Борис Кузьма: Життя між кульманом й мольбертом

У переддень ювілею випала нагода поспілкуватися з цією щедро обдарованою мистецькими якостями людиною. – Пане Борис! Коли ти зрозумів, що серед тисяч професійних стежин твоєю є образотворче мистецтво? – Народився я в учительській сім’ї - батько й мати майже все життя працювали у восьмирічній школі села Верхній Коропець на Мукачівщині. Батько був учителем української мови, а мама – біології. У шкільні роки я ще не бачив себе художником, хоча інтерес до малярства мав. У класі в нас була гра «войнушки» і ми малювали танки, солдатиків. Це була перша моя «графіка». Водночас мені подобалася книжкова ілюстрація. У 7-8 класі я дуже полюбив твори Фенімора Купера – його індійців, яких із захопленням перемальовував олівцем. Виходило масштабно, були нормальні співвідношення. На це звернули увагу батьки і привели мене у вечірню художню школу в Мукачеві. Я їздив туди двічі на тиждень. Паралельно я ще займався музикою. У мене був дуже хороший вчитель, але десь у 1967-68 роках його репресували з політичних мотивів. Уже у випускних класах я захопився архітектурою: читав журнал «Огоньок», з якого черпав інформацію про тогочасні архітектурні проекти, що будуються у Москві, Нью-Йорку та інших великих містах світу. Під цим впливом і сам почав креслити будинки, структури. Батьки спитали: може ти хочеш бути архітектором? Щоб наочно ознайомитися з цією професією привезли мене в Ужгород у проектну організацію «Діпроміст». Там я побачив велетенські креслення - мене це дуже вразило і я загорівся бажанням вивчитися на архітектора. Родина почала радитися, куди мені йти вчитися, адже до вступу залишалося менше двох місяців.. Найперспективнішим був Львівський політехнічний інститут, але для вступу туди потрібні були ґрунтовні знання, то ж почали шукати репетитора. Процес пошуку тривав не довго – стати ним погодився наш родич, мамин двоюрідний брат художник Михайло Митрик. Він у буквальному сенсі слова привів мене за руку до ужгородського Палацу піонерів, де ми взяли дві гіпсові голови і через усе місто пішли до нього на квартиру на вулиці М. Заньковецької. Він показав мені ази рисунку, розповів про світло і тінь, тони і напівтони, композицію, побудову перспективи і наказав інтенсивно працювати. На кухні він залишив мені хліб, кефір, ковбасу, і каже: малюй! – зачинив мене у квартирі і три дні поспіль не приходив! Я увесь цей час малював, аж доки не скінчилися продукти… Мої старання не були марними - у Львівський політех я вступив одразу, хоча конкурс у 1975 році був достатньо високим. – Навчання в інституті було цікавим? – Навіть дуже! Мене вчили метри-професори, які на власні очі бачили світові архітектурні шедеври – професор Липка (вів історію архітектури), професор Кравцов (викладав архітектурне проектування). Практично він й «зліпив» з мене архітектора. В інституті активно працювало студентське конструкторсько-проектне бюро. Там студенти виконували креслення, щось перекреслювали, набивали руку і … заробляли перші гроші. Доброзичлива атмосфера, яка там панувала, дух творчості, спілкування з колегами – стали великою професійною школою. Там я паралельно почав малювати, тому що дуже багато архітекторів займалися живописом – це було стильно. – Яке враження справляла архітектура Львова, його мистецьке життя? – На першому курсі кожен студент мав «свою» будівлю на площі Ринок і досліджував її: обмірював, вивчав стан, рисував пропорції. Потім була акварельна практика. Нас возили у приміські Брюховичі, Винники, ми малювали старий Львів, а на геодезичну практику – у Тернопільську область. Вчитися було дуже цікаво! Ніяк не міг здати лише один предмет – опір матеріалів – який був каменем спотиканням чи не кожного студента-політехівця. Для подолання злощасного «сопромату» довелося привезти з дому корчагу закарпатського вина… Саме у Львові я вперше побував на художніх виставках. Величезне враження справила виставка Акопа Акопяна – знаменитого художника, творчістю якого я захопився. Графічний живопис, стримана кольорова гама, дуже витончені роботи. Багато моїх перших картин зроблено під його впливом. Мала вплив й творчість студента старшого курсу, відомого нині художника Ігоря Панчишина з Івано-Франківщини. Ми збиралися компаніями, відчувався дух свободи – обговорювали фільми Тарковського, які дивитися можна було напівлегально, проводили творчі дискусії. Усе це відклалося у головах та душах. З таким багажем я і приїхав до Ужгорода. Чесно кажучи, був достатньо обізнаний, як на той час, у царині сучасного живопису та архітектури. – Як починалася твоя трудова діяльність? – Працюючи в архітектурі я багато їздив по області на перевірки дотримання стандартів забудов, зокрема, на Тячівщину. Було багато порушень архітектурних норм, оскільки уже тоді зводили заборонені на той час кількаповерхові приватні будинки. У 1982 році я перейшов у «Кооппроект» Закарпатської облспоживспілки. Тут було цікавіше – ми проектували ресторани, кафе, магазини. Потім Василь Гісем, який керував ПМК-96, зманив мене у рекламний комбінат. Там уже працювали Василь Свалявчик, Василь Гангур, Тарас Даналич та інші нинішні знаменитості. Ми з Сашком Пазуханичем започаткували розробку проектів на кожен окремий об’єкт, з’явилися цікаві ідеї, оригінальна реклама. Я тоді вперше зробив рекламу на склі. Згодом, у Донецькій області я, Т.