Гвинтики великої телевізійної гри. ТЕЛЕВЕДУЧІ. Наші сполохані душі більше нам не належать. Вони належать космосу, який тепер транслюватиме перелякані „гуцульські” фейси. Цікаво, а чи є життя на Марсі? „Приготуйтесь!”, -- лунає команда у навушнику. Зіниці Наталки розширюються , а на устах грає американська усмішка. Цікаво, і як їй так вдається? Лунають позивні. Я зажмурююся, проказую „Боже, помагай!” і роблю перший крок. „Головне, не впасти в басейн. Осінь, як-не як!”, -- думаю дорогою до мікрофона. -- Доброго дня, Воєводино! -- Доброго дня, Закарпаття! -- Доброго дня, Україно! -- Доброго дня, Європо! -- Шановні пані і панове! Маємо честь вітати вас на восьмому міжнародному фестивалі теле- і радіопрограм для національних меншин „Мій рідний край!”... ...Тільки що відіграли фанфари. Гості піднімаються і щось жваво обговорюють. Я стою перед мікрофонами абсолютно спустошений. Переді мною басейн, в якому плавають квіточки з рятувальними колами. Може, пірнути? Ні, гуцули у кептариках не купаються. „Сашко!”, -- біжить до мене Ростя. „Невже там щось з космосом?” – думаю я. Вона цілує мене у щічку. „Я тебе вітаю. Тільки що дзвонили з Архангельська. Їм дуже сподобалося...”, -- щебече щасливо вона. Цікаво, а чи є все-таки життя на Марсі? І що там думають про Воєводино, Ростю, національні меншини, румунського консула чи ось цю симпатичну словачку? Якщо це послання дійшло до них, хотілося би отримати докладну відповідь. А то ніякої міжпланетної дружби більше не буде. Принаймні, з мого боку – це точно! Олександр ГАВРОШ «Старий Замок «Паланок»