Іван Коршинський: шлях крізь вогонь, воду і мідні труби довжиною в життя

Іван Коршинський: шлях крізь вогонь, воду і мідні труби довжиною в життя

Цьогорічне 5 червня є дев’яностим в особистому життєписі відомого, шанованого, впливового і надзвичайно добропорядного закарпатця – Івана Юрійовича Коршинського. І якби до його прізвища не додавати жодної чесно заробленої упродовж життя регалії – його б упізнали десятки тисяч співвітчизників.

Так, мова саме про очільника Закарпатської крайової організації Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих, в’язня комуністичного ГУЛАГу, народного депутата України ІІ скликання, Заслуженого лікаря України, почесного громадянина м. Ужгород, лікаря-хірурга, якому завдячують за зцілення тисячі пацієнтів.

Його особиста доля – це два протилежні полюси, які на повну випробовували його пекучим вогнем ув’язнення, крижаною водою упередженості до екс-табірника і мідними трубами заслуженого визнання. Він пережив знущання і приниження тоталітарної системи, випробовування несправедливістю, зрадою, голодом і холодом, його не надломили популярність і слава, не звабили vip-спокуси депутата Верховної Ради. Перечитуючи його життєписні книги, розумієш, що інакшим бути він просто не міг. Гартована національним духом та багатовіковим народним укладом родина, середовище українських патріотичних організацій «Пласт» і «Просвіта» змалечку формували його незламну волю, відкритий характер і високу відповідальність за все, що береться робити.

І. Коршинський був у числі фундаторів Закарпатської крайової організації Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих на зорі його становлення, а останні 15 років є її головою. Разом зі своїми побратимами проводить колосальну роботу по реабілітації та поверненню доброго імені тим землякам-патріотам, які у часи тоталітаризму були піддані репресіям і провели найкращі роки свого життя ув’язненими у радянських таборах, відновленню історичної справедливості, домігся встановлення в Ужгороді пам’ятника жертвам політичних репресій. Водночас він бере активну участь в утвердженні національних основ держави, моральній підтримці нинішніх молодих патріотів, яким судилося захищати Україну від сьогоднішніх окупантів та колаборантів у ХХІ столітті.

Витоки духовності

Іван Юрійович вперше побачив світ у мальовничому селі Буштино на Тячівщині у селянській родині Юрія і Анни Коршинських. Уже змалечку прилучився до молодіжної патріотичної організації «Пласт», заснованої у їхньому селі вчителем народної школи Миколою Грицаком, який згодом став відомим вченим-мовознавцем, автором словника закарпатських говірок.  Тут  молодь навчали берегти і примножувати традиції свого народу, дбати про культуру і мову, шанувати старших, робити добрі справи. У часи угорської окупації краю, 12-літнього хустського гімназиста Івана Коршинського захопили мужні вчинки земляків-підпільників, котрі у березні 1940 року, у першу річницю гортистського нападу, підняли над Хустським замком синьо-жовтий стяг та спорудили на місці боїв на Красному полі хрест, за що потрапили під репресії окупанта.

Коли у Карпатах відгриміли бої Другої світової, молоді патріоти, одухотворені Карпатською Україною та антиугорським спротивом старших товаришів, взялися за організацію боротьби за незалежність Вітчизни з іншим — набагато жорстокішим, сильнішим та підступнішим режимом — більшовицькою тиранією. Іван Юрійович розповідає, що на початку 1945 року у визвольні змагання включилася «друга хвиля» молодих патріотів, основу яких складали хустські гімназисти — Василь Микита, Василь Новак, Петро Паращинець, Іван Коршинський, а також Іван Орос, Василь Форкош, Петро Костюк, Федір Удичка, Іван Чонка. Кмітливі юнаки, успішно поєднуючи навчання з підпільною роботою, швидко освоїли ази конспірації та активно взялися за розповсюдження антирадянської літератури, пропаганду проти тоталітарного режиму, розбудову організації, постачання підпільникам харчів, забезпечення конспіративними квартирами, документами, допомагали повстанцям з Галичини при переході кордону.

Кірзаками – по цвіту нації

Йшов 1945 рік. Закарпаття позбулося угорського окупанта. Ще не було підписано міждержавного договору між СРС та Чехословаччиною щодо Закарпаття, ще до введення на його території дії законів СРС та УРС залишалося більш ніж півроку, а «слєдоватєлі» Аксьонов, Федоров, Гаврілов, Зудов та сотні їм подібних слуг кремлівського деспота вже заходилися топтати своїми кірзаками цвіт української нації.

