Хто Ви, докторе Бідерман?

Хто Ви, докторе Бідерман?

Інтелектуальні пригоди австрійського професора в закарпатській провінції

Рівно 150 років тому, 1859 року, з етнографічною метою на Закарпаття при­­був австрійський професор-державознавець Герман Ігнац Бідерман. Вдив­ляюся у його листи-рукописи з акуратними завитками німецьких готичних букв. Писано швидко. Думка щира. Стиль тактовний. А на душі 27-річного дослідника – тривога, яку й за зовнішньою акуратністю не приховаєш. Чому? Та й хто Ви, власне, пане професоре Бідерман?

 

 МІЖ ВІДНЕМ І ПЕШТОМ

 В австрійській історіографії Закарпаття габсбурзької доби постать Германа Ігнаца Бідермана (1831– 1892) є домінантною. Державознавець, правник, історик, етнограф, статистик, економіст, ректор двох австрійських уні­вер­­­ситетів (Інсбрукського й Грацького), він став автором першого комплексного дослідження історії краю, що виконане на рівні тогочасної європейської істо­рич­ної науки з долученням суміжних дисциплін – демографічної статистики, економічної науки, народознавства тощо. Йдеться про двотомну монографію «Угорські русини. Територія, заня­ття, історія», яка побачила світ в Інсбруку в 1862-67 роках. У її основу покладено багатий і різноплановий джерельний, історіографічний і польовий матеріал, здебільшого зібраний дослідни­ком під час етнографічної подорожі на Закарпаття 1859 року.

Нагадаємо, що територія України в той час була розділена між двома імперіями – Австрійською та Російською, а наш край якраз і перебував під авст­рійськими Габсбургами в складі Угорського королівства. Отже, Г. Бідерман у со­бі чужинця на Закарпатті не вбачав. Їхав улітку 1859 року до нашого краю як на окраїну власної держави. Дослідник визнавав первинність замешкання русинів на Закарпатті перед угорцями, впевнено твердив, що тутешні русини (укра­їнці) етнічно тотожні з русинами (українцями) Галичини, Буковини й підро­сій­­сь­кої України.

Час не зберіг для нащадків світлини чи будь-якого іншого зображення його зовнішності, але залишив змогу на осно­ві доволі обмеженої джерельної бази від­творити образ науковця і людини.

Герман Ігнац Бідерман (Hermann Ignaz Bidermann) народився 3 серпня 1831 року у Відні. Гімназійну освіту розпочав у Кремсмюнстері, завершивши її 1846 ро­ку в Граці, куди сім’я переселилася після смерті батька. Далі продовжив навчання у Віденському й Інсбрукському університетах. Спеціалізовані юридичні студії завершилися для 21-річного Г. Бідермана 16 лютого 1853 року захистом в Інсбрукському університеті дисертації й здобуттям наукового ступе­ня доктора права.

Молодий юрист ненадовго заступає на державну службу в Міністерство культів й освіти у Відні, згодом поглиблює в Геттінгенському та Лейпцизькому університетах свої знання передовсім з історичних дисциплін і статистики. Уже влітку 1855 року він проходить габілітацію (захищає другу дисертацію) з державних наук у Пештському університеті, а 3 жовтня 1855 року стає приват-доцентом цього університету.

З переїздом до Угорщини в науко­вій діяльності Г. Бідермана настає перелом, оскільки саме тут він зацікавлю­ється минувшиною й сьогоденням ру­синів Закарпаття і слов’ян загалом, намагається збагнути суть їхньої історичної взаємодії з панівним угорським етносом. Передували цьому економічні дослідження. 1857 року світ побачила мо­нографія «Металургійні підприємства в Угорщині». Ця праця вперше поєднує дослідницьку долю Г. Бідермана із Закарпаттям, пропонуючи змістовний матеріал щодо історії кра­йової промисловості й соціально-економічних відносин у регіоні загалом. Зокрема, австрійський науковець ви­словлює особливу подяку за цінну інформацію Л. фон Кралованському, директорові Мукачівської металообробної мануфактури графа Шенборна. Цей факт під­тверджує наше переконання в тому, що Г. Бідерман мав наукові контакти на За­карпатті раніше за свою етно­графічну подорож 1859 року, про яку є пряма згадка в його «Угорських русинах». Ціл­ком вірогідно, що дослідник міг відвідати верхньоугорські комітати вже в 1855–57 роках, збираючи матеріал для згаданої праці з історії місцевої металургії.

 

 У «ЛІТЕРАТУРНОМУ ВІДСТОРОНЕННІ»

 30 липня 1858 року Г. Бідермана призначено ординарним професором політичних наук юридичної академії в Кошицях (Кашау). Непізнаний регіон Верхньої Угорщини, де він опинився, приваблює можливістю нових актуальних досліджень життя народів, які його населяють. Гнітить 27-річного професора лише атмосфера інтелектуальної задухи, байдужість і пихатість тамтешньої інтелігенції, приреченість на «тихе життя». Свідченням таких настроїв Г. Бідермана є два його приватних листи 1858 року, знайдені нами у відділі рукописів Австрійської національної бібліотеки у Відні. Це єдині два рукописні документи, які збереглися з епістолярної спадщини Г. Бідермана і стосуються  саме перебування вченого на території історичного Закарпаття.

