Закарпатець Левко Довгович отримав нагороду «Пам’ять нації» у Празі (ФОТО)

Серед лауреатів почесної премії - народжений в Ужгороді Леонід "Левко" Довгович, який нині є громадянином Словаччини.

"Нагорода призначена для людей, які своїми діями довели, що честь, свобода та людська гідність - це не порожні слова ... Висунуто два десятки особистостей з Чехії та Словацької Республіки. Журі премій "Пам'ять нації" проголосувало за чотирьох особистостей, історія яких їх найбільше надихнула", - йдеться у прес-релізі громадської організації Post Bellum.

Левкові Довговичу було лише 14 років, коли радянська судова влада засудила його до десяти років табору. Хлопчик-русин народився 29 вересня 1935 року в Ужгороді в сім'ї греко-католицького священика, а потрапив до ГУЛАГу навесні 1950 року.

Радянський суд виніс рішення, що Леонід виступав проти більшовицького режиму і був членом групи опору, яка нібито розповсюджувала листівки "Смерть Сталіну!". Вже у таборі в Архангельській області він викопав шестиметровий тунель і намагався втекти, як вважав до Фінляндії. Але ці плани було викрито, за що режим додав йому ще 10 років ув'язнення. Левка відправляють до Воркути, а потім у табір за Байкалом.

"У таборах він здобув основну музичну освіту від висококваліфікованих в’язнів-музикантів Леоніда Іщенка, головного диригента Одеського оперного театру та Степана Чорненького зі Львова, оперного співака європейського масштабу. Обидва засуджені на десятки років ув’язнення", - писав про нього Микола Мушинка.

Навесні 1954 року потрапив у спецтабір №22 Іркутської області. Так утворився камерний хор із українців, литовців та естонців, а Левко Довгович вперше спробував себе у ролі хормейстра. Матері навіть дивом вдалося надіслати синові скрипку із Закарпаття.

Як диригент вперше виступив у березні 1955 року на концерті, присвяченому Тарасу Шевченку. Диригував табірним українським чоловічим хором у супроводі оркестру.

У часи «хрущовської відлиги» 1956 року його було звільнено з табору, а 1957 року дозволено разом з мамою і двома сестрами переселитися до батька-священика у Чехословаччину. Від 1963 року доля Левка Довговича була пов’язана з Пряшевом.

Першим місцем його роботи у Пряшеві був професіональний Піддуклянський український народний ансамбль. У 1965 році заснував молодіжний ансамбль «Весна», при хорі діяла танцювальна група, оркестр та драматичний гурток, який поставив п’єсу «Наталка-Полтавка». Ансамбль «Весна» дав понад 150 успішних концертів у Словаччині, Чехії, Польщі та Україні.

Восени 1971 року в рамках т.зв. «нормалізації» Леоніда Довговича було звільнено з роботи і на п’ятнадцять років заборонено працювати з будь-яким українським колективом. В декреті про звільнення наведено, що він „ідеологічно негативно впливав на молодь і виховував її в національному дусі“. Тоді ж відрахували з п’ятого курсу Філософського факультету Університету ім. Шафарика у Пряшеві (спеціальність історія та українська мова і література).

Левко Довгович змушений був разом з сім’єю переселитися із Пряшева в Кошице, де 15 років на хліб насущний заробляв на будівництві.

Лише у 1985 році йому дозволили заснувати в Кошицях український мішаний хор «Карпати», який досі є найуспішнішим українським хоровим колективом у Словаччині, з концертами виступав у Чехії, Україні, Польщі, Угорщині, Болгарії, Австрії та Бельгії.

У 1989 році Левко Довгович разом з дружиною Оленою та синами відновив і очолив на Пряшівщині довоєнну українську молодіжну організацію «Пласт». Вісім років (1997-2005) був Президентом Європейського Конгресу Українців (ЄКУ).

У 2013 році опублікував свої спогади на табірне життя під назвою «Хроніка життя політичного в’язня № 2А 424», які вийшли і в перекладі словацькою мовою.

Цього року нагороду "Пам'ять нації" отримало п’ятеро лауреатів з Чехії та Словаччини. Серед них жінка, яка складала список єврейських жертв під час Другої світової війни, а також лікарка із празької єврейської родини, яка пройшла через чотири концтабори.

Під час вручення премії спеціально для Леоніда Довговича на сцені Національного театру в Празі вокальний ансамбль Skety заспівав пісню «Пливе кача по Тисині».