Мирослав СОПОЛИГА: “Найбільша допомога зарубіжному українству – розбудова сильної європейської України"

Днями до Ужгорода завітав директор Словацького національного музею – Музею української – руської культури у Свиднику Мирослав Сополига. У рамках відзначення 61-ої річницї Ужгородського національного університету йому присвоїли звання почесного доктора УжНУ. Також було підписано угоду про наукову співпрацю між даним музеєм та Інститутом карпатознавства УжНУ. Ми ж скористалися нагодою, щоб задати кілька запитань гостеві. — Мирославе Дмитровичу, уявіть, що вам треба розрекламувати свій музей перед заможними людьми України. Останнім часом серед них стає модним робити інвестиції у культуру. Чим можете їх зацікавити? — Для цього і не треба щось особливого вигадувати. Це найбільший український музей поза Україною і найбільший музей національної меншини у країнах Європейського Союзу. Ми щойно відзначили 50 років існування. При музеї існує також велика картинна галерея. 1975 р. започатковано скансен, в якому уже зібрано понад п’ятьдесят пам’яток народної архітектури. Музей видав уже 23 наукові збірники, кожний по 500 чи й більше сторінок, останній присвячений двохсотрічному ювілеєві О.Духновича. У цих збірниках вперше було опубліковано “Історію карпатських русинів” М.Лучкая, “Поемату” В.Довговича, “Граматику” А.Коцака, багато фольклорних джерел, не кажучи вже про сотні ґрунтовних дослідницьких статей. Зараз готуємо 24-ий випуск. Свидник є одним з центрів української культури у Словаччині, де постійно проводяться фестивалі народного мистецтва – на базі нашого музею. Зовсім нещодавно проводили конференцію “Словацько-українські взаємини в галузі історії, мови, культури і літератури”. — Тобто якоїсь допомоги ви на потребуєте? — Чому? Найбільшою допомогою нам було би, якби Україна поступово ставала великою сильною державою з європейською орієнтацією. Адже Україна і численні галузки та листочки зарубіжного українства – це система сполучених посудин. Пам’ятаєте, на шкільних уроках фізики нам показували трубочки різної форми і товщини, з’єднані між собою. Здавалося, якщо налити туди води, то в одних трубках вона буде вище, в інших – нижче, залежно від кожної трубки. А виявляється – усюди однаковий рівень. Якщо не одразу, то за якісь секунди вирівнюється. Так і тут. Нас на Пряшівщині усього 30-40 тисяч чоловік, хто зве себе українцями і русинами. Це близько триста сіл від Новоселиці на самому кордоні аж до Остурні під Татрами. Не порівняти з багатомільйонною Україною. Але який рівень культури, національної свідомості у вас в цілому по всій Україні, те ж саме маємо кінець кінцем і на Пряшівщині. І навпаки, коли зарубіжне українство (а це 20 млн. чоловік) тримає марку, це надзвичайно підносить авторитет України на світовій арені. Зарубіжне українство – це не просто форма існування громад, а й важливий інструмент української політики. — Але тримати марку вам, напевно, непросто... — Хочеться сподіватися, що найгірші часи вже позаду. З 1989 р. тоді ще федеральний чехословацький уряд вів відверто антиукраїнську політику проти нашої меншини. З 1991 р. наш музей уже вісім разів змінював свою назву. Був план перейменувати його просто на краєзнавчий, але все-таки вдалося відстояти у назві означення національності. У вісімдесяті роки ми ще мали 86 українських шкіл і 101 школу з викладанням окремих предметів українською. На 1998-99 рік лишилося 76 українських і 23 напівукраїнські школи. Тривала відсутність власної української державності дуже негативно позначилася на стані зарубіжного українства. У нас багато людей, чиї предки були українцями, тепер вважають себе словаками. Не зробив нас сильнішими і розкол на українців і русинів. Тут повчальним є приклад самих словаків. У першій половині ХХ ст. їх самих намагалися на Шарищині розколоти на словаків і слов’яків – з окремою мовою, культурою, національністю. З того, на щастя для словаків, нічого не вийшло. Але рівень державності і державницької свідомості у них був тоді вищим. Для наших же багатьох людей “руський” вже лишилося чисто конфесійною, але не загальнонаціональною ознакою. На сьогодні Словаччина усвідомлює необхідність збереження і захисту своїх національних меншин. Від якості розв’язання етнічних проблем залежить її місце в Євросоюзі. Найбільшою допомогою нам була би наявність сильної України з чіткою проєвропейською політикою. Нещодавно у нашій пресі широко друкувалися матеріали Б.Тарасюка, які вселяють саме таку надію. Розколи же – то все минуще. — Може, такі розколи все ж ґрунтуються на якихось історичних підвалинах? — Це байки. Дехто намагався довести, що лемки, русини є з походження західними слов’янами, але так і не зміг. Наші предки – племена білих хорватів, які прийшли за Карпати з придніпровських земель у VII-VIII ст. І в 1918, і в 1945 р. на Пряшівщині створювалися Народні Ради, котрі виступали за злуку краю з Україною, але в силу ряду обставин це не вдалося реалізувати. Зате ми нещодавно видали атлас місцевих говірок, який я дарую університету. Це яскраве свідчення саме українського характеру нашої бесіди. Східнослов’янський, конкретно український характер нашої культури чітко проявляється в нашій народній архітектури – ті ж лемківські і бойківські типи хат, що і у вас чи на Галичині, ті ж обороги, східноукраїнський тип печі. Архаїчні елементи народного одягу – такі же, як по всій Україні. І не тільки елементи, а й їхні назви збереглися схожі. Звісно, на сьогодні наш народний одяг вже перейняв і чимало пізніших аксесуарів, але і словаки у своє вбрання немало запозичили зі сходу, з України. Цього року Словацька Академія наук видала розкішну монографію про нашу народну культуру, де чітко визнаються численні паралелі з культурою українців по той бік Карпат. — Настрій у Вас досить оптимістичний. — Бо майбутнє за Україною і українством. При цілковитій повазі до існуючих державних кордонів духовно ми з вами разом. Розмовляв Сергій ФЕДАКА, "Старий Замок "Паланок"