Юрій Бадзьо: «Удруге Росія нас зі своїх пазурів не випустить»

Ми розмовляли з відомим закарпатсь­ким політв’язнем ще до того, як стало відомо про «харківський пакт» – продовження терміну пе­ребування російського флоту у Севастополі на 25 років. Деякі оцінки дисидента комуністичних часів під час нашої бесіди в його київській квартирі видавалися мені зарізкими. Однак час тільки підтверджує їхню правильність. Зрештою, Юрій Бадзьо має право на власні судження. Адже за них пішов за ґрати, не зрікаючись любові до України.

«Маємо окупаційну адміністрацію»

– Отож, пане Юрію, маємо четвертого президента України…

– Насправді маємо реванш. І є всі підстави вважати, що нині маємо окупаційну адміністрацію.

– Навіть так?

– Саме так. Бо з перших кроків нової влади бачимо чіткий курс, який, власне, є продовженням імперської політики колишнього СРСР. Відбувається радикальна зміна гуманітарного напряму, яка стосується найгострішого питання – бути нашому народові нацією чи не бути? До своєї незалежності українці дійшли через тривалу і жертовну боротьбу, не маючи кваліфіко­ваного політичного проводу, який був систематично знищуваний у попередні історичні епохи. Україна ніколи не мала достатньо історичного часу, щоб сформувався кваліфікований зрілий масштабний політичний провід. Тільки-но з’являлися перші паростки, їх винищували.

У таких умовах зміна гуманітарної політики нової влади є серйозною перешкодою на шляху національного відродження. А для України значною мірою можна говорити про національне пробудження, бо репресивна політика старої комуністичної влади мала своїм наслідком русифікацію значної частини населення України. І це використовує теперішня Росія, маючи чітку мету здобути в Україні надійний плацдарм для свого впливу.

Стратегічна ж мета – зробити існування України як незалежної держави спочатку юридичною і політичною умовністю, а в зручний момент і розколоти її.

– Невже все так загострено?

– Ці ідеї озвучені в російському суспільстві як на рівні влади, так і громадської думки. Що казати, якщо в Московському університеті й далі очолює кафедру сумновідомий Дугін, який відкрито заявляє, що таке утворення, як Україна, – штучне, безперспективне і воно має зникнути з політичної карти Європи.

– А що тоді має бути?

– Ще на початку 90-х років Мігранян, який очолював відділ в адміністрації Єльцина, виношував план, щоб Центральна і Східна Україна повернулися до складу Росії, а західноукраїнським землям пропонувався «вибір»: або автономія в новій геополітичній реальності, або вони входять до складу Польщі. Самостійності ні для кого не передбачалося.

«Симоненко  і Табачник будують в Україні Росію»

– Наступного року святкуватимемо 20-річчя незалежності. Як би ви охарактеризували розвиток України за цей час?

– Почнемо з 1991-го. Я вважаю, що першим Президентом України закономірно став колишній комуніст. Адже на той час єдиною готовою структурою для державної роботи була комуністична. І стратегічною помилкою опозиційних, антикомуністичних сил на чолі з Рухом був курс на фронтальну опозицію до Кравчука та влади. Навіть сьогодні у серйозних публікаціях можна прочитати, що демократи зробили помилку, віддавши владу чи пішовши на службу. Це несерйозна розмова. Інших сил у нас тоді прос­то не було.

Ще один серйозний чинник по­лягає в тому, що першорядна проблема України – це проблема не так суспільного ладу, як утвердження української державності. І тут потрібна була консолідація саме на ґрунті національному. Сталося ж так, що проти Кравчука воювали і комуністи, і рухівці, й імперська Росія. 

Другий Президент Кучма йшов на вибори під гаслом зближення з Росією. З його приходом почався новий період в українській історії. Але 1994 року Україну врятувала російська агресія проти Чечні, точніше – російсько-чеченська війна. Це відштовхнуло від ідеї зближення з Росією суспільство й різкіше загострило ситуацію і для Кучми. Він щой­но освоював своє становище як керівник нової держави, і треба відзначити, що пережив серйозну еволюцію в українському напрямі. Ситуація для нього була непроста – не тільки економічна, а й політична.

Не маю сумніву, що Росія з самого початку мала стратегічну мету відновити статус кво імперії. І мала в Україні дуже міцні не тільки політико-психологічні позиції, а й готові політичні середовища. І тут показовим моментом еволюції Кучми був закон 2003 року про зовнішню політику України. Закон, який проголошував у перспективі вступ України до НАТО. (2008 року Україна мала бути в складі Північноатлантичного альянсу.) Це було ухвалено за Кучми, і Ющенко не раз на це покликався. Я думаю, даль­ші події, пов’язані з другим Президентом, треба розглядати саме в контексті цього закону.

– Що дав Україні період Кучми?