Адресатом був 48-річний Теодор Георг фон Караян (1810–1873) – видатний австрійський філолог, президент (а на час написання листів – віце-президент) Цісарсько-королівської академії наук у Відні. Нащадком його, до речі, є славетний диригент Герберт фон Караян. Перший лист, який датовано 7 жовтня 1858 року, не містить цікавих відомостей. Другий – від 22 грудня того ж року – це справжній «людський документ», свого роду крик душі молодого вченого, котрий суб’єктивно характеризує становище столичного інтелектуала в провінції. Прочитаємо.

 

«Високоповажний пане Президенте!

   У час, коли всі вітають один одного і напередодні Нового року пробиваються також найпотаємніші надії та прохання, дозволю й собі цими рядками нагадати Вам про себе і про працю, опублікування якої перейняла Академія. Від формальних привітань утримуюся, оскільки Ви й без цього будете переконані, що я Вам зичу і бажаю всього доброго, а також тому, що я є ворогом масок. Отже, неприховано висловлюю прохання: Ваша Милість зажадали, якщо це тільки вийде, включити мою розвід­ку про Віденський міський банк в одне з наступних видань Академії, оскільки, певно, було б можливим, щоб її поява посприяла витягти й мене з літературного відсторонення, в якому я нині живу.

Загалом я повністю задоволений Кошицями; лише духовний застій, який тут панує, і значна віддаленість місця від усіх центральних пунктів наукової діяльності спонукають мене сильно непокоїтися, що при довшому перебуванні в цьому місті в мене пройде все бажання до літературної діяльності і я змушений буду неодмінно скоритися тій набундюченості, яка властива тутешнім «освіченим».

Тому-то я й прошу задовольнити вищевикладене прохання, хоча навряд чи хтось зможе навести чисті аргументи для обґрунтування то­го, що я насам­кінець наважився висловити.

На цьому ще додатково вельми дякую за екземпляри Вашої мисливської брошури, чим Ви так люб’язно відповіли на мій маленький крок, і підписуюся, відрекомендовуючись Вашій далекій Доброчинності, зі щирою повагою Вашій Милості відданійший д-р Бідерман.

   Кошиці, 22 грудня 1858».

      Не важко помітити, що за надто тактовним стилем цього листа немає жодного блюзнірства чи награності. Його автор і не намагається приховати драматизму ситуації, але хоч навмисно пише лаконічно, по суті, та однаково мимоволі викликає співчутливу асоціацію з маленьким чеховським персонажем Ванькою, котрий теж прохав милого дідуся Костянтина Макарича забрати його «отсюда». Показово, що, характеризуючи інтелектуальний рівень так званих «освічених», Г. Бідерман, вдаючись до гіркого сарказму, бере це слово в лапки. Влучно підміченою рисою є їхня «Blasirtheit», тобто пересиченість, пихатість, бундючність, розчарованість, байдужість до всього. Аналогічні  оцінки раніше за Г. Бідермана висловлював подорожанину Якову Головацькому закарпатський історик-подвижник Михайло Лучкай, тільки розмова їхня відбувалася не в Кошицях, а в Ужгороді. Будитель із болем у серці нарікав на «байдужість невдячних земляків», оскільки просвітники-одинаки білими воронами бачилися на тлі «освічених». Колоритний образ такого солідного «освіченого», до того ж безапеляційного угорського шовініста, з натури змальований у тому ж відомому публіцистичному творі Я. Головацького. Не дивно, що в інтелектуальному середовищі на землях Верхньої Угорщини панував, за Г. Бідерманом, «духовний застій», «das geistige Stillleben», себто буквально – «духовне тихе життя». Це спостереження австрійця дивовижно збігається зі словами Олександра Духновича про «глубокий сон», залишити який він закликав русинів. На час перебування Г. Бідермана  на землях історичного Закарпаття О. Духнович уже був автором праць з історії краю і провадив душпастирське служіння в Пряшеві. Тим у більший патріотично-просвітницький подвиг виростає з історичної дистанції праця закарпатських будителів, і серед них згаданого вже М. Лучкая, латиномовну «Історію карпатських русинів» котрого Г. Бідерман у рукописі вивчав безпосередньо в єпископській бібліотеці Ужгорода у 1859 році й посилався на неї в своїх «Угорських русинах». Утім загальна духовна провінційна атмосфера тодішнього історичного Закарпаття, звісно, не могла не позначитися навіть на ліпших народних провідниках, патріотичні наміри яких вивищувалися над науковою аргументацією.

