Пам'яті берегівчанки Євгенії Ніткулинець - відомого педагога та композитора Закарпаття

Євгенія Семенівна народилася 2 січня 1923 році в сім’ї харківських інтелігентів. З дитинства мріяла співати, і мала для цього всі данні – чудовий голос і тонке відчуття музики. Однак за життєвими обставинами після школи вступає до архітектурного інституту. Але завершити навчання не судилося, розпочалась війна. Студентів відправляють копати траншеї, а потім ледь встигають евакуювати за Урал.

Під час війни молода Євгенія працює на Іжевському військовому заводі. Саме там, почувши її спів, запрошують взяти участь у виїзних концертних бригадах, які виступали перед пораненими у шпиталях. А одного разу на завод завітала група акторів московського “Большого театру”. Колоритне сопрано Євгенії відмітив соліст театру Іван Петров і порадив обов’язково вчитися співу професійно. Це був серйозний поштовх – дівчину було вже не спинити. Вона відшукала можливість «втекти» до Москви. А навесні 1944 року стає студенткою музично-театрального училища (тепер факультет оперети знаменитого ГИТИСу).

— Тоді найвідомішою «зіркою» кіно була Любов Орлова і режисери шукали дівчат, які зовнішньо схожі на героїню популярних радянських фільмі, таких як «Волга-Волга» та «Цирк», - згадувала Євгенія Ніткулинець. – Я теж проходила акторський відбір (або як сьогодні кажуть – кастинг). Бачите це моя фотографія, яку зробили на «Мосфільмі» у 1945 або 1946 році… Згодом мене розшукували, аби запропонувати роль у кінострічці «Весна». Однак на той час я вже вирішила, що не піду в артистки. Потім іноді жалкувала, однак таке вже життя – і я про нього не шкодую. Бо кар’єра артиста блискавична і дуже важка, чи наважилася б я мати дітей? Зате тепер мене оточують найближчі для мене люди – без них не уявляю свого життя...

Саме там, у столиці життєва стежка звела її із закарпатським угорцем Яношом-Рудольфом, який був мобілізований як військовий перекладач. І вперше у житті, по-справжньому, закохалася. Від коханого  почула й розповіді про його рідне Закарпаття – про зелені Карпати, про гірські потічки і чудові народні співи. Вони одружилися і Євгенія залишає Москву, знехтувавши можливою майбутньою кар’єрою.

Так і опинилася у Берегові, де й залишилася на все своє життя. Тут більшість населення розмовляло тоді лише  угорською мовою. Звісно, спочатку незнайомі люди й незнайома мова дуже лякали дівчину. Однак згодом цей острах відступив. «Час був дуже важкий, - згадувала Євгенія Семенівна. – Тут у Берегові особливо лютували кадебісти, розшукували «ворогів», насамперед серед угорців, які нібито співпрацювали з фашистами, під підозрою був практично кожен. Голодний був час і психологічно важкий. Але життя продовжувалося…»

У 1948 році вона бере участь у створенні в Берегові Будинку піонерів, а потім працює хормейстером у багатьох школах міста. Протягом 26 років Євгенія Ніткулинець керувала ансамблів лікарів райлікарні “Берегівчанка”, який згодом отримав звання «народного». А також створила хор при середній школі № 2, який став найкращим в області, здобув звання лауреата Всесоюзного конкурсу дитячих художніх колективів.

Євгенія Ніткулинець – також отримала звання відмінника народної освіти, свого часу її запрошували читати лекції до Академії педагогічних наук України. Ще донедавна писала музику, в її доробку чимало власних пісень. Ще мала одне захоплення - малювання. А найулюбленішою темо – були іриси (або ж півники), які у середні віки символізували Діву Марію, а також цноту і непорочність.

Як казала сама Євгенія Семенівна, для неї найбільша гордість в житті - це діти. Щоправда мешкають тепер за кордоном, однак часто приїздили у рідне місто, до рідної матусі. Син Володимир став режисером на телебаченні і працює в Будапешті, донька Жанна – директор музичної школи. А Ольга, взявши псевдонім Берегсасі (“Берегівчанка”, саме таку мав назву ансамбль мами), стала знаменитою співачкою в Угорщині.

До речі, про цікавий життєвий шлях Євгенії Ніткулинець за сприяння відомого журналіста-міжнародника та кіносценариста Генріха Боровика у Москві був написаний сценарій документального фільму. На жаль, через фінансові труднощі цей проект не вдалося завершити.

Євгенія Семенівна планувала підготувати власну книгу мемуарів, спогадів про своє минуле. Сподіваємося, що ця книга, в якій можна буде знайти чимало цікавого про життя Берегова та Закарпаття, колись неодмінно побачить світ...

Редакція Мукачево.net висловлює щире співчуття близьким, друзям, всім хто знав і шанував Євгенію Семенівну.