Крім словоблуддя й пафосу потрібна ще й компетентність і фаховість

Свого часу прихильниками незалежного оці­нювання знань виступали практично всі міністри освіти з різних політичних сил. І безпартійний П. Таланчук, і об’єднаний соціал-демократ В. Кре­мінь, і соціаліст С. Ніколаєнко. Іні­ціювали та розробляли систему тестування також відомі вчені-політики Д.Табачник з Партії регіонів та В. Литвин. Однак коли нинішній міністр, висуванець НУ-НС І.Вакарчук впровадив її у практику, то наразився на шквал критики з усіх боків. Причому найкумедніше, що розгорнулася вона за кілька днів до тестування, коли потяг зупинити практично неможливо, й участь у ній взяла навіть Ю.Тимошенко, голова уряду, до якого той самий І.Вакарчук належить. Звичайно, це виглядає як класичний піар на болісній темі, коли на тлі емоційного збудження, різноманітних технічних і організаційних неузгодженостей будь-яка критика сприймається «на ура», бо дає змогу спустити пару й зняти нервовий стрес, а самим критикам – здобути по­літичні дивіденди. І суть справи не має значення, оскільки при нинішній оскаженілій боротьбі за владу будь-які стратегічні принципи оцінюються як ніщо, порівняно з моментальною вигодою. Відтак, як наслідок, після тестування, найвірогідніше, відбудеться відкат, і багатьом незадоволеним, яких нараховуватиметься десятки тисяч, дозволять додатково складати вступні іспити. Тобто лаз для тих, хто хоче складати й приймати екзамени за гроші, залишиться, як зостанеться й корупція у вишах, котра викохувалася десятиліттями і, зрозуміло, вмить знищеною бути не може. До певної міри це закономірно і навіть справедливо, бо як не можна з п’ятикласника за рік підготувати випуск­ника середньої школи, так неможливо перескочити й щаблі розвитку суспільства.

Однак мова тут про інше. Невже Верховна Рада, де є десятки спеціалістів із освіти й науки, не могла внормувати на законодавчому рівні цю без перебільшення загальнонародну справу, яка стосується кожної сім’ї. І чому лише тепер заявами від фракцій та виступами на прес-конференціях депутати каламутять і без того нечисту воду? Невже уряд не міг цій справі вчасно присвятити спеціальне засідання й упорядкувати її на справді державному рівні, оскільки, зрозуміло, це робота не одного міністра.

Однак чомусь гризе думка, що реальне діло мало кого цікавить на тлі політичної боротьби. По-перше, тому, що його втілення потребує титанічних зусиль, величезної відповідальності, і при будь-яких обставинах не позбавлене ризику. А по-друге, в умовах безладу значно легше виглядати захисником народних інтересів, бо на телеекранах та прес-конференціях будь-який дилетант знайде свою вдячну аудиторію, на відміну від професійного середовища, де, крім пафосу й словоблуддя, потрібна ще й компетентність і фаховість.

Хоч загалом справа навіть не в зовнішньому тестуванні й не в умовах вступу до ВНЗ. Насправді наше суспільство переживає болісний етап відмови від зовнішніх ознак кваліфікації до її справжнього наповнення. Коли зарплату платитимуть не за диплом, звання, стаж та інші бюрократичні критерії, а за реальну роботу. Вже сьогодні тямущий менеджер у ринкових умовах не триматиме на роботі невігласа, навіть із гарвардським дипломом, якщо той не забезпечує потрібного ефекту в умовах конкуренції. Інша річ, що з гарвардським дипломом таких фахівців практично немає, бо про свою репутацію піклується вже сам заклад. І річ тут не в зовнішньому тестуванні.

Наші ж виші поки що торгують дипломами. Не важливо, чи це хабарі, офіційна плата, зв’язки батьків чи щось інше. Саме тому жодний наш ВНЗ навіть не згадується в сотні ліпших світу. Та це справа не зовнішнього тестування й не міністра освіти, а самоповаги суспільства.