Зяючі пустоти. Деякі доповнення до програми реформ

Справді, розмах амбіцій бентежить уяву. Чого варте хоча б задеклароване прагнення за десятиріччя вивести Україну до двадцятки найрозвиненіших країн світу! Адже лише в Європі нескладно нарахувати півтора десятка економік, яких нам навіть за всього бажання не посунути із займаних позицій. А ще ж є США, Канада, Японія, Китай, Індія, «азійські тигри», Росія. Кого Україна витисне з ТОП-20? Питання зависло в повітрі.

Проте не варто применшувати нашу готовність і здатність до змін, насамперед в економічній сфері. Нинішня влада має хороші стартові позиції для реформ, пов’язані з доволі широким суспільним очікуванням, запитом на позитивні трансформації. З великим інтересом у бік України дивляться Європа й Америка: їх мало турбують шлюбні ігри Києва і Москви, зате вони пильно спостерігають за тим, коли програмні реформи президента почнуть, нарешті, втілюватися в конкретні закони і братися до виконання.

Концентрованим відображенням сподівань і стимулів Заходу стосовно нашої країни є позиція Міжнародного валютного фонду щодо умов відкриття нової кредитної лінії. У МВФ визнають: справді, політична ситуація в Україні стабілізувалася; вертикалі і горизонталі влади побудовані; нова владна команда проголосила реформаторський курс; дещо навіть зроблено, зокрема, прийнято державний бюджет із допустимою величиною дефіциту.

Однак що далі? Перші кроки президентсько-парламентсько-урядового тріумвірату фрагментарні і не схожі на продуманий план дій. Програма реформ, презентована на початку червня, має щонайменше один недолік: до її втілення ще не приступали. Між тим МВФ виставляє Києву чіткі вимоги, виконання яких само по собі стане частиною реформ.

Частина з них відображена в тому реформаторському документі, який гордо банерить на офіційному сайті глави держави. Проте до реалізації цих вимог (повернення боргів за невідшкодований ПДВ, зменшення величини максимальних пенсій і підвищення пенсійного віку, підняття тарифів на енергоносії, скорочення видатків на соціальні програми й утримання державного апарату, скасування різноманітних пільг etc) уряд не наблизився ані на крок. Реагуючи на це, МВФ застерігає: позику дам, але не на «шпаклювання» бюджетних прогалин і фінансування популістських обіцянок правлячої партії, а під конкретні проекти розвитку. Уряд вдає, що розуміє, але продовжує тупцювати на місці, бо не має волі починати необхідні, однак непопулярні перетворення.

Тут варто зауважити, що перспективу одержання нового кредиту МВФ значно віддаляють деякі політичні ініціативи, прямо чи опосередковано спрямовані на згортання демократичних прав і свобод. Схоже, у владній коаліції забули, що саме цінності демократії та громадянського суспільства є для Заходу критерієм доцільності — підтримувати чи ні ті або інші уряди, зокрема через програми фінансової допомоги. Тому ухвалення законів, які дозволятимуть мирні мітинги хіба що в таврійських степах, а референдуми з форми прямого народовладдя перетворять на інструмент зміцнення авторитаризму, підірве позиції України на переговорах із МВФ. А про обіцяну швидку асоціацію з ЄС і жадане скасування візового режиму з Європою можна буде забути. Причому надовго.

Зверну увагу на одну деталь, яка об’єднує всі антикризові програми в європейських країнах. Це — сувора економія бюджетних видатків, зменшення асигнувань на держапарат і його скорочення. Переддефолтна Греція, яка зі скрипом одержала позику МВФ під обіцяні реформи, негайно обмежила зарплати чиновників, у тому числі міністрів і депутатів парламенту, скасувала різні доплати та надбавки. Кожен третій найманий працівник у держсекторі підпадає під звільнення. МВФ привітав ці кроки, бо розцінює їх як реформаторські. Тим часом у нашому Кабміні є принаймні десять зайвих урядовців, а одночасно з констатацією глибокої кризи і наріканнями на дефіцит коштів постановами уряду вводяться додаткові посади заступників міністрів та іншого високого начальства. Цілковитий розрив свідомості!

Треба, врешті-решт, рішуче урізати бюрократичне військо. Вивільнені бюджетні гроші необхідно вкладати в модернізацію системи держуправління. Наприклад у створення комп’ютерних систем із впровадження державних рішень, обліку й контролю за їх виконанням. Інтернет і електронна пошта здатні замінити сотні тисяч чиновників, зробити державні послуги швидкими і доступними, обмежити в них корупційну складову. І коли в Кабміні нарешті зрозуміють, що треба секвеструвати цьогорічний бюджет для раціонального розподілу видатків, починати необхідно зі статей на утримання надмірного державного апарату.

