COVID-19: Чому світові потрібен локдаун і що він принесе Україні

Локдаун — погане рішення, але кращого поки немає, пише nv.ua. Масштаб другої хвилі коронавірусу в багатьох країнах світу перевершує найпесимістичніші прогнози. Разом із загрозливим зростанням захворюваності, госпіталізацій і смертності, розсіюються надії на те, що людству якось вдасться дотягнути до появи вакцини без кардинального ламання стилю життя мільярдів людей.

Практично єдиною працюючою мірою, яка реально і достовірно запобігає виходу епідемії з-під контролю, залишається локдаун — дуже жорсткий загальнонаціональний карантин, що супроводжується повним закриттям всього, що не є абсолютно необхідним для життєдіяльності держави.

Це виглядає парадоксальним: ХХІ століття надворі, а ми все ще можемо боротися з епідемією тільки такими середньовічними методами. Насправді нічого дивного в цьому немає, але щоб це зрозуміти, треба спочатку розглянути наявні альтернативи локдауну.

У пошуках альтернативи

За вісім місяців пандемії в різних країнах світу були випробувані різні стратегії боротьби з епідемією. Деякі виявилися вдалими, деякі провальними. Давайте коротко пройдемося по основних.

Бездіяльність

За будь-якої медичної проблеми одним з варіантів поведінки є її ігнорування і повна бездіяльність. У деяких випадках це найкраща стратегія. Класичний приклад — звичайний нежить. Його що лікуй, що не лікуй — все одно сам пройде за тиждень.

У випадку з COVID-19, стратегію бездіяльності вибрали такі країни як Білорусь, Бразилія і переважна більшість бідних країн третього світу. Причини, правда, були різними.

У Білорусі правлячий тоталітарний режим, в особі диктатора Лукашенка, заявив, що COVID-19 не є небезпечним і боротися з ним не потрібно. До чого це реально призвело в плані захворюваності і смертності сказати неможливо, тому що ніякої надійної статистики по Білорусі немає, а пропагандисти, замість статистики, практикують абстрактний живопис і ненаукове фентезі.

У бідних країнах Африки бездіяльність заснована на тому, що банально немає ресурсів і можливостей для будь-яких осмислених дій. Статистики, як правило, теж немає з тих же причин.

Єдина країна, де є надійна статистика, це Бразилія. У Бразилії проблему COVID-19 не ігнорували цілеспрямовано, але ситуація просто вийшла з-під контролю і покотилася за стихійним сценарієм сама собою. До чого це призвело я вже писав у колонці Плановий апокаліпсис. Як дожити до вакцини. Якщо тезисно, то в місті Манаус, по якому є надійні дані, перехворів кожен другий житель, а помер — приблизно кожен п’ятисотий. Фонова смертність була перевищена більш ніж в 4 рази. На піку епідемії був повний колапс не тільки системи охорони здоров’я, а й моргів з кладовищами — померлих ховали в лісі і в загальних могилах.

Для сучасного демократичного суспільства такий рівень смертності, що супроводжується неконтрольованим колапсом інфраструктури (одночасно хворі до 50% населення), є абсолютно неприйнятним. Досягнення колективного імунітету в такому сценарії теж дуже суперечливе — зараз в Манаусі знову зростає число хворих, хоча, здавалося б, поріг імунітету вже був досягнутий.

Шведський сценарій

«Шведський сценарій», що вже набив оскому, передбачає практично повну відсутність формального карантину. Ставка робиться на високу свідомість населення, яке в масі своїй виконує всі необхідні обмеження, що носять рекомендаційний характер.

У шведів не вийшло. Можна до хрипоти сперечатися про те, що їх основна невдача була не в самій концепції, а в прикрих деталях, на кшталт поганої ізоляції будинків для літніх людей, але факт залишається фактом: смертність від COVID-19 під час першого спалаху була в 6?10 разів більше, ніж у сусідніх країнах з порівнянним рівнем доходу і свідомості населення. Економіка при цьому впала рівно так само, як і у сусідів. У дилемі «Життя або економіка» вони втратили і життя, і економіку.

