Цікава історія від художника, поета і народного цілителя Миколи Середи із Волівця

Разом з тим у новозбудованому греко-католицькому місцевому храмі можна побачити 20 власноруч написаних ним ікон, а у різних видавництвах повиходили його поетичні твори. З ним, зокрема, тісно співпрацює видавництво із Кіровограда, яке вже випустило не одну брошурку та журнал з рецептами ліків із трав від найрізноманітніших хвороб. А ще пан Середа — напрочуд цікавий співбесідник. Ось, до прикладу,  одна з його життєвих історій.

Народився, каже, у 40-х роках минулого століття у Карпатах неподалік Самбора, що на Львівщині. Його дідусь і бабуся були відомими у краї знахарями, добре зналися на лікарських травах й допомагали людям. Цьому ремеслу з дитинства привчали й онука. За травами малий Миколка часто ходив до лісу, і одного разу до нього прибилося бездомне щеня. Вдома дідусь відразу побачив, що це – суміш домашнього собаки із вовком, і наказав хлопцеві віднести його до лісу. Та онук ніяк не міг розлучитися із цуциком, який до нього неабияк встиг прив’язатися. І вмовив-таки старого залишити його на обійсті, й назвав його Метисом. Через півроку із щеняти виріс гарний великий пес чорно-бурої масті. Був він трохи схожий на вовка і одночасно ще чимось нагадував вівчарку.

«Одного дня на нашому хуторі радянські прикордонники робили рейд, — розповідає Микола Михайлович, — під час якого й побачили мого домашнього улюбленця. Він їм сподобався, і уже за хвильку старший наряду на коліні виписував мені папірець, для солідності навіть якусь печатку вдарив, мовляв, конфіскується пес, бо він саме такий, як їм треба для служби на кордоні. Я спробував було заперечити, однак вояки не дали мені й слова мовити, одягли Метису ошийник і швиденько забрали. За своїм другом я сумував не один день і навіть не один місяць».

…Йшов 1963 рік. Дідусь із бабусею продовжували лікувати людей як місцевих, так і чимало приїжджих від важких недуг. Онук збирав трави і занотовував рецепти, переймаючи досвід від своїх вихователів. І ось одного дня біля їхнього будинку зупинилася «Волга». Якийсь високий чиновник привіз до знахарів тридцятирічного сина, хворого на шизофренію. Вилікувати цю психічну недугу не могли навіть столичні лікарі. Дідусь із великою неохотою взявся лікувати хворого травами, які у таких випадках мають застосовуватися, і наполягав, щоб немічного залишили у нього, бо лікування такими травами мало проходити під постійним контролем знахаря, адже при передозуванні можна й на той світ потрапити. Такі трави, як аконіс, гриз болотна, клематис тощо — дуже отруйні й до них треба ставитися з надзвичайно великою обережністю. Попервах дози були мінімальними і справа пішла на лад. Уже через два тижні результат був досить непоганим, однак чиновник приїхав знову і зажадав від старого, щоб той дав настоянки трав, мовляв, долікується син вдома сам. Та сталося непередбачуване. Через неправильне застосування ліків стан хворого різко погіршився і той ледь не помер. Життя йому лікарі врятували, однак проти знахаря КДБ порушив кримінальну справу. Довідавшись про те, що може вже невдовзі загриміти на нари, дідусь вирішив заховатися у горах. Та не дрімали й чекісти. Вони стали допитувати людей і його там шукати. Побачивши, що буде непереливки, старий надумав сховатися в монастирі на польському боці, а для цього треба було перейти радянсько-польський кордон.

«В одну із ночей, — провадить далі пан Середа, — ми з дідом рушили горами до кордону. Супроводжував нас провідник, який уже не раз такими справами займався. Підібравшись якомога ближче до прикордонної смуги, ми причаїлися у кущах. Та раптом ні з того, ні з сього неподалік нічну тишу порушив гавкіт собак і один великий пес кинувся на нас. З острахом ми залягли у високій траві, очікуючи, коли гострі собачі ікла почнуть шматувати наші тіла. Але, підбігши до нас, пес тихо заскавчав і головою тикнувся у моє плече. Я завмер від страху, але собака мене не кусав. Розплющив очі й помітив силует свого Метиса, покликав його на ім’я. Він почав лизати моє обличчя. Ми з дідом надзвичайно зраділи такій зустрічі й по черзі почали гладити свого старого друга. Від радості дід навіть просльозився. Ми ще більше причаїлися у кущах, а прикордонники тим часом, не помітивши порушників, рушили в інший бік. Провідник наказав дідові переходити босими ногами смугу. Дід почвалав через кордон і щасливо добрів до монастиря. Там він пробув понад півтора десятка літ. А мене із провідником Метис довго проводжав лісом аж до галявини і тільки звідти неохоче повернувся на заставу… Дід після цього випадку завжди говорив: «Як добре, коли пес – товариш, і як погано, коли товариш – собака!».