На світанку 3 липня 1945 року родину Коршинських у Буштині розбудили енкаведисти на чолі з обласним начальником Бойком і після безрезультатного обшуку забрали із собою 17-літнього Івана. Спочатку його катували у закривавлених казематах хустської темниці, а за три дні, посинілого й знесиленого, разом з Миколою Гаврилком, Дмитром Калиничем та Магдалиною Богдан доправили до Ужгорода. Тут його закинули до цілодобово освітлюваної камери-одиночки, у якій, крім залізного ліжка без матраца, нічого більше не було, і допитували впродовж дев’яти тижнів, з яких п’ять відбув у карцері. «За часів Чехословаччини мій батько не був бідняком, мав добротне за тогочасними мірками господарство, але йому припали до душі комуністичні ідеї, — згадує І. Коршинський. – Саме тоді батько познайомився з Іваном Вашом, який займався створенням осередків комуністичної партії у Хустському і Тячівському округах. Він тривалий час носив І. Вашу їжу, допомагав у поширенні ідей. Після 1945 року Іван Ваш очолив Закарпатське управління безпеки. Коли мене арештували перший раз батько попросив його з’ясувати, де мене тримають, оскільки упродовж майже двох місяців ніхто не знав, де я є і мені навіть не передавали до камери посилки. На що той відповів - я у ці справи не втручаюся»…

Після карцер вкрай знесиленого юнака перевели до загальної камери, у якій сиділи й два угорці. Глянувши на нього один одному каже: «дивись який він блідий, йому недовго лишилося». Не зумівши, у прямому сенсі слова, вибити з юнака ані зізнань, ані компромату на інших учасників підпілля, його таки відпустили, заборонивши при цьому будь-кому говорити про те, де він був і що пережив за цей час.

Вийшовши на волю недавній успішний учень славнозвісної Хустської гімназії за два роки навчання у Тячівській та Великобичківській десятирічках зумів освоїти шкільну програму трьох класів і влітку 1947 року без особливої напруги вступив на медичний факультет щойно створеного Ужгородського держуніверситету. Гадав, що мрія стати лікарем ось-ось стане реальністю, тож з головою поринув у навчання. Найважчий для кожного студента перший курс закінчив блискуче, а по літніх вакаціях знову заходився гризти граніт науки. Та не судилося. На самі Покрови, 14 жовтня 1948 року, його викликали з університетської аудиторії під час практичного заняття з фізіології «на хвилинку», що розтягнулася у довгі роки тюремних допитів, пересильних етапів, табірних поневірянь та каторжних мук...

Причиною повторного арешту, як довідався опісля, стало непереборне прагнення енкаведистів засвідчити начальству результативність своєї роботи по виявленню «врагов отєчєства», а для цього треба було «викрити» цілу змовницьку групу. Кандидатів для «банди» шукати довго не довелося: на різних факультетах УжДУ вчилися десятки здібних національно свідомих юнаків і дівчат, які пройшли національний гарт у «Пласті» і «Просвіті» та потрапили «в око» агентам охранки. Цього разу з п’ятьох випускників Великобичківської СШ 1947 року і «збили» таку групу.

«Звісно, всі ми були свідомими українцями, кращими у навчанні, спорті, художній самодіяльності, багато читали і відкрито дискутували на різні політичні, історичні та релігійні теми, але диверсіями, активною боротьбою проти СРСР, що нам приписували, ми не займалися», — розповідає нині Іван Юрійович.

Уже знайомі слідчі Зудов та Гаврілов цього разу були безкомпромісними — згідно з «напрацьованими» ними матеріалами трибунал прикордонних військ МВС Закарпатського округу 6-7 грудня 1948 року засудив Й. Ягнюка на 25 років позбавлення волі, П. Тракслера, С. Васька, І. Андришина та І. Коршинського — на 10 років виправно-трудових таборів особливого режиму та ще п’ять років позбавлення громадянських прав. При цьому не було взято до уваги жодних (!) висновків-рекомендацій, висловлених на поданих підсудними касаційних скаргах фахівцями вищих судових інстанцій, таких, як «условно» щодо Андришина, «переквалифицировать» щодо Ягнюка, «снизить» щодо Тракслера, чи «прекратить» щодо Коршинського. 31 грудня 1948 року вироки було «залишено в силі, без змін». За цим постала довга дорога «на Схід» — по пересильних пунктах неозорого ГУЛАГу.