Колективний імунітет у Швеції досягнутий не був навіть близько. До показників апокаліптичного Манауса їм залишається ще цілий порядок. Зараз у Швеції чітко виражена друга хвиля з новим зростанням захворюваності. Смертність у Швеції поки що практично нульова, але рівно та ж динаміка була кілька місяців тому в Італії і Франції, яких вже накрило новою хвилею смертей.

Смертність починає рости не відразу з початком нової експоненційної фази, а тільки тоді, коли число хворих перевищить певний поріг. Пов’язано це, мабуть, з тим, що на початку хворіють в основному молоді та активні люди, тоді як групи ризику, навчені гірким досвідом весни, сидять у своїх відносно ізольованих соціальних бульбашках. Однак, коли число хворих навколо досягає якогось критичного значення, вірогідність занесення вірусу в «бульбашки» стає занадто великою і смертність серед груп ризику починає стрімко зростати. У шведів цей етап ще попереду. Наскільки великим буде у них другий пік смертності — передбачити неможливо, але досвід Франції та Італії не обіцяє нічого хорошого.

Зайве говорити, що шведський сценарій в країнах з низькою свідомістю населення і недовірою до влади вироджується у варіант бездіяльності з усіма наслідками, що з цього випливають.

М’який карантин з тотальним стеженням

Це, мабуть, найскладніший, але і найефективніший варіант. Він передбачає відносно м’які карантинні обмеження, але в комбінації з максимально агресивним масовим тестуванням, тотальним відстеженням контактів і дуже жорсткою ізоляцією виявлених вогнищ. Для цього необхідні кілька, м’яко кажучи, нетривіальних компонент:

1. Дуже високі потужності тестування, що дозволяють в лічені дні протестувати ціле місто.
2. Тотальне покриття населення системою відстеження контактів, яка, як правило, реалізована через стеження мобільних операторів і спеціальні програми.
3. Ідеальна адміністративна вертикаль, що дозволяє блискавично організувати повну карантинну блокаду і локдаун в місті або навіть цілому регіоні.
4. Свідоме і законослухняне населення, яке бере у всьому цьому активну участь і надає сприяння владі.

У світі всього кілька країн, де така система спрацювала. Це Японія, Корея, Тайвань і, якоюсь мірою, Австралія і Нова Зеландія. Так само поводиться й Китай, але з одним застереженням, що вірити статистиці китайської компартії — це себе не поважати, тому реальна ефективність цих заходів у Китаї залишається спірною.

На жаль, в Європі і США застосувати цю схему неможливо. Рівень декларованих цивільних свобод занадто високий для примусового впровадження тотального стеження, а рівень довіри до уряду занадто низький для добровільної участі в ньому.

Проте, ця система працює добре. Шкода, що її неможливо масштабувати до масштабів всього світу.

Тотальне загальнонаціональне тестування і «паспорти здоров’я»

Цей варіант поки змогла повною мірою застосувати тільки одна країна в світі — Словаччина. Його суть в тому, що все населення країни, за винятком дітей і деяких груп особливого ризику, за один-два дні «проганяється» через експрес-тестування, організоване за принципом голосування на виборах.

Експрес-тести — це не ПЛР. Вони на порядок дешевше і дають результат практично миттєво, прямо на «виборчій дільниці». Чутливість у них також набагато нижче, але це компенсується масовістю і повторенням такого тотального тестування кілька разів з інтервалами в тиждень. Ті носії, кого пропустили на першому тестуванні, з великою ймовірністю будуть «спіймані» на наступних.

Всім громадянам, у кого тест був негативним видається спеціальна довідка (своєрідний «паспорт здоров’я»). Без неї людина зобов’язана сидіти в самоізоляції під загрозою штрафів і тюремного терміну.

