Одноосібної влади в сучасній Україні бути не може

Після зустрічей парламентських фракцій із Президентом у понеділок та вівторок усі формальні шляхи до чергових дочасних виборів стали відкритими. Хоча ще тривають суперечки щодо дати, коли глава держави дістане право розпустити Верховну Раду – 3 чи 15 жовтня, або 23 листопада. Але це вже технологічні речі, які є елементами передвиборчої гри. З тим, що вибори відбудуться, погодилися практично всі політичні сили, і тепер їх завдання – зайняти якомога вигіднішу піарну передстартову позицію.

 Нинішньому складу Верховної Ради залишилися два завдання. Головне –   ухвалити бюджет на 2009 рік, щоб країна в умовах світової фінансової кризи не входила до нього цілком безпорадною у режимі ручного керування. У принципі, це потрібно всім політичним силам і великому бізнесу, оскільки, по-перше, невідомо, який уряд із нового року керу­ватиме державою, а віддавати новий бю­джет на відкуп опонента нікому не хочеться. По-друге, перед виборами кожна з партій намагатиметься засвідчити свою конструктивність поправками й голосуваннями за бюджет, тримаючи в голові те, що при сприятливому результаті на виборах його завжди можна буде змінити в наступному парламенті. Тому цілком імовірно, що за головний фінансовий документ голосуватиме майже весь склад Верховної Ради, за винятком комуністів, які традиційно виступають проти всіх «буржуазних урядів» і прагнуть відрізати свою частку електорату, передусім від Партії регіонів.

Другим бажаним завданням парламенту є внесення змін до виборчого законодавства. Але тут ситуація значно складніша. «Наша Україна» та Блок Литвина пропонуватимуть зробити партійні списки відкритими, щоб виборці бачили не лише першу п’ятірку, а й мали змогу голосувати за конкретні прізвища в округах. Відповідний законопроект до Верховної Ради вже вніс Ігор Кріль. Про це ж весь час наголошує В. Литвин. Категорично проти відкритих списків виступає Ю. Тимошенко, яка прагне одно­осібно використовувати власний бренд і мати цілком ручну й покірну фракцію, що насамперед залежатиме від неї, а лише потім від виборців. Ба більше, Юлія Володимирівна мріє зробити ще жорсткішою таку систему, впровадивши імперативний мандат і посиливши роль пар­тій через підвищення прохідного бар’єру або введення двотурової системи голосування, де б переможець автоматично отримував більшість у 226 голосів. Також не бажають відкритих списків комуністи, які не здатні успішно конкурувати у мажоритарних округах.

Тому в цьому питанні все залежатиме від регіоналів і Президента. З одного боку, О. Лавринович та А. Портнов, тобто П� і БЮТ подали спільний законопроект, який передбачає голосування у два тури. З іншого – саме Партія регіонів може найбільше виграти від відкритих списків, оскільки в них є й могутній партійний бренд, і значна кількість кандидатів, які успішно можуть перемагати в округах Сходу та Півдня. Тобто при змішаній системі єдина Партія регіонів дістає шанс здобути парламентську більшість в один тур і без усяких коаліцій. Відтак за Президентом зберігається право вето, і він може або підписати новий закон, або заблокувати його, і тоді вибори відбуватимуться за чинним. Власне, навколо цих двох питань – бюджету й закону про вибори – і відбуватиметься відчайдушна боротьба в найближчі тижні, яка супроводжуватиметься як безсоромним піаром, так і кулуарними інтригами.