Данилич і Ю.Дикун оформляли великий об’єкт в закарпатському стилі у селищі Кабанья неподалік обласного центру - робили вивіски, чеканку, розписи. Все це залишило яскраві спогади. – Коли почався остаточний дрейф від кульмана до мольберта? – У середині 80-их років я зрозумів, що прийшов час публічно показати свої художні роботи. Їх у мене на той час назбиралося багато. Першу виставку я зробив у 1984 році в ужгородському клубі-кафе творчої молоді «Форум». Її організатором був Вадим Ковач, який у комсомолі опікав талановиту молодь. Тоді вільнодумства боялися в усіх сферах, а в мистецькій - і поготів, тому допомога Вадима була дуже вчасною. Вражень було багато й різних. Пригадую слова Ернеста Контратовича, який відвідав виставку. Йому сподобалися дві мої акварелі, одну з яких я зберігаю й донині. Він сказав, що це дуже цікаві роботи. З того часу почалися й перші мої пленери. На Синевир їздив разом з Е. Контратовичем, І. Ільком, С.Мальчицьким. Водночас почала формуватися група молодих художників: Тарас Усик, Володимир Базан, Володимир Павлишин. Ми почали частіше збиратися на пленери, обговорювали творчі ідеї, формували своє бачення. У 1989 році на запрошення головного архітектора м. Ужгород М. Томчанія я погодився працювати його заступником і дещо відійшов від малярства. Було багато замовлень на індивідуальне будівництво. Я захопився цією роботою, брав участь у розробці детального планування історичного центру м. Ужгорода. У колектив Закарпатської організації НСХ України, яку тоді очолював В.Микита, я вступив у 1995 році, а в 1999-у мене обрали головою обласної організації НСХУ. Коли я прийшов на цю посаду, спочатку зробив аудит, взяв на роботу кваліфікованих юриста та бухгалтера. Перші три роки були важкими – постійні перевірки, заборгованості по зарплаті, відсутність замовлень... Найголовніше за все треба було зберегти колектив, традиції, бо ми, власне, багаті тим, що сприймаємо кожного художника, як мистецьку особистість. Ще одна надто важлива складова діяльності полягає у тому, що нам вдалося зберегти спілчанське майно. За мою каденцію приведено в порядок більшість приміщень, за рахунок яких ми сьогодні живемо як незалежна громадська організація. – Мистецький колектив найперше - згусток проблем психологічного плану. Яким є твоє ставлення до конкуренції між художниками? – Я вважаю, що це нормально, коли є конкуренція. Але повинні бути певні канони, правила гри, які не можна переступати. Є межа, за яку не можна переходити, адже ми – колеги. Багато людей живуть філософією, що хтось комусь щось зобов’язаний. Ніхто нікому нічого не винен! Інша річ, коли людина захворіла, чи опинилася у важких життєвих ситуаціях. Тоді ми повинні йти на зустріч і допомагати. Наш колектив – сильний, потужний. Значна частина шляху вже пройдена, є свої досягнення. Постійні участі у виставках, поїздки за кордон, великий досвід наших корифеїв, який нам дістався у спадок. Але є чимало меркантильних речей, пов’язаних з побутом. Це породжує багато проблем, і я бачу за останні два-три роки, що люди почали менше спілкуватися, немає відвертості, відкритості. Добре, що при спілці працює молодіжне об’єднання художників. Творче спілкування з молоддю підживляє енергією, ідеями, задумами. Нині світ зовсім інший, і мистецтво повинно відображати реалії сьогодення. – Яка перспектива закарпатської школи живопису з огляду на сучасні тенденції? – На мій погляд, будь-яка школа не може не помічати того, що відбувається поруч. Ми живемо в реальному світі і повинні реагувати на виклики. Тим більше, що зміни відбуваються дуже швидко. Ми міняємо спосіб життя, умови, іноді й смисл. Для мене закарпатська школа живопису – це те джерело, яке має бути постійно наповненим. Кожен камінець складає загальну картину. Школа формується – конкурсами, виставками, пленерами і спілкуванням. – Твоя дружина Вікторія – теж художник. Як вживаються творчі особистості під одним дахом? Син Борис захоплюється малюванням? – Скажу відверто, не так просто жити в одному середовищі з талановитою людиною, яка прагне самовдосконалюватися і йти до конкретної мети. Постійний пошук ідеалу породжує дискусії, суперечки. Кожний з нас має своє бачення ролі мистецтва у житті людини. Інколи це призводить до непорозумінь, але в результаті гору завжди бере здоровий глузд. Попри все я ціную в своїй дружині незалежність і право на власну думку, адже мистецтво тим і цікаве, що неповторне, особисте. Мені приємно спостерігати за її способом мислення, реалізацією своїх задумів, її жіночністю у роботах. Її присутність поряд у майстерні завжди надихає мене на нові пошуки, цікаві теми, знахідки. У цьому творчому середовищі постійно присутній і наш син Борис, який, беззаперечно, наповнюється мистецтвом. Він також активний, допитливий, часто наслідує своїх батьків. Маємо велику надію, що з нього виросте гарна людина, справжній чоловік, який ніколи не буде байдужим до мистецтва.