Примітно, що наш уряд пропонує суспільству таку логіку своїх дій: спочатку треба провести антикризові заходи, а вже потім починати реформи. Це хибний підхід. Шановні урядовці, саме реформи є тим єдиним і вичерпним засобом, який стимулюватиме економічне піднесення.

Крім того, не можна проводити зміни в окремих сферах відокремлено одна від одної. Бюджетна, податкова, пенсійна реформи без одночасного реформування адміністративно-територіального устрою і місцевого самоврядування будуть лише напівзаходами, не узгодженими між собою. Це означає, що все треба буде починати спочатку. У програмі реформування країни, запропонованій президентом, таку синхронність навіть не окреслено. Розробникам новацій треба зшити ці фрагменти в часі, щоб уникнути різної швидкості реформ, нових міжгалузевих і міжрегіональних диспропорцій.

Деякі життєво необхідні для розвитку економіки нововведення випали з поля зору авторів-реформаторів. Наприклад, розділ про реформу сільського господарства та земельних відносин несміливо натякає на можливість скасування мораторію на продаж землі, проте чітко про це не йдеться. Тезу про «створення прозорого ринку землі» можна тлумачити як завгодно, але це формулювання навряд чи є переконливим сигналом потенційним інвесторам: «земля буде товаром і в сільське господарство варто вкладати гроші». Враховуючи, що навіть в кризові 2008—2009 роки галузь демонструвала зростання, переведення сільськогосподарських земель у вільний ринковий обіг стало б беззаперечним реформаторським кроком з економічним ефектом у мільярди гривень.

Проте із суто політичних міркувань — і комуністи в коаліції, й у Партії регіонів носіїв лівих поглядів вистачає, і «народники» проти — реформи на селі й далі нагадуватимуть накладання гриму на змарніле обличчя. У переліку законодавчих актів, які мають забезпечити прорив в аграрному секторі, немає того, який ліквідує неринкову заборону на продаж землі. А потрібно лише одне результативне голосування у Верховній Раді…

Йдемо далі. Розділ про реформу житлово-комунального господарства. Це — величезний динамічний ринок для інвестицій, який може «проковтнути» десятки мільярдів гривень. Але не тих, які вливаються в прогнилі водоводи й каналізацію, діряві дахи, напівзруйновані під’їзди та засмічені подвір’я. А тих, які обертаються енергозбереженням, дають споживачам послуг чисту воду, тепло і незалежність від атавістичних жеків.

На сьогодні вітчизняні підприємці готові вкладати гроші в утилізацію та переробку сміття. Цілком реально за два роки розгорнути по всій країні мережу міні-заводів із замкненим циклом, де на вході буде вміст міських звалищ, а на виході — газ для опалення чи матеріали для повторного застосування. Поки в нас немає прикладу промислового впровадження «зелених» технологій, хоча за ними майбутнє. Місцеві чиновники вперто не допускають нікого в цю сферу, бо через своє реліктове мислення не здатні осягнути всіх переваг. Залишається апелювати до урядових реформаторів.

До запропонованих заходів варто додати також програму заміни вікон у житлових і офісних будівлях. Порахуйте обсяг капіталовкладень, він цілком порівнянний з інвестиціями у будь-яку галузь економіки, це величезні суми! Гадаю, будь-яка українська чи іноземна компанія, що виготовляє пластикові віконні профілі зі склопакетами, наввипередки подасть заявку на участь у
цьому проекті. Способів заохочення багато — від допуску до тендерів за конкретний обсяг робіт до встановлення єдиних критеріїв податкових преференцій. Енергосвідомі громадяни чи фірми, які захочуть самі поміняти розсохлі рами на сучасні матеріали, що втримують тепло, можуть одержати пільги при оплаті послуг із теплопостачання. Інших стимулюючих методів — безліч, застосувати можна ті з них, які вже успішно апробовані в Європі.

Немає у запропонованих реформах ЖКГ заходів із переведення об’єктів комунальної власності, зокрема лікарень, шкіл і дитсадків, на автономне опалення й електрозабезпечення. У тій же Норвегії чи Швеції радо продадуть нам і технології, й устаткування, і послуги спеціалістів. Про вигоди для всіх зацікавлених сторін, а головне — для людей, зайве казати.

Від збереження енергії перейдемо до її поставок. Маю на увазі газ і все, що з ним пов’язано. Коли читаєш відповідний розділ програми реформ, складається враження, що одночасно метою і засобом запропонованих перетворень є благополуччя виключно одного суб’єкта господарювання — «Нафтогазу України». Звісно, варто привітати наміри встановити економічно обгрунтовані ціни і тарифи, припинити субсидування споживачів: досить підтримувати енергетичний комунізм, плодити корупцію та боргові кола. Та й інші ініціативи, якщо будуть реалізовані, дадуть економічний ефект.