У «Долині смерті»

«Першим таким пунктом був Львів, — розповідає Іван Юрійович. — Тут закарпатських арештантів поселили разом з воїнами УПА. Тричі на день ми молилися, співали українських пісень, кріпилися духом перед довгою дорогою на чужину, адже для багатьох вона стала останньою. Закарпатців галичани прийняли як своїх побратимів, коли щось вдавалося отримувати з волі — ділилися з усіма».

В одну з морозних ночей їх вивели на подвір’я, поставили у колону по п’ять чоловік і в супроводі солдатів та собак повели вулицями древнього Львова до залізничного вокзалу, де на них уже чекали загратовані товарні вагони. Чим далі їхав арештантський ешелон на схід, тим жахливішими ставали наступні зупинки на пересильних пунктах. На політичних в’язнів напускали кримінальників, які відбирали їжу, одяг, а то й програвали у карти, чимало хворих і закатованих ще на допитах в’язнів вмирали просто у вагонах. Аж під Великдень дісталися Петропавловська у Казахстані, а далі — у табір особливого призначення «Спаськ».

Саме тут, за визначенням О. Солженіцина, у «Долині смерті», почалися сім кругів-літ земного пекла Івана Коршинського. Туди його запроторили завдяки «рекомендації» слідчого Гаврілова, котрий у «супроводіловці» до кримінальної справи від себе додав: «рекомендую содержать в лагерях особого режима». У «Спаську» І. Коршинського призначили до роботи у каменоломні, де ув’язнені молотами, долотами і лопатами кришили і вантажили камінь. Каторжна праця та недоїдання перетворили красеня-юнака у доходягу-дистрофіка - у травні він уже не мав сил підняти молота. Щоб адміністрація не позбавила його вечірньої баланди, вирубати норму в скелі допомагали вчорашні вояки УПА.

5 червня 1949 року, коли йому виповнився 21 рік, на самісінькому дні кар’єра, де лупав камінь, як Боже провидіння, до нього підійшов статечний чоловік. «Ти студент-медик?» - запитав Коршинського угорською мовою. Почувши ствердну відповідь, запропонував йому працювати у лікарні. Звісно, що така пропозиція дарувала надію вижити. За тиждень вкрай виснаженого хлопця «госпіталізували» у терапевтичне відділення табірної лікарні, котрим завідував Йожеф Червені. Як з’ясувалося згодом, саме він – Й.Червені, ув’язнений професор, колишній директор Будапештського психоневрологічного інституту та член парламенту Угорщини, за порадою когось із земляків взяв І.Коршинського у своє відділення.

Розмірковуючи над спогадами Івана Юрійовича про його табірне життя, доходиш висновку, що доля таки була прихильною до нього. Йдучи Голгофою ГУЛАГу, мав десятки стовідсоткових «шансів» скалічитися від непосильної каторжної праці, померти від численних хвороб, обморозитися, загинути від ножа кримінальника, але Господь кожного разу дарував йому порятунок.

Його другим рятівником у безмежній «Долині смерті» став визначний хірург, заступник міністра охорони здоров’я СРСР, голова радянського Червоного Хреста Сергій Колєсніков, якого від репресій комуністичного режиму не порятували ні світове визнання, ні урядові нагороди, ні високий пост. 1950 року з тавром «ворога народу» він прибув у «Спаськ» відбувати ув’язнення. Оскільки табірне начальство теж мучили різні болячки, то медичному світилу не дали до рук молота, а доручили створити у табірній лікарні хірургічне відділення. С. Колєсніков, на пропозицію Й. Червені, й залучив у свої помічники І. Коршинського, а той зголосився йти не сам, а з побратимом-земляком Михайлом Петричкою.

Саме завдяки цьому збігу обставин медбрату хірургічного відділення Центральної лікарні Піщаного табору ГУЛАГу І. Коршинському вдалося діждатися вістки про смерть Тирана у березні 1953 року. Незважаючи на суспільні зміни, які почали відбуватися у країні, переглядати його справу не поспішали. Ще довгих два роки він мучився у неволі на чужині і тільки 1955 року отримав «умовно-дострокове звільнення з поразкою у правах».

