У Карпатах живуть нащадки кельтів
Чарівна й цікава природа Карпатських гір. Не менш цікавими є етнічні групи, які населяють цей регіон, що з давніх-давен тягнеться до своєї корінної культури і етнічних законів буття. Це можна прослідкувати у повсякденному житті, в традиціях, святах і обрядах горянина, в його народних промислах і, навіть, ставленні до роботи, яке відбувається на тлі усвідомленої людської турботи про збереження рідної природи цього неповторного краю.
До етнічних груп Карпатського регіону належать гуцули, бойки та лемки.
Ареал розселення гуцулів окреслюється такими кордонами: на півдні він межує з Румунією, на півночі та північному сході – з Прикарпаттям, на заході з Бойківщиною. Згідно з сучасним адміністративно-територіальним поділом України це Верховинський та південні частини Надвірнянського і Косівського районів Івано-Франківської області, Путильський та південна частина Вижницького районів Чернівецької області, Рахівський район Закарпатської області.
Є декілька версій походження назви «гуцул». Одна з гіпотез бачить коріння гуцулів у повстанському русі опришків (так званих гуців), що розгорнувся в 17-18 ст. серед карпатських горян. Провідною галуззю господарства цієї етнічної групи було скотарство і, особливо, вівчарство.
Лемки – це західноукраїнська етнографічна група українського народу, що мешкає по обох схилах Бескидів між річками Сян та Попрад західніше від річки Уж. Теперішня територія Лемківщини – це Перечинський район та південна частина Великоберезнянського району Закарпатської області, а також гірська частина південного сходу Польщі.
Щодо походження лемків та етимології цієї назви, то більшість дослідників погоджується з тим, що вони є одним із відгалужень давньослов’янського племені білих хорватів, які в 6-7 ст. мешкали у Західних Карпатах. Пізніше вони частково мігрували, частково змішалися з іншими східнослов’янськими племенами, прийнявши назву русів, русинів – жителів Київської Русі. Має поширення і більш давня гіпотеза. Вона пов’язує етнонім «лемки» з прізвиськом, яке нібито давали їм сусіди через уживання частки «лем» у значенні «лише».
І ще одна етнографічна група українців, яка мешкає у центральній і подекуди в західній частині Українських Карпат – це бойки. Територія їх заселення сучасні Долинський та частина Рожнятівського району Івано-Франківської області, Сколівський, Турківський, частина Стрийського, Дрогобицького, Самбірського, Старосамбірського районів Львівської області, а також Воловецький, Міжгірський та частина Великоберезнянського районів Закарпатської області. Тобто територія НПП «Синевир» теж належить до території Бойківщини.
Деякі етнографи розцінюють бойків як прийшле населення – одне з кельтських племен, які у 6 ст. розташувались на території сучасних Австрії, Чехії, Словаччини та південної частини Німеччини. Давні історики (зокрема, візантійський імператор Константин Порфірогенет) доводять, що у складі кельтів було і плем’я боїв, котре у 1 тисячолітті н.е. переселилось на Балкани і, вочевидь, у Карпати. Інші історики вважають, що назва цієї етнічної групи походить від можливого засновника роду Бойка, або пов’язує з її мовно-діалектичними ознаками, зокрема уживанням «бое» у значенні «так». Про східнослов’янську основу бойків свідчать їхні традиційна культура, система вірувань, повір’їв та уклад життя.
Усе локальне розмаїття традиційної культури бойків ґрунтується на загальноукраїнській культурі, витоки якої сягають давньоруських історичних шарів. Етнічну своєрідність цієї групи визначила, насамперед, специфіка їхньої господарської діяльності – переважно вирубно-вогневе господарство. Воно зумовлювало простоту в усьому: не білені, а нерідко й курні, з високими дахами хати, своєрідно-архаїчний одяг (холошні, вуйоші, гуні та лайбики ). І разом з тим – неповторна дерев’яна храмова архітектура.
