Що продають закарпатські книгарні

Ужгородці на книжковій дієті

Такі способи вирішення ситуації «хронічного книжкового голоду» вже багато років доводиться практикувати небайдужим до духовних делікатесів ужгородцям. Бо, якщо порівняти книгу із харчем для тонких натур, а хорошу книгарню – з респектабельним рестораном, де такий харч подають, то ужгородцям (як і всім закарпатцям), доводиться задовольняти свій інтелектуально-духовний голод у кращому випадку – в невибагливих фаст-фудах. У гіршому – у вуличних забігайлівках із такою собі книжковою «шаурмою» іноземного виробництва.

Звернемося до сухої статистики: на майже 120 тисяч населення в обласному центрі Закарпаття діє… більше 10 книгарень. Здавалося б – непогано, враховуючи рекомендації Кабміну ще від 2008 року, в яких розраховані норми функціонування книжкових крамниць: 1 книгарня на 20 тисяч населення (для порівняння, у Німеччині одна книгарня припадає на 15 тисяч, у Польщі та Данії  – на 12 тисяч, Норвегії – на 10,5 тисяч,  Нідерландах – на 10 тисяч,  Фінляндії – на 7 тисяч, Австрії – на 4 тисячі жителів країни). Нібито ми й не надто відстаємо від європейської статистики, а, проте, маємо ситуацію, коли щороку книжкових магазинів у місті більшає, а новий фоліант від Жадана, Прохаська, Забужко чи Андруховича придбати в Ужгороді, та й загалом у всьому Закарпатті, немає змоги. Чому так?

Необ’єктивність чисел

Поглянемо ближче: чи не всі з десятка магазинів із продажу книжкової продукції, що діють в Ужгороді, мають вузьку спеціалізацію («Юридична книга», три відділення «Абеток», чудовий магазин дитячої книги «Книголюбчик»). У залишку маємо усього 4-5 «широкопрофільних» книгарень. Та й це немало. Проте рідко яка з ужгородських книжкових крамниць відповідає рекомендованим нормам за площами (не менше 100 кв. м) та кількістю наявної продукції. Отож і виходить: ніби й багато, а придивитися – то й похвалитись насправді немає чим.

Та все ж, попри всі нюанси, загальний показник у понад десятка книгарень для стотисячного міста – не такий уже й поганий, враховуючи, що у багатьох закарпатських районних центрах їх або взагалі немає, або є лише кілька поличок із підручниками для школярів. У селах справи ще гірші. Книгарнями там і не пахне (а чи взагалі здогадуються сучасні підлітки про те, ЯК може пахнути справжня книгарня?). Багато бібліотек зачинені, Інтернет – задоволення ще малодоступне. Тож молодь шукає розвагу і розраду у чарці. А чи має альтернативу? Так, у сільських хлопців та дівчат ще залишається телебачення, сільські дискотеки та лузання насіння на лавицях.

Дещо краща ситуація серед райцентрів упродовж останніх років спостерігалася в Мукачеві, де, крім кількох невеликих книгарень, у центрі міста відкрився магазин «Літера» – філія однієї з книжкових мереж (у цьому місто над Латорицею навіть обійшло обласний центр). Проте наразі ситуація і там невтішна: лише дві невеликі полиці цієї книжкової крамниці відведені під українських авторів. Ще трішки – під україномовні переклади іноземних творів. Решта 80-90% – російська книга.

Аби продавати книжки, ними треба жити

«Я вважаю, усе залежить від професіоналізму людей, які займаються книжковим бізнесом, – каже відомий закарпатський поет і дитячий письменник Олександр Гаврош. – Але для цього власники книгарень самі мусять читати, бути в курсі літературних новинок (і навіть довколалітературних!) – тільки так можна тримати руку на пульсі, розуміти, чим зараз реально зацікавити читачів, чого вони потребують. У нас же, на Закарпатті, справа книгопродажу якось дуже дивно поставлена. Дивуюся, як вона взагалі приносить прибуток із таким ставленням. У нас немає людини, яка б у прямому сенсі горіла цією справою, яка б жила книгами», – з жалем констатує Гаврош. Як приклад наводить книгарню пані Галини в Одесі. Жінка практично в цілком російськомовному місті не лише тримає повністю українську книжкову крамницю, але при тому робить її прибутковою, має постійних відвідувачів.

У той самий час на україномовному Закарпатті книжкові магазини заповнені російськими виданнями – переважно легким чтивом. Тому по українські літературні новинки (а часом і «старинки») й досі доводиться їздити «за Карпати». Наші ж книжкові полиці окупували низькопробні детективи, любовні романи та псевдонаукові розвідки про «житія» Сталіна-Леніна-Жукова. Книгарні віддають перевагу російськомовним перекладам світової класики від Овідія до Бальзака та Павіча. Це й не дивно. За даними (трирічної давності) колегії держкомітету телебачення і радіомовлення України, переважна більшість книг у нашу державу завозиться з Російської Федерації. Близько 70 % імпорту книжкової  продукції – без сплати митних зборів і податків. От і маємо результат.

Так виглядає ситуація у масштабах державної політики, на місцевому ж рівні, вважає Олександр Гаврош, закарпатські книжкові магазини не зовсім професійно працюють. Багато видавництв, після короткочасних ділових стосунків, відмовляються від подальшої співпраці з ними. «Українська книга не продається, – кажуть наші продавці. Так ви спочатку привезіть її, виставте, покажіть. Чи часто в місцевих книгарнях вам пропонують якусь книжку? Отож бо. Я вже мовчу про презентації, рекламні акції, промоцію, чим би мали займатися усі книжкові магазини, які хочуть привабити читача. Цього в Ужгороді, та й на Закарпатті загалом, наразі нема», – нарікає Гаврош.

Чи породить попит пропозицію?

Думки закарпатця співзвучні із висловом відомого українського літератора Ярослава Трінчука: «Коли книжка стане об’єктом обговорення, нею буде цікавитися масовий читач». Поки що про книги у нас говорять мало. А якщо й говорять, то переважно у контексті скандальному. І формула Ярослава Трінчука, справді, в таких випадках діє безвідмовно. Так, про роман «Чорний ворон» Василя Шкляра, який став лауреатом цьогорічної Шевченківської премії, широкі маси дізналися лише завдяки його гучній відмові від вручення йому почесної нагороди (а заразом і грошової премії) з рук міністра Табачника. Результат: роман Шкляра миттєво з’явився у більшості ужгородських книгарень (автор переконалася). Хоча вельми сумнівно, що ця книга була там ДО історії з премією. Добре, хоч на кон’юнктуру ужгородські книгарні таки відреагували.

Викликає жаль наразі лише те, що реагують вони тільки у випадках, коли не відреагувати – не можна. Отож, для впливу на ситуацію закарпатцям, мабуть, не зайвим було б порадити «брати фортецю штурмом»: частіше заходити до крамниць і запитувати про улюблених авторів. Навіть знаючи напевне, що їх там нема. У разі масовості таких акцій продавці книгарень за всіма законами економіки мали би відреагувати.

Нині закарпатські книголюби вже навчилися компенсувати дефіцит вартісних книг вдома поїздками на всілякі книжкові ярмарки та фестивалі. А місцеві книгарні й досі не зрозуміли, що могли б забезпечувати реально (а не гіпотетично) існуючий попит на українську книжку самі. Тож маємо те, що маємо: в одній із найбільших ужгородських книгарень (яка не так давно зменшила площу своїх приміщень наполовину) полиця із сучасною українською літературою за розмірами майже така сама, як полиця з книжками про собаківництво.