Мирослава Каламуняк: «Наша партія ще скаже своє слово в українській політиці»

Мирослава Каламуняк – один з найвідоміших підприємців Закарпаття. Стіна в кабінеті директора Ужгородської швейної фабрики майже повністю увішана грамотами, відзнаками, подяками, які Мирослава Михайлівна впродовж багаторічної діяльності на чолі фабрики від кого лиш не отримувала!

Та, окрім роботи на фабриці, останні роки во¬на ще працювала обласним депутатом, спробувала свої сили в керуванні районом краю. Напередодні завершення депутатської каденції й початку нової передвиборчої кампанії ми попросили Мирославу Михайлівну згадати, як минули ці роки, поділитися планами на майбутнє й поглядами на теперішню політичну ситуацію.

«Я знаю, що ми кращі»

– Ви якось казали, що Ужгородська швейна фабрика подих економічної кризи відчула на собі раніше, аніж підприємства інших галузей. Який стан справ сьогодні, чи вдалося швидше впоратися з наслідками кризи?

– Нагадаю, що у нас два напрямки діяльності – робота на давальницькій сировині та самостійна праця на ринку. Ринок давальницької сировини справді відчув кризу раніше. Якщо автомобілі почали менше продаватися наприкінці 2007-го – початку 2008 років, то одяг – ще в 2005–06 рр. Тому дійсно було досить важко знаходити замовників, та й просто виникла низка проблем, зокрема дефляція, коли падала ціна долара. Зрештою, про клопоти можна говорити вічно. Хоч там як, нам удавалося зводити кінці з кінцями і навіть підвищити людям у цей період зарплату.

Ясна річ, що під час зростання цін, коли не вистачає на харчування, про одяг люди думають менше. Однозначно, це непростий бізнес, і вести його ризиковано й складно. До того ж живемо в такий час, так «мудро» обираємо, що протягом останніх років мали уряд, який не зацікавлений у вітчизняному виробництві. Власне, тому українці нині й споживають майже все чуже. Тож одяг, який ми та інші українські виробники загалом продаємо на вітчизняному ринку, – крапля в морі. Абсолютна ж більшість вбрання завезена сюди чи то з Китаю, чи з Туреччини, чи ще звідкись. Держава, на жаль, не контролює цього процесу на користь власного виробника.

Хай там як, думаю, у нас є майбутнє, бо люди завжди хотітимуть одягатися модно і якісно. Ринок відкине гірших і залишить кращих. Я знаю, що ми все ж таки задніх не пастимемо. Бо співвідношення ціна-якість у нашому одязі найоптимальніша. Ті, хто бодай раз купив убрання торгової марки «Парада», залишаються нашими клієнтами назавжди. З іншого боку, нормально, що люди вдягаються в різних виробників, бо інакше б усі були однакові, а цей час ми вже проминули. В Ужгороді продаємося мало – основний ринок у Києві. Там у людей більші доходи, і вони більш вимогливі до якості й стилю одягу (рівень нашої продукції відповідає європейським стандартам), до того ж багато приїжджих, які купують собі щось на згадку...

Криза – це, звісно, дуже погано. Але в будь-якій ситуації потрібно шукати вихід, спосіб, як вижити. Зрештою, були в нас і гірші ситуації, тому не звикати. До того ж криза в Україні – це трохи не те, що в Європі. Якщо там зупиняється автомобільний завод і тисячі людей втрачають роботу, то в нас цього не відбувається, бо й заводів таких немає.

– То все ж таки, ви продовжуєте боротися за виживання чи вже будуєте плани розвитку?

– Зізнаюся, фінансово надзвичайно важко, і основна проблема в тому, що доводиться жити від авансу до зарплати. Коли я працювала на державній службі, то зрозуміла одну головну перевагу такої роботи: гроші просто приходять на рахунок – і все, розподіляй. Хоч це теж треба вміти. Але коли кошти треба заробляти, вони нізвідки тобі не падають і ти змушений виробити щось таке, за що б люди хотіли платити – тоді ставишся до фінансів інакше.

Звісно, маємо плани, але поки що їх розкривати не хочу. Однозначно, ми впевнено дивимося в завтра. Наступного року фабрика святкує 65-річчя, і я не переконана, чи на Закарпатті ще залишилися підприємства з такою багатою історією. Однак я точно знаю, що фабрика відзначить і своє 100-річчя, і 200-річчя. Окрема тема – люди, які тут працюють. Вони – наше найбільше багатство. У нас не бракує досвідчених мудрих спеціалістів у, так би мовити, елегантному віці. А тому легше передавати досвід від старшого покоління до молодих, яким є з кого брати приклад.