А що ж віщують нам нові вибори? М. Томенко вже заявив, що в їх висліді Партія регіонів і комуністи можуть сформувати коаліцію на двох – і це є пряма загроза демократії в Україні та її європейському курсу. Звичайно, в таких заявах є елемент передвиборчого залякування, але вони базуються не на голому місці, а на певних тенденціях. Можна сперечатися, яким політиком став М.Томенко, але що він був фаховим і точним політологом – нема сумнівів. Інший по­літ­технолог БЮТу О. Медведєв присягнувся поставити в студії «5 каналу» пляшку дорогого шампанського, прогнозуючи, що в новому парламенті буде створена коаліція Партії регіонів та В. Ющенка. Власне, і багато інших прогнозів та здоровий глузд підказують, що най­біль­ше від нинішньої кризи виграє Партія регіонів, яка на розчаруваннях у помаранчевих, звичайно ж, здобуває додаткові відсотки. Але демократичній коаліції немає кого звинувачувати в таких обставинах, крім самих себе. І левова частка відповідальності за такий розвиток подій падає на Ю. Тимошенко та її президент­ські амбіції.

Відразу після повторного обрання Юлії Володимирівни Прем’єром вона розпочинає цілеспрямовану піар-кампанію з метою дискредитації В. Ющенка і здобуття всієї повноти влади після президентських виборів 2010 року. При всіх звинуваченнях у слабкості Президента, він таким не є і вдається до адекватних контрзаходів. Значну ініціативу в цій боротьбі перебирає на себе Секретаріат Президента на чолі з В. Балогою, який, на відміну від своїх попередників, не побоявся спілкуватися з прем’єркою зрозумілою для неї мовою і діяти такими ж жорсткими методами. Відповідно, тепер уже він стає ворогом № 1 для Юлії Володимирівни й об’єктом головних атак, змінюючи, таким чином, у цій ролі П. Порошенка та «любих друзів».

Крім піар-кампанії, в державі починається черговий виток боротьби за перерозподіл власності, до якого Прем’єра штовхає її оточення, оскільки воно не бажає чекати до 2010 р., а прагне дивідендів уже тепер. І «наша Юля» змушена їхні апетити вдовольняти, позаяк інакше авторитету не зберегти. Жертвами цих змагань за чергою стають Київ, Фонд держмайна, Причорноморський шельф, туристичні об’єкти Закарпаття і т. ін. Тобто Ю. Тимошенко вчинила від­вертий фальстарт, прагнучи стати одноосібним лідером демократичного табору, вдаючись при цьому до зовсім не демократичних методів управління й політичної конкуренції.

Останньою крапкою в цих змаганнях стало 2 вересня, коли БЮТ, використовуючи Партію регіонів, вирішив  залякати політичну опору В. Ющенка в особі «Нашої України» й обмежити вплив Президента рамками його Секретаріату. Проте виявилося, що авторитет глави держави тримається далеко не лише на його посаді та адміністративних важелях, а й на глибинних принципах, в основі яких лежить самодостат­ність і європейський вибір України. І це стало головною помилкою в розрахунках Ю. Тимошенко.

Зрозуміло, що люта боротьба вдарила не лише по авторитету В. Ющенка, Ю. Тимошенко чи В. Балоги, а й по демократичній ідеї в принципі та по всіх політиках, які її представляють. Відпо­відно, в таких умовах не міг не зрости вплив комуністів, Партії регіонів і всіх тих, кому близький східний менталітет «керованої демократії», уособлюваний В. Путіним та Росією. Що, зрештою, і зумовило велику вірогідність повернення прибічників цих сил до влади. Попередження про те, що коли Ю. Тимошенко буде боротися з В. Ющенком, то в результаті ви­грає В. Янукович, звучать уже з 2005 ро­ку, але чомусь більшість політиків відразу втрачає критичність мислення, тільки-но справа торкнеться їх особисто.

Чи є ситуація такою безнадійною? Думається, що ні – через одну обставину. Згадана боротьба в Україні не є двополярною і все більше з появою нового покоління виникає потреба також у нових політичних силах. На наступних виборах, як на жодних попередніх, з’являється можливість пройти до парламенту цілком новим силам. Соціологи тепер окреслюють цю нішу в 30–40 % і припускають появу навіть 3–4 зовсім нових, хоча, на жаль, іменних об’єднань. Але й це вже більше, ніж нічого. Бо й далі в голови можновладців втовкмачуватиметься одна думка: одноосібної влади в сучасній Україні бути не може!