План для Великоберезнянщини

Кордон із двома країнами, праліси, котрі охороняються ЮНЕСКО, Ужанський парк – все це про Великоберезнянський район Закарпаття. Водночас регіон має й інше реноме – «статус» найдепресивнішого в Україні.

Що з цим і багатством, і злиднями робити, цікавимося в заступника голови районної державної адміністрації Михайла Кіндрата. Він у місцевій владі не новачок – ще 2002 року став заступником голови райради. До того працював учителем, згодом – очолював Волосянківську школу. Нині Михайло Кіндрат – ще й депутат обласної ради від Єдиного Центру.

– Михайле Івановичу, Великоберезнянщина вважається найдепресивнішим районом країни. Чому?

– Як усім відомо, район гір¬ський. Тож навіть за часів Радянського Союзу економіка тут не була сильно розвинутою. Промислові підприємства працювали лише в райцентрі. А в селах уже тоді робили ставку на туризм. Нині ж ситуація подібна: майже вся промисловість розміщена у Великому Березному. Зокрема, працює кілька іноземних фірм, що займаються деревообробкою. Є в нас і швейний цех – дочірнє підприємство Ужгородської швейної фабрики. Він забезпечує роботою 279 чоловік. У селі Жорнаві також працює іноземна деревообробна фірма. Хоча кількість робітників там невелика, проте, знаю, вони планують розширювати виробництво. Загалом питання створення нових робочих місць – один із головних напрямків роботи районної влади. Як і сприяння розвитку малого підприємництва. У районі живе близько 27 тисяч людей. Із них офіційно працює лише 3,5 тисячі.

– А нові інвестори йдуть у район?

– Нині ведемо переговори зі словацькою фірмою. Маємо чимало виробничих площ, що пустують. Ми готові віддати їх інвесторам. Водночас не слід забувати, що нещодавня економічна криза відбилася й на європейських підприємствах. Тож поки що вони не дуже до нас поспішають.

– Водночас завдяки довколишній природній красі район привабливий для туристів. Березнянщина відома Ужанським парком з усіма його принадами.

– Так, туризм – справді один із головних пріоритетів роботи місцевої влади. Цьогоріч плануємо відкрити перехід «Забрідь-Улич». Про це попередньо домовилися голова Закарпатської обл¬держадміністрації Олександр Ледида зі своїм колегою – керівником Пряшівського краю. Та все ж остаточне рішення залежить від результатів міжурядової зустрічі найвищого керівництва держав. Та я впевнений, що до «Євро ’2012» цей перехід точно  працюватиме.

– Закарпаття межує з 4-ма країнами, але тільки з трьома має сполучення. До Польщі напряму від нас дістатися неможливо, хоча вона й на кордоні з Великоберезнянщиною.

– Є проект відкриття аналогічного туристичного переходу «Лубня-Волосате». З одного боку кордону, як ви знаєте, наш Ужанський національний природний парк, з іншої – польський Бещадський. Біля них, на території Словаччини, – національний парк «Полонини». До речі, останні 2 уже з’єднані переходом. Якщо це зробимо й ми,  туристи матимуть можливість відвідати одночасно три національні парки трьох країн.

– А що означає саме поняття «туристичний перехід»?

– Він має бути лише пішохідним. Проте можуть перетинати кордон й автомобілі, що супроводжують туристів, зокрема перевозять намети, рюкзаки тощо. Такі переходи працюють лише вдень.

Якщо їх відкриємо, у кількадесят разів збільшиться потік туристів до нашого краю. А це, знову ж таки, – нові гроші. Ну і, звісно ж, наочна реклама наших Карпат серед європейців. Нині, до речі, польський Бещадський національний парк та словацький національний парк «Полонини» відвідує дуже багато туристів із Європи. Чому б не продовжити їх маршрут і до Закарпаття?

Польські любителі гір нині добираються на Березнянщину через Львів. Хоча кордон поряд. Тож відкриття пункту пропуску «Лубня-Волосате» на часі. Про це, до речі, говоритиметься на найближчій зустрічі між Президентами України й Польщі.

– Туризму сприяють або, навпаки, шкодять, і такі речі, як стан доріг та транспортне сполучення...

– Щодо доріг, то все, як кବжуть, пізнаємо в порівнянні. Коли подивитися на наші траси і європейські, то, звичайно, є над чим працювати. Але якщо глянути на інші райони краю, то на Великоберезнянщині, скажу вам, дороги ще більш-менш нормальні.

Щодо громадського транспорту, то в нас надійне залізничне сполучення і з Ужгородом, і зі Львовом. А де нема залізниці, можна дістатися автобусом.

– Освітлені вулиці також потрібні туристам. Не кажу вже про корінних жителів. З цим проблеми є?

– У нас 75 % сільських вулиць нині освітлено. Якщо цього року знайдемо кошти на решту, то станемо першим районом в Україні, де проблема вуличного освітлення повністю вирішена.

– А які можливості районного бюджету?

– Не сказажу, що він усіх задовольняє. Але говорити про конкретні недоліки можна буде трохи пізніше. Звісно ж, насамперед дбатимемо про захищені статті: зарплати бюджетникам, комунальні послуги соціальним закладам тощо. Сподіваємося й на отримання державних субвенцій.

– Свого часу була інформація, що на Великоберезнянщині заплановано збудувати дитячий центр, подібний до «Артеку».

– Якщо точніше, то йдеться про відкриття реабілітаційного центру для дітей із обмеженими фізичними можливостями. Така ідея справді є. Однак робота потребує чимало часу й грошей. Треба знайти і приміщення, і спеціалістів. Тож поки що це лише перспективи.