 

ПОДОРОЖУЮЧИ ЗАКАРПАТТЯМ

 Працюючи на землях угорської корони, Г. Бідерман, за його ж словами, зрештою насмілився на етнографічні до­слідження цієї країни. Спочатку він зібрав матеріал з історії німців, згодом покладений в основу відповідної розвідки, а відтак захопився ідеєю «зобразити перш за все русинський народ, який є найбільш невідомим серед тих, що живуть в Угорщині». З ці­єю метою науковець опрацьовує матеріали бібліотек і архівів Пешта, Братислави, Кошиць, Пряшева, Попрада, кни­жки та рукописи з приватних колекцій, а головне – влітку 1859 року вирушає в дослідницьку подорож «у центр русинської області», тобто на територію сучасного Закарпаття. У монографії «Угорські русини» історик вказує на розміщення використаних ним джерел і місце своєї праці над ними. Ці факти, а також описи карпатської місцевості й умов життя русинів у тексті праці приблизно від­творюють географію подорожі Г. Бідермана й дозволяють впевнено говорити про його перебування в Ужгороді, Мукачеві, Тибаві, Малому Березному, інших населених пунктах краю.

Певною мірою реконструюються й наукові контакти Г. Бідермана на Закарпатті. Окремі джерела надсилалися австрійському історику чи надавалися йому для користування на місці самими авторами. Так, приміром, рукопис праці закарпатського краєзнавця Тиводара Легоцького «Історико-статистичний опис колишньої фортеці Мункач» був надісланий Г. Бідерману до Кошиць самим автором, що засвідчує наукові взаємини двох істориків.  Із рукописної спадщини закарпатських авторів Г. Бідерманом, зокрема, використані твори М.Лучкая, Т.Легоцького, Є.Бачинського, О.Павловича, І.Міхаловича, С. Мустияновича, із друкованої – І. Базиловича, К. Мейсароша, І. Балайті, А. Сірмая та інших. Дослідник також залучив до розгляду матеріали періодичної преси й парламентські промови Адольфа Добрянського.

 

«ІЗ ЧИСТИМ НАУКОВИМ СУМЛІННЯМ»

 У серпні 1860 року Г. Бідермана таки переводять ближче до «центральних пунктів наукової діяльності» – у Братиславу (Пресбург), на посаду професора державних наук тамтешньої юри­дичної академії. А з 1861 року починається десятиріччя професорства в рідній alma mater – Інсбрукському університеті, ректором якого Г. Бідерман стане у 1868 році. Два останніх десятиліття свого життя (1871–92 рр.) дослідник провів у не менш рідному йому Граці. Деканом факультету правових і державних наук Грацького університету Г. Бідерман працюватиме тричі: впродовж 1873–74, 1881–82 та 1891–92 років, аж до своєї смерті. 15 листопада 1882 року Г. Бідерман обійме посаду ректора Грацького університету і в цьому статусі 1883 року зустрічатиме в навчальному закладі цісаря Франца Йозефа.

 До праць Г. Бідермана, де найвиразніше проявилася його «закарпатська концепція», крім «Угорських русинів», варто віднести  історико-полі­тичний памфлет «Угорський рух і наш обов’язок» (Пешт–Грац,1861 р.), монографії «Русинська національність та її значення для Австрії» (Відень,1863 р.), «Російські інтриги в Угорщині. З історії Австрії і Росії. З додатком: До статистики угорських слов’ян» (Інсбрук,1867 р.) та інші. Проблеми політичних взаємин угорців і русинів Закарпаття порушуються й у франкомовних працях до­слідника.

Змушений повернутися через погіршення здоров’я з однієї з чергових своїх дослідницьких поїздок, Герман Ігнац Бідерман помер 25 квітня 1892 року в Граці на 61-му році життя, залишивши дружину й доньку. Останніми роками його з’їдав рак шлунку. Г.Бідерман заповідав поховати себе в місті студентської юності – Інсбруку.

 Знаний австрійський історик Франц Ксавер Кронес (1835–1902) – колега Г. Бідермана по Кошицькій академії, а згодом і Грацькому університе­ту – залишив нащадкам словесний портрет ученого як  «високого, худорлявого чоловіка, з темними, промовистими очима». Він носив окуляри, бо погано бачив на відстані, зате поблизу міг розгледіти кожну деталь. Виняткова увага до деталей і гідна подиву пам’ять на них характеризують його і як науковця. Вирізнявся наполегливістю, правдивим віденським гумором, літературним хистом. Був справжнім бібліофілом. Як людина і громадянин симпатизував східним і південним слов’янам, вбачаючи в них, за Ф. Кронесом,  «бастіон проти мадяризму». Себто був щирим австріяком. Та найголовніше – «був чоловіком із чистим науковим сумлінням, із переконаннями, з якими хочеш сперечатися, проте які мусиш поважати». При критичному, але неупередженому погляді на постать Г. Бідермана очима сучасної історіографії ця оцінка залишиться високою.

Микола ТІМКОВ,  історик

`Старий Замок `Паланок`
Якщо ви знайшли помилку, виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
Коментарі -
Зачекайте...