Виглядає цей метод дуже заманливо, але його ефективність поки невідома — експеримент в Словаччині тільки почався. Однак, навіть якщо він спрацює, то його навряд чи вдасться впровадити в інших країнах:

1. Словаччина — зовсім маленька країна. Її населення таке ж, як у Києві з передмістями. Організувати тотальне тестування в країні розміром з Україну, або, не дай бог, США — нереально.
2. Такий підхід не буде працювати на пізніх стадіях епідемії. Якщо хворих вже дуже багато, то почне заважати значний відсоток хибнонегативних експрес-тестів. Невиявлені носії за тиждень встигнуть заразити занадто багато людей, щоб від усієї затії був якийсь толк. Крім того, неминуча тиснява на «виборчих дільницях» може призвести до більшого інфікування, ніж вдасться в підсумку запобігти ізоляцією виявлених носіїв.
3. «Паспорти здоров’я» неминуче стануть предметом корупції і шахрайства. Згодом їх почнуть масово підробляти і продавати.
4. Щотижневі «загальнонаціональні вибори» — банально дуже дороге задоволення.

Крім Словаччини цим шляхом поки не пішов ніхто. Ще навесні тотальне загальнонаціональне тестування методом ПЛ� проводила Ісландія, але там чисельність населення зовсім вже смішна (всього 350 тисяч), тож навіть паспорти здоров’я їм не знадобилися, а масштабувати такий підхід практично неможливо. Можливо, якщо словацький експеримент виявиться вдалим, то його почнуть переймати в інших маленьких (кілька мільйонів осіб) країнах.

П’ятдесят відтінків локдауну

У більшості країн світу локдаун залишається єдиним реальним способом стримати епідемію і не допустити колапсу і зашкалювання смертності. Причин для цього декілька:

1. Локдаун відносно легко ввести і проконтролювати за наявності більш-менш адекватної адміністративної вертикалі. Він базується на простих адміністративних методах, схожих з вживаними під час надзвичайного або воєнного стану.
2. Локдаун невибірковий. Це дуже спрощує як контроль, так і саму організацію процесів. Не треба морочитися з безліччю директив для різних регіонів і різних груп населення — всіх разом закрили, та й все.
3. Локдаун ефективний. Він дуже сильно знижує соціальну активність, контакти і пересування людей. Репродуктивне число вірусу швидко (за 1?2 тижні) падає нижче одиниці, і спалах йде на спад.

На жаль, мінусів у локдауну, мабуть, більше, ніж плюсів:

1. Колосальні прямі економічні втрати.
2. Необхідність субсидіювати бізнес і людей, які втрачають роботу і джерела доходу.
3. Повне «вимикання» з економіки сімей з маленькими дітьми, які змушені сидіти вдома і не дають працювати батькам.
4. Різкий сплеск психічних розладів, суїцидів і домашнього насильства.
5. Підвищення смертності від хронічних захворювань, відмови від планових операцій, гіподинамії, психологічного стресу.
6. Різке зростання протестних настроїв, що особливо небезпечно на тлі недовіри до влади або наявності гострих політичних конфліктів.

Перший весняний локдаун в Європі ясно показав, що багато було зроблено неоптимально, неправильно і просто злочинно. Урок був засвоєний і в більшості країн, де зараз вводиться другий локдаун, була проведена робота над помилками:

— Дитячі садки та школи (принаймні молодші) не зачиняються. Це дозволяє батькам продовжувати працювати і знижує психологічний тиск на них. З іншого боку, це сильно знижує ефективність карантину — хоч діти і не є основними розповсюджувачами COVID-19, але їх вклад досить відчутний.

— Продовжують працювати лікарні та поліклініки для нековідних хворих (тільки за попереднім записом і з певними обмеженнями, але продовжують). Це різко знижує ризики від ненадання медичної допомоги, відмови в планових операціях і профілактичних оглядах тощо.