«Опозиція також дає уроки»

– Крім того, що трудитеся на фабриці, з 2002 року ви двічі поспіль обиралися депутатом Закарпатсь¬кої обласної ради. Нині каденція добігає кінця, тож хотілося б почути, що з представ¬ницької роботи найбільше запам’яталося.

– На жаль, немає в нас ще справжнього самоврядування, влади народу. До цього будемо йти, нині ж більше повноважень і важелів у виконавчої влади. Обласна рада просто фіксує роботу адміністрації. Зрозуміло, що голові ОДА, начальникам управлінь доводиться виходити до депутатів і звітувати, розповідати про плани й програми. Це добре, бо мобілізує службовців, однак великого контро¬лю за ними немає.

Одне знаю точно: все, що  робили в обласній раді, підпорядковували одній меті – благу людей. Нічого ми не продавали, не ділили між собою, як декому, може, здається. Зарплату, як відомо, також не отримуємо. Депутатство, з одного боку, означає, що люди тебе підтримують, і це радує, додає емоцій. З іншого боку, це відповідальність, бо виборці довірилися тобі й сподіваються, що завтра їм стане жити краще. А коли ти цю віру не можеш належним чином виправдати, бо не маєш можливості, це додає дискомфорту.

Я ніколи не йшла в депутати, щоб захистити власні інтереси (та, власне, й не бачу, яким чином це можна в раді зробити), натомість завжди хотіла відстоювати інтереси тих, хто хоче працювати, підприємців, які й поповнюють бюджет. Адже гроші на потреби країни не заробляються в депутатській залі, їх дає виробництво.

– Будете брати участь у виборах і цього разу?

– Звичайно, я б не була проти, щоб мене знову обрали, аби мені повірили. Хочеться, мої знання, досвід, усе те, чого навчило життя, використати людям на користь. Тому прагну й далі трудитися в депутатському корпусі й балотуватимуся. Якщо все складеться добре, знову працюватиму на благо закарпатців.

– У 2006 року, коли ви з колегами пройшли до ради, була досить стабільна співпраця з облдержадміністрацією. Нині цього вже не скажеш. Чому, на вашу думку, так трапилося?

– Так, раніше ми були провладною фракцією, тепер ситуація трохи інша. Знаєте, серед моїх колег побутує думка, що бізнес не має права бути в опозиції до влади. Він повинен розвиватися поза політикою, тому що завжди працює для людей, а значить – на користь держави. Колись так думала і я, але життя показало, що дещо помилялася. Власне, моя депутатська робота в нинішніх умовах не сильно відрізняється від тієї, яку я виконувала, будучи в провладній фракції. Як тоді, так і тепер нам треба ухвалювати рішення, важливі для життєдіяльності області. Мабуть, нині в раді відбувається більше дебатів, але, зрештою, опозиційні фракції були й раніше. Тепер, можливо, трохи складніше. Ну, значить, потрібно докласти більше зусиль, знайти більше аргументів, щоб відстоювати власну позицію, але скаржитися гріх. Зрештою, корисно бачити ситуацію і з одного боку, і з іншого, набути нового досвіду.

– Як ставитеся до дій центральної влади, яка нас фактично обманює? Взяти той же газ населенню. Обіцяли дешевший, натомість дорожчає вдвічі...

– Проблема в тому, що ми  над¬то втомилися від того показного «надміру» демократії, якого мали, за котрим часто втрачається глибинна суть демократичних відносин у державі. Постійні конфлікти між Президентом і Прем’єр-міністром, Президентом і парламентом заважали нам рухатися вперед. Тому, коли прийшла нова влада й швидко сформувала команду, мені це сподобалося. Подумала, що нарешті будемо рухатися вперед. Але натомість бачимо, що не все так просто: слова одні, а реалії поки що інші. І, звичайно, це не радує.

«У мерові найбільше шокує цинізм і неповага...»

– Був період, коли ви спробували свої сили в адміністративній роботі (маю на увазі головування на Великоберезнянщині). Що можете розказати про цей час?

– Я виконувала обов’язки голови Великоберезнянської райдержадміністрації трохи більше року, але призначена на посаду так і не була. Це мене певною мірою обмежувало, бо не мог¬ла сформувати команду, щоб повноцінно працювати. Але то був дуже добрий урок в моєму житті, чудова школа.

Існують деякі речі, що мене не влаштовують. Серед держслужбовців є чиновники в негативному значенні цього слова. Це люди, яких нічим не переб’єш. Такому подобається, коли в нього в коридорі стоять люди, які чекають на довідку. У Великоберезнянській адміністрації вдалося це змінити.  Ця робота була для мене новою, відкрила інші можливості. Припали до душі люди, які живуть на Великоберезнянщині. Вони по-своєму колоритні. Дають собі раду в досить жорстких гірських умовах, де майже нема роботи. Але якось один тамтешній дідусь мені сказав: «Ти, дитино, не хвилюйся, бо так добре, як тепер, не було ніколи: пенсію носять додому, поряд магазин, де можна все купити». Там можна було навчитися ще й оптимізму.

