Сергій Федака про незручності через стихію

Останнє вже не дуже дивує. На виправдання оцієї хронічної неготовності знов говоритимуть про несподіваність, про раптове випадання упродовж кількох днів місячної норми опадів тощо. Але казати про несподіванку можна було хіба що 1998 р., коли подібне лихо сталося уперше.  Після того ж воно відбувається вже регулярно, приблизно кожні три роки. Єдине, що змінюється, це сезон, коли розливаються річки. То про яку ж несподіванку може бути мова? 

Кілька років тому в області реалізовувалася програма «Тиса». Частково гроші  витрачалися не так на будівництво дамб, як на придбання крутих джипів – усім пам’ятний минулорічний скандал навколо цього. Але і будівництво протипаводкових споруд теж велося – хай і в менших масштабах, ніж очікувалося. Це стало однією з причин того, що Закарпаття найменш постраждало від літньої повені 2007 р., коли було затоплено шість західноукраїнських областей. Отже, з повінню можна успішно боротися – тільки, звичайно, не тоді, як вона вже почалася, а попередньо, планомірно ліквідовуючи усі проблемні місця. У нас же чомусь кожна чергова повінь застає усіх зненацька. Скільки можна возитися із мішками, набитими піском? Скільки можна будувати з них якісь декоративні барикади, здатні більше служити для відводу очей, аніж реально зупиняти воду? Чому не продовжується будівництво нормальних дамб, чому не розчищаються захаращені русла, не створюються водовідвідні ставки? І головне – чому оті споруди, які спрацювали три роки тому, не рятують зараз? Чи їх будували як тимчасові, одноразові, розраховані на одну-єдину повінь? Чи їх просто закинули в умовах нашого хронічного безгрошів’я і не доглядали належним чином? Чи їх і будували з порушенням існуючих норм і в розрахунку на швидке руйнування, після чого можна буде вибивати нові гроші з бюджету? Питань дуже багато.

В області створено непогану систему раннього оповіщення про небезпеку паводку. Але вона не здатна протистояти тій загальній атмосфері нехлюйства і байдужості, яка лежить в основі усіх наших бід. Депутати і голови громад, багато з яких просто купили свої мандати,  зараз переймаються насамперед тим, як повернути витрачені на вибори гроші. Реальні проблеми самих громад для них на другому плані. Перед електоратом виборна влада не має ніяких зобов’язань – йому заплатили, на нього можна більше не зважати. Принаймні, до наступних виборів, які ще дуже далеко. Ті, хто місяць-другий тому продав свій голос, зараз повною мірою відчує усю безвідповідальність свого вчинку. І клясти за те вже нікого, окрім самих себе. Шкода, бо багато чого можна було би робити силами самих громад. Звичайно, одна сільська громада не здатна збудувати дамбу, але здійснити розчистку русла потічка чи придорожніх рівчаків від сміття, яке накопичується там роками, вона цілком здатна. Під це можна отримати грант від численних зарубіжних організацій, але цим мав би займатися хтось конкретно із сільського керівництва. Проте від нинішнього депутатського корпусу цього, швидше за все, не дочекаєшся.  

У ці дні багато говоритимуть про необхідність нових державних капіталовкладень у меліоративне будівництво на Закарпатті, вестиметься запекла боротьба за відповідний рядок у бюджеті, який прийматиметься парламентом упродовж наступних двох тижнів. Такі кошти області справді потрібні, але не менш потрібний і строгий контроль за їхнім цільовим використанням, за якістю будівництва, аби дамби не виходили золотими і тимчасовими, аби  протизсувні стіни мали не декоративний характер, а робилися на віки.

Правда, сумнівно, що контролери збоку зможуть щось принципово змінити. Бо якщо фахівець свого діла поставить за мету щось украсти, то він це зробить цілком успішно, бо ніхто краще за нього не знає, як саме це зробити.  Але скільки можна вирішувати власні проблеми за рахунок майна, а то і життя своїх же земляків? Нескінченна боротьба із паводками, а потім розподіл грошей постраждалим вже стає на Закарпатті своєрідним бізнесом, обростає корупційними схемами. Поки така ситуація зберігатиметься, повені завжди будуть комусь вигідними, а отже і регулярними.