128 бригада в обличчях: навідник кулеметного взводу Богдан спеціально перевівся до Закарпатської бригади

128 бригада в обличчях: навідник кулеметного взводу Богдан спеціально перевівся до Закарпатської бригади

Чергова історія про наших Героїв, які боронять Україну від російських окупантів.

– Раніше я був солдатом іншої гірсько-штурмової бригади, але служба там ішла не дуже добре, тому за порадою товариша перевівся в 128-му. Тут уже півтора року й бачу, що правильно зробив, повністю задоволений.

Воюю з самого початку вторгнення Росії, тобто з 24 лютого. У перші дні наш підрозділ потрапляв під артилерійські обстріли, а потім почалися безпосередні зіткнення. Пригадую свій перший бій. Ми чекали на ворожу колону, і тут перед нами на легковику вилетіла їхня розвідка й почала встановлювати АГС (автоматичний гранатомет).

Це було менше, ніж за двісті метрів від нашої точки, і ми одразу відкрили вогонь. Вони почали відстрілюватися. І що мене вразило найбільше – це коли бачиш, як влучаєш із автомата в двометрового амбала, і твої товариші теж влучають, фактично перетворюють його на решето, а він далі веде бій і падає тільки через дві хвилини, коли стікає кров’ю. Потім я теж бачив дуже дивну поведінку росіян.

Одного разу ми розстріляли їхній підрозділ із кулеметів, а потім припинили вогонь, щоб дати їм забрати 200-х і 300-х. Вони підігнали якийсь тракторець, але ходили по полю як сонні мухи – дуже мляво, наче не розумілися, що роблять. Явно були чимось обколоті, під дією якихось препаратів, як і той двометровий амбал.

Тоді, в першому бою, мене поранило. Ворожа куля зрикошетила від БМП і влетіла в стегно. На щастя, артерію не зачепило. Я зробив ще кілька пострілів по росіянах, а потім відійшов в укриття, де мені наклали джгут і евакуювали в медпункт.

Чи був психологічний бар’єр перед тим, як стріляти по ворогу? Це війна – на філософствування немає часу. Або ти його, або він тебе. А якщо він тебе, то потім зможе покласти й твоїх товаришів. Тому жодних бар’єрів і жодного жалю. За винятком одного – що міг би покласти більше ворогів…

Дома, на Тернопільщині, мене чекають рідні й близькі, яких я дуже люблю. Рідні люди в тилу додають тут мотивації, а з іншого боку утримують від зайвого геройства. Мене чекають дома, я це пам’ятаю!

Нагадаємо, що раніше Mukachevo.net писало про батька та сина, які боронять країну у складі 128-бригади.

Історія Вікторії, яка з 18-років обрала для себе шлях професійної військової.

Також до вашого читання історія від військового медика Еріка.


Слідкуйте за нами у Facebook та Instagram.

Також підписуйтесь на наш Telegram та Youtube.

Дізнайся першим!



Mukachevo.net
Якщо ви знайшли помилку, виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
Коментарі -
Зачекайте...