– Здобутком було те, що ми все-таки утверджувалися як незалежна держава і вимальовувалася орієнтація на Європейський Союз. А ось орієнтація на НАТО стала серйозним проривом як гарантія для української державності. Зверніть увагу, що Росія постійно ставить на один план членство України в Північноатлан­тичному блоці й державність російської мови. Це зовсім не випадково. Проти НАТО – це значить тримати Україну знезброєною фізично, а державність російської мови – це припинення природного процесу відродження українців, їхнього національного самоусвідомлення. Цікаво, що й тут політика Кучми теж відійшла від ідеї державності російської мови.  
Адже питання про другу дер­жавну мову надзвичайно небезпечне. Воно має на меті залишити Україну без історико-культурного ґрунту під ногами. Адже що таке людина без мови й без історії? Чим такий українець відрізнятиметься від росіянина? Симоненко і Табачник за своєю свідомістю є росіянами. І, прийшовши до влади, ці люди творять Росію в Україні. 

– Справді, сьогодні мало хто згадує про еволюцію Кучми...

– Ідеєю вступу України до НАТО він прописав вирок своєму політичному майбутньому. Я пов’язую убивство Ґонгадзе як засіб нищівного удару по Кучмі, як спецоперацію, яка повинна була змінити політичний устрій в Україні.

«Росія не змирилася з нашою незалежністю»

– Чому ж перемогла не Москва, а Ющенко?

– Критика Кучми і дестабілізація політичної ситуації в Україні водночас готувала психологічний ґрунт у суспільстві проти тієї влади загалом. І на цій основі стався такий небачений імпульсивний вибух у суспільстві, який назвали Помаранчевою революцією. Це був вибух української підсвідомості й енергії.

– Як оцінити 5 років Президентства Ющенка?

– Вважаю, як поважний крок упе­ред в українському напрямку. Я називаю Майдан повстанням, виходячи з того, що це був політичний імпульс підсвідомості і моральний спротив проти нечесної поведінки під час виборів підірваної морально, уже неавторитетної влади. Це типова ситуація повстання. Адже революція має чітку програму.

Й історична заслуга Ющенка полягає в тому, що він перевів Майдан як повстання на рі­вень національної революції. Він на державному рівні узаконив, легітимізував український національно-визвольний рух. Тобто те, без чого нації не буває. Бо нація і народ – поняття не тотожні. Народ залишається народом, доки не розбудується політично, не матиме критичної маси політичної самосвідомості, аби стати нацією. Нація не може існувати, якщо не має своєї історії. 

І тут ми виразно бачимо по­літику нової влади. З тези про так звану «спільну історію» з Росією випливає, що власне української історії як самодостатнього процесу не існувало. Саме таку позицію займала царська і радянська історіографія: «Нє било, нєт і бить нє может!». Цього домагається нині нова влада, і це дуже небезпечно.

– Що Ющенко не зробив?

– Бачте, всі весь час критикували й навіть цькували Ющенка. Уже в день інавгурації Президента прихильники Юлії Тимошенко кричали «Юля! Юля!». Тобто вона з самого початку заявляла про себе як альтернативну помаранчеву силу. Але насправді вона не була помаранчевою. Це було пристосуванство до обставин.

– Чому ж Ющенко призначив її Прем’єром?

– Він визнав, що це була його найбільша помилка. Оця політична боротьба між двома гілками влади упродовж п’яти років, розхитування й політична дестабілізація притупила відчуття, що є держава. А це глибокий чинник деморалізації й криміналізації суспільства. Зірвався гачок у психології людини, яка знає, що є влада, закон, вона від них залежить. Демонстрація постійних непорозумінь у владі деморалізовувало все суспільство. А Україна ж фактично за історичною міркою весь час залишається у стані не­оголошеної війни. Адже з нашою незалежністю Росія не змирилася.

– Унаслідок взаємних помаранчевих поборювань маємо Януковича...

– Влада Януковича, хай як би ми до неї ставилися, має соціальний ґрунт під ногами. За ним – значна частина суспільства, з неподоланою світоглядною спадщиною радянського періоду. Натомість за плечима Тимошенко нічого не стоїть. Тільки харизма.

Перемога Януковича корисна ще й тим, що це для українського суспільства струс. І, схоже, цього не можна було уникнути. Українських сил у суспільстві забракло, аби тримати його в напрямку конструктивної поведінки.

– Що ж далі?

– Усе залежить від того, наскільки українські політичні сили зуміють усвідомити ситуацію й діятимуть рішуче. Перше, найнагальніше завдання, щоб подолати цю ситуацію, – це чітка ідеологічна позиція.
Суспільству треба чітко сказати, що в Україні перемогли антиукраїнські сили. Фактично маємо реванш окупаційної влади. І якщо впроваджувати політичну програму Партії регіонів, її агресивного, екстремістського крила на кшталт Табачника чи Семиноженка, то Україна ризикує впритул наблизитися до імперських планів Росії.

– Чи може Янукович еволюціонувати, як свого часу Кучма?

– Може. Можливо, в Януковича переможе егоїстичний мотив, і він поступово усвідомлюватиме свою відповідальність перед державою.

Партія регіонів об’єднує цілу когорту серйозних підприємців. І вони зацікавлені в тому, щоб мати ринок і бути в нормальних стосунках із Заходом, не стаючи провінцією Росії. Але для цьо­го чинника потрібна активна політика українських сил. Якщо цього не буде, то вдруге нас Росія зі своїх пазурів не випустить.