Кривда не спопелила душу

Повернувшись у рідний край, відразу ж узявся поновлюватися на медфак Ужгородського університету. Та де там! Прилаштовані до годівниці місцеві прислужники режиму, неначе чорт ладану, жахалися І.Коршинського. Ані в Ужгороді, ані у Львові місця в студентській аудиторії так і не знайшлося. За клопотанням уже реабілітованого професора С. Колєснікова, за посередництвом освітнього міністерства ректор Вітебського (Білорусь) медінституту погодився поновити І. Коршинського на другий курс. До рідного Ужгорода повернувся аж 1958-го, після зняття Верховним Судом СРС судимості. Але проректори УжДУ Головатий та Редько намовили ректора Ленарського не поновлювати «буржуазного націоналіста» І. Коршинського. Довелося їхати в Київ до міністра вищої освіти Пінчука, котрий не лише уважно, до дрібниць вислухав студента, а й власноруч написав на його проханні резолюцію: «Ректору Ленарському. Дозволити переведення Коршинського з Вітебського медінституту в Ужгородський університет». Тож останні курси студіював уже вдома, одружившись з  Марією, випускницею Львівського лісотехнічного інституту, спільні почуття з якою виношували у серці ще з ранньої юності.

Роки табірних поневірянь та подальших кривд не озлобили його, не спопелили душу. Радше навпаки - відчуття чужого горя, страждання стало ще більш загостреним, а прагнення допомогти, зарадити, врятувати — домінуючою рисою характеру. А ще — вишукана інтелігентність та глибока людська повага до кожного, з ким має справу. І цю, надто рідкісну в сьогоденні якість, передав не лише своїм трьом донькам — доктору медицини, професору УжНУ Маріанні, композитору і музиканту, солістці музичного гурту у Варшаві Анжеліці,  та хіміку Наталії, яка сьогодні мешкає у Дубаях і очолює створену нею недільну українську  школу, а й сотням студентів-вихованців, яких упродовж багатьох літ вчив наукам Гіппократа на рідному йому медичному факультеті Ужгородського університету.

Більш ніж п’ятдесятирічна особиста медична практика Івана Коршинського - тема окремої розмови. Будучи здібним учнем великих Лікарів — С. Колєснікова та О. Фединця, він не лише по крупицях вбирав їхній досвід, а й, провівши тисячі складних хірургічних операцій, сам збагатив лікарську науку і практику. Про його золоті руки і чуйне серце у краї довгі роки ходили справжні легенди. І по сьогодні тисячі вдячних закарпатців при нагоді дякують йому за врятоване життя, подолану недугу, повернення до повноцінної діяльності.

Справжній народний депутат

Доброзичливість характеру, величезний досвід роботи з людьми, безперечний лікарський талант та авторитет серед побратимів стали передумовою його висунення політв’язнями кандидатом у народні депутати України на парламентських виборах 1994 року від найбільшого в Україні рідного Тячівського району, котрі він тоді блискуче виграв. Працюючи заступником голови Комітету з питань охорони здоров’я, материнства й дитинства, а згодом і виконуючим обов’язки його голови, брав участь у підготовці 17 законів та 40 постанов медичної проблематики, докладав зусиль задля розв’язання найнагальніших проблем галузі.

Та чи не найбільшим пластом його депутатської діяльності була робота з виборцями. Після непростих у моральному сенсі днів прийому наставала пора копіткої та рутинної роботи по вирішенню прохань, пов’язаних, передовсім, із земельними питаннями, розглядом негараздів у соціальному забезпеченні горян, усунення численних фактів несправедливості у судах, корупції у правоохоронних структурах, безвідповідальності чиновників місцевої влади, зняття гостроти міжконфесійного протистояння.

Незважаючи на високий рейтинг і популярність серед виборців, розумів, що далі працювати з такою самовіддачею уже несила, а відбувати номер - не в його принципах, тож балотуватися на другий термін відмовився і зайнявся громадськими справами.

Упродовж останніх років І. Коршинський видав чудово написані книжки спогадів – «Сторінки життя», «Скальпелем і пером» та брошуру про академіка-табірника Миколу Сулиму (співавтора першої української граматики за радянських часів) -  котрі містять розповіді не лише про власні життєві дороги, а й про товаришів по підпіллю, ув’язненню, навчанню, колег по роботі, науці, парламенту. Його книжки - це правдива, особисто пережита історія в особах про учасників визвольного руху Закарпаття 1940-1950-х років, а табірні мемуари — моральний вирок тій політичній системі, з тенет якої Україна виривається ще й сьогодні.

«Навіть у найважчі хвилини свого життя я був оптимістом — каже І. Коршинський. —Залишаюсь ним і сьогодні. Всевишній не допустить, аби зло панувало без кінця. Добрих і порядних людей значно більше, ніж злих. Але поганих людей швидко об’єднують спільні гріхи. Добрі люди згуртовуються дуже повільно і лише у надто критичних ситуаціях. Тоді – вони сила, перед якою ніщо не устоїть».

Василь Ільницький для Mukachevo.net
Якщо ви знайшли помилку, виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
Коментарі -
Зачекайте...