Незрозуміло інше: чому в програмі реформ, тобто ринкових перетворень, жодного слова немає про демонополізацію галузі, що передбачає можливість вибору і конкуренцію пропозиції. Це означає, що «Нафтогаз» і надалі залишатиметься єдиним імпортером і дистриб’ютором блакитного палива.

Знову звернімося до досвіду сусідів (Росія не рахується). Отже, на газовому ринку у переважній більшості країн — членів Євросоюзу присутні щонайменше дві компанії-трейдери, причому одна з них — це неодмінно великий транснаціональний гравець. Здебільшого ж газом торгують чотири-п’ять компаній. В Європі газ продають невеликими обсягами на біржах і за прямими угодами конкретним споживачам. Там давно засвоїли, що спрощений доступ газових компаній на внутрішні ринки запобігає монополізму й унеможливлює диктат великих постачальників. Як наслідок, газ в європейські країни надходить не лише з Росії, а й із Норвегії, Великобританії, Алжиру, Нігерії, Катару та інших держав. Щоб не допустити укрупнення і злиття компаній, прийнято і діє антимонопольне законодавство. В умовах створеного надлишку пропозиції тиск на споживача практично неможливий.

Переваги такого підходу очевидні. Але те, що зрозуміла Європа, чомусь не спадає на думку українським реформаторам. Моя гіпотеза така: влада категорично не хоче випустити цей бізнес із цупких рук держави, отже, своїх рук, бо справа пахне не лише вуглеводнями, а й багатомільярдними баришами. Справді, до чого тут реформи?

Тому не дивно, що до першорядних кроків із реформування галузі не включено проекти розробки так званих альтернативних, чи нетрадиційних, видів палива. Наприклад, сланцевого газу. У газовому балансі США його частка вже сягає 20%. Наші сусіди поляки докумекали, що активна геологічна розвідка, в якій беруть участь як свої, так і іноземні компанії, відкриває шлях до зміцнення енергонезалежності країни. Ця робота визнана серйозним об’єктом для інвестицій, які підпадають під пільгове оподаткування. От вам іще один приклад стратегічного мислення.

Ми ж поки що в той бік не дивимося, хоча іноземні експерти обгрунтовано припускають, що поклади газоносних сланців в Україні навіть більші за американські. Не буду дискутувати з фахівцями, однак урядові ніщо не заважає виділити цей напрям як перспективний для досліджень, із відповідним державним фінансуванням.

Торік у статті для «ДТ» («Дефіцит безпеки. Вища ліга вітчизняних політиків не переймається зовнішньополітичними реаліями, в яких перебуває Україна») я окреслював економічні пріоритети, які мають вивести країну з кризового піке. Серед них, зокрема, називалася модернізація вітчизняної транспортної інфраструктури (трубопроводів, портів, автомагістралей) для нарощування транзитних переваг України. У відповідному розділі програми реформ цілком справедливо сказано, що розвиток цієї самої інфраструктури є каталізатором економічного зростання. Однак там немає ані слова про міжнародні транспортні коридори як одні з найдорожчих інвестиційних проектів.

А замислитися урядові є над чим. Україна — держава з унікальними транзитними перевагами — дедалі більше скидається з рахунків у проектах МТК. Нас «забувають» включати до європейських програм розвитку транспортних маршрутів, що автоматично позбавляє фінансових вливань. Тим часом конкуренція на ринку транспортних послуг стає дедалі щільнішою, і, як наслідок, доходи українських транспортних компаній падають. Наші російські сусіди також не гають часу і всіляко намагаються перевести вантажопотоки з України на свою територію.

Зволікання тут подібне смерті. Поки для Європи залишається актуальним питання надійного і безпечного автомобільного сполучення зі Сходом (країнами Балтії, Білоруссю, Росією — це десятки мільйонів тонн вантажів), треба кувати, не відходячи від каси, транспортне золото, тобто фінансування з боку Євросоюзу. Україна має вже розпочинати спорудження автомобільної магістралі (автобану) від західного до східного кордону, з відгалуженнями до головних транспортних вузлів.

Наведене вище — лише мала частина з пропозицій до програми реформ, яку обіцяють втілити президент і його менеджери. Це їхня справа — сприймати доповнення чи ні. Однак ясно інше: широке фахове обговорення майбутніх перетворень вказує на їх затребуваність у суспільстві. А от із цим точно треба рахуватися.