— Продовжує працювати більшість державних установ і адміністративних сервісів. Що можна — переводиться в онлайн-формат, але надання послуг не припиняється. Це дозволяє уникнути ситуації «адміністративного колапсу», коли держава присутня тільки у вигляді поліції і каральної системи, але не робить громадянам ніяких послуг. Як наслідок, дещо знижується соціальна напруга.

— Дещо розширюється перелік поважних причин для виходу з дому і переміщень по місту і країні. Наприклад, тепер можна забирати дітей зі школи, гуляти зі своєю сім'єю неподалік від будинку тощо. Це також покликане знижувати психологічний тиск і соціальну напругу.

— Збільшуються виплати по безробіттю і підтримують дотації малому і середньому бізнесу.

Чи загрожує локдаун Україні?

По-хорошому в Україні вже давно необхідно було б ввести, якщо не суворий локдаун, то хоча б значні карантинні обмеження: повна заборона масових заходів, закриття всіх розважальних закладів та ресторанів, обмеження на кількість пасажирів у транспорті і відвідувачів у магазинах. Я вже мовчу про те, що правильне носіння масок має жорстко і повсюдно контролюватися, з реальними штрафами і тюремними термінами для особливо обдарованих. Проте, нічого з цього не робиться і з великою ймовірністю робитися не буде. Причин кілька:

— В Україні немає робочої адміністративної вертикалі. Місцева влада може просто послати МОЗ на три букви і сказати: «А ми нічого закривати не будемо, і що ви нам зробите?». Прецеденти всім чудово відомі.

— Довіра до влади в цілому і МОЗу зокрема нульова. Окреме спасибі пану Ляшку за весняне «психологічне залякування» невмотивованими заборонами прогулянок у парках. Після такого складно очікувати від населення хоч якоїсь дисципліни. Загортання в асфальт коронавірусного фонду і повна імпотенція в підготовці до сплеску госпіталізацій теж не особливо посприяли довірі до системи.

— У разі різкого силового «закручування гайок» може трапитися неконтрольований соціальний вибух, який буде мати плачевні наслідки (принаймні для чинної влади), тому цей варіант, мабуть, навіть не розглядається. Через це влада не особливо поспішає вводити навіть такі найпростіші і необхідні речі, як штрафи за маски на підборідді.

Якщо локдауну у нас, швидше за все, не буде, то до чого ж ми тоді прийдемо?

Мабуть, Україна рухається за бразильським сценарієм (повна бездіяльність влади або нікчемна імітація нею бурхливої діяльності і, як наслідок, неконтрольований стихійний розвиток епідемії) і точка неповернення вже, найімовірніше, пройдена. Природно, Київ сильно відрізняється від Манауса, тому прямі аналогії та екстраполяції справа невдячна, але нічого кращого у нас поки немає.

Якщо орієнтуватися на Бразилію, то пік епідемії буде досягнутий, коли одночасне число хворих і носіїв дійде до 15?20 мільйонів чоловік. Зараз, за станом на 4 листопада, у нас офіційно 420 тисяч хворих. З огляду на дуже погане виявлення і сильно занижену статистику, реальне число всіх заражених буде разів у 10 більше — близько 3?4 мільйонів. Потрібно розуміти, що це цифра за весь час, тоді як потрібно досягти одночасного інфікування практично половини населення.

Знову ж орієнтуючись на Бразилію можна припустити, що помре приблизно 1 з 500 жителів країни. Для України це близько 75 тисяч осіб. Зараз офіційно померло 7.7 тисяч, а реально — в кілька разів більше, швидше за все, близько 20 тисяч.

Таким чином, до піку спалаху нам залишилося «наростити» показники ще в 4?5 разів. Природно, все це досить відфонарні екстраполяції, але нічого кращого поки запропонувати не можна.

Наскільки жорстким буде наш медичний і інфраструктурний колапс ми дізнаємося вже досить скоро. Хочеться сподіватися, що для всіх тих, хто вижив у ньому, це стане уроком і щепленням як від особистої безвідповідальності, так і від вибору у владу профанів.