Відкритість суспільних процесів вже впливає на реальну політику. А єзуїтство стає все менш ефективним

«Мова дана людині для того, щоб приховувати свої думки», — виголошував Н.Макіавелі підносячи роль самодержця. В політиці, де концентрація інтриганів на один квадратний метр перевищує всілякі санітарні норми, брехня взагалі перетворюється в норму, а не патологію. Чим більше влади зосереджується в одних руках, тим більше дефіцит інтелекту компенсується словоблуддям. Історія двадцятого століття насичена такими прикладами. Режими Гітлера, Сталіна, Мао Цзедуна, не говорячи про значно дрібніші, при всій їх бездарності змальовувалися придворною пропагандою як бездоганні, а вожді прирівнювалися до богів. Ще за зовсім недавнього радянського минулого, судячи з тогочасних ЗМІ у нас не було практично жодних недоліків ні в політиці, ні в економіці, ні в армії, лише система чомусь миттєво обвалилася і з карти світу зникла супердержава. І, навпаки, «загниваючий Захід», який нещадно критикувався і критикується власною ж пресою успішно «загниває» і далі приваблюючи своїм рівнем життям мільйон легальних та нелегальних мігрантів. Зміна ціннісних орієнтирів, що сталася внаслідок помаранчевої революції, зірвала покрови сакральності з влади, оголивши безліч її виразок. Це не значить, що їх не було раніше, просто прикриті лакейською пропагандою, вони підточували організм зсередини, а опинившись на видноті викликали шок. Проте постановка діагнозу відкриває можливості для лікування, а його відсутність веде до неминучої загибелі. «Влада сильна, як ніколи», — запевняв нас у 2002 р. В.Медведчук. Але тоді її не бажали бачити на Заході, зневажали на Сході і через два роки вона просто розсипалася. «Влада нині надто слабка, вона просто валяється під ногами і її штурхають всі, кому не лінь», — волає сучасна українська преса. Тим не менше її без вагань приймають і в Москві, і в Брюсселі, і в Вашингтоні, з нею рахуються, десь заграють, десь борються, але вона є повноправним суб’єктом міжнародної політики. І це не парадокси, а реальності сучасного світу. Генеральна прокуратура на своїй колегії порушує питання про стан дотримання законності в армії. Мовляв за останній час кількість правопорушень в Збройних Силах значно зросла і в цьому є вина теперішнього керівництва. Тобто, коли ракети влучали в мирний будинок у Броварах, літак над Чорним морем і все Міністерство Оборони буквально тонуло в потоці брехні, називаючи чорне білим, то Генеральна прокуратура не вбачала в цьому злочину. А коли міністр А.Гриценко, один з не багатьох інтелектуалів в українському уряді оголосив справжню війну окозамилюванню в армії, то Генеральна прокуратура тут як тут. Благо, що робити нічого не треба. Бо військові самостійно назвали справжні цифри недбальства і зловживань серед офіцерів та солдат, а це в порівнянні з традиційною брехнею дійсно вражає. А за совковою чиновницькою логікою покарати треба саме того, хто сказав правду. Тим більше і політичні дивіденди можна заробити, бо А.Гриценко відомий як найпослідовніший прихильник НАТО в уряді В.Януковича. Подібна тактика застосовується також до іншого міністра-силовика Ю.Луценка. Хоча практично кожний громадянин нашої країни знає, що з міліцією краще не мати справи, звертатись до неї можна лише в крайньому випадку тому, що й допомоги не отримаєш, і грошей не вистачить, проте на владному рівні говорити про це зась. І навіть суд над міліціонерами вбивцями Г.Гонгадзе проходить в закритому режимі, щоб не дай Боже, не зачепили систему. А звинувачувати в провалах можна міністра, який відкрито заговорив про гнійники. В той же час ніхто не б’є на сполох щодо стану справ у вугільній промисловості. Лише з жахливою регулярністю ми час від часу чуємо повідомлення про аварії на шахтах, які супроводжуються значними людськими жертвами та про створення слідчих комісій. Однак жодного результату з кардинальними висновками так оприлюднено й не було. У світовому рейтингу катастроф Україна поза всякою конкуренцією — займає перше місце за кількістю аварій у вугільній промисловості, а число їх жертв напевно значно більше ніж в армії. Проте великі гроші, що тут обертаються поки змушують мовчати, хоча закрити проблему все одно не вдасться. Цікаве співвідношення закритості-відкритості спостерігається і в партійному житті. Найбільше шишок від мас-медіа, звичайно ж дістається «Нашій Україні», яка демонструє цілком відкриту і тому часто не дуже причесану політику. Внутрішня демократичність партії дозволяє журналістам брати коментарі у десятків осіб, знаходячи в них протиріччя, застосовувати фантазію для припущень, пророкувати, застерігати і т.д., і т.п. На подібному тлі непорівнянно закритіші конкуренти виглядають ніби значно солідніше. Хоча той факт, що під час святкування 15-річного ювілею соціалісти допустили журналістів лише на фуршет і позбавили їх можливостей бути присутніми на урочистому засіданні свідчить, що приховувати є що. Подібним чином проходять партійні форуми і у Регіонів, БЮТу, комуністів. Тому говорити про здоров’я цих структур не доводиться. А показна монолітність здатна триматися до першого стресу. 18-ти мільйонна КПРС розвалилася за лічені дні, хоча здавалося, що більш витонченої і продуманої організації не існує. Відтак навіть в таких умовах невизначеності та хитань відкритість суспільних процесів вже впливає на реальну політику і єзуїтство стає все менш ефективним. Яскравою ілюстрацією цього є події щодо вступу України до СОТ. В Універсалі національної єдності, де стоять підписи і Януковича, і Мороза чітко сказано, що сторони беруть на себе зобов’язання до кінця цього року здійснити всі необхідні процедури, щоб відкрити шлях до вступу в організацію. Тим не менше спочатку О.Мороз, а потім і В.Янукович заговорили, що технічно зробити таке не можливо, поспіх тут недоречний і т.п. О.Мороз відвідав Москву, де нібито обіцяв синхронізувати вступ України та Росії до СОТ. Потім з такою ж умовою почали пов’язувати газові угоди. Однак жорстка реакція громадськості змусила Олександра Олександровича та Віктора Федоровича заперечувати подібні розмови. Хоча їх виказав М.Фрадков, який прямо перед журналістами озвучив цю тезу. Тим не менше публічний скандал довкола теми спонукав вже навіть М.Азарова стверджувати, що про жодні часові рамки не йдеться, а під словом «синхронно» (дослівно «одночасно») мається на увазі зовсім інше. Тобто в таких обставинах вже зовсім самовбивчою буде виглядати відмова соціалістів та регіоналів голосувати за сотівські закони. А вузькі інтереси лобістів все неухильніше поступаються інтересам суспільства. Віктор ПАЩЕНКО "Старий Замок "Паланок"