Звичайно, мене злило, що в людей нема прагнень, що вони не йдуть учитися, шукати кращої роботи, але, з іншого боку, від них можна було навчитися житейської мудрості. Там серйозна кадрова проблема. Оскільки місто недалеко від Ужгорода, діти тікають до обласного центру. Та й батьки намагаються віддати останнє, щоб їхні діти зуміли освоїтися «у вароши», тому кращі звідти йдуть.

У району немає стратегії розвитку. Я люблю пофантазувати, але, думаю, мої фантазії реально було б упровадити в життя. Зробивши, до прикладу, один індустріальний парк, до нього б можна було підтягти й інші галузі. Це б дало нове життя економіці району. Звісно, потрібно використовувати можливості й в туризмі. І слід би крок за кроком рухатися. Натомість – щороку новий керівник району й апатія до всього.

Люди вже не вірять, що можна щось змінити. На жаль, я теж встигла зробити досить мало. Але   приємно: хоч я давно вже там не працюю, але люди до мене приходять. Маю добрі згадки про цей період і дуже шкодую, що мене так швидко звільнили: не встигла зробити всього, що хотіла.

– Наближаються вибори, зокрема мера Ужгорода. Не¬одноразово доводилося чути від знайомих, мовляв, шкода, що не балотується Мирослава Каламуняк, я б за неї проголосував. Не хотіли б спробувати сили в передвиборчій кампанії мера Ужгорода?

– Хотіла б. Бо, спостерігаючи за тим, що за багато років відбувається в місті, мрію, аби все було інакше. Але сама технологія виборів передбачає величезну кількість вилитого бруду. Нинішньому меру нічого не вартує змішати з болотом у своїх ЗМІ будь-кого настільки, що життя не стане відмитися. Можливо, чоловіки таке переживають легше, а я людина емоційна і, думаю, такого не витримаю. Тому й стримую себе від спроб іти на вибори. У ролі заступника мера я хотіла б і могла б щось зробити, оскільки маю знання, потрібні для цього.

Тому вдячна ужгородцям, що така думка побутує, але це не для мене. Я готова працювати й буду підтримувати когось із кандидатів. Очевидно, Віктора Погорєлова.

З тих, хто йде на вибори, він здається найкращим, бо має знання, бажання й потрібний для такої діяльності досвід. І я готова працювати, бо   хочеться зробити щось корисне, аби потім мене згадали. Існує ж і така мотивація. Коли працювала в районі, всі думали, що половину Березнянщини приватизую, а коли цього не сталося, дехто навіть здивувався, як це я не скористалася такою нагодою. Але це все мої принципи.

– Очевидно, що до діяльно¬сті чинного голови міста ста¬витеся несхвально. А що в його діях за останні чотири роки не сподобалося найбільше?

– Думаю, критично до діянь мера ставиться 70 % ужгородців. Навіть важко вибрати, що шокувало в його вчинках найбільше... Це якась незрозуміла позиція як голови міста, цинізм і неповага до іншого, «несвого» бізнесу, невміння й небажання об’єднати всіх підприємців заради інте¬ресів ужгородців, на благо розвит¬ку Ужгорода. А з нашого обласного центру можна було б зробити казку, таку собі маленьку Швейцарію, яка живе у мріях і спогадах містян з 70–80-х років. Сподіваюся, він незабаром стане саме таким: чистим, затишним і привітним... Все залежить від нас самих, від нашого вибору.

– Чи були у вас пропозиції змінити партію, адже, гадаю, такого соратника хотіла б мати обласна організація будь-якої політичної сили?

– Звичайно, пропонували неодноразово, але не личить мені міняти партії. Зрештою, я людина того часу, коли діяла одна єдина партія, якій і треба було бути вірною. Для мене й так став дуже важким процес, коли довелося визначатися, до якої політичної сили пристати. Свого часу я обрала «Нашу Україну» й вийшло так, що в нашому регіоні вона трансформувалася в Єдиний Центр. На сьогодні це єдина справді Закарпатська партія, а ми ж любимо, аби керували свої... Я добре знаю політику нашої партії, давно знайома майже зі всім її керівництвом. Знаю, чого ці чоловіки хочуть, а тому, безумовно, їх підтримую й думаю, що нам удасться ще сказати своє слово і в українській політиці, а не лише на Закарпатті. Навіть якщо в мене є претензії до своєї партії, головне, що я їх можу озвучити в своїй силі. В Єдиному Центрі маю можливість сказати лідерам, що думаю з того чи того приводу. В інших партіях цієї можливості я б не мала...