Коаліційні метаморфози

Утім, «Садом і Гоморра» парламентських засідань є не тільки прямим наслідком глибинності системної кризи, а свідченням наявності у кожної з політичних сил власного бліц-кригу з багатоходовими комбінаціями і максимальним врахуванням найнепередбачуваніших варіантів розвитку подій. Заплутавшись у власних упередженнях, політики перетворили законодавчий процес і фракційні домовленості, які б мали стати інструментом реалізації стратегічної програми розвитку країни, в засіб втамування владної спраги і плацдарм для політичного торгу. Складається враження, що коаліція як головний суб’єкт парламентської дії втратила логічність і майбуття вже на наступний день після 18 грудня…

У полоні власних ілюзій

З самого початку ідея Демократичної коаліції виходила з незавершеної ілюзії Майдану і «помаранчевої» ностальгії. Саме в такому сенсі сприйняли результати дострокових парламентських виборів не тільки західні ЗМІ, але й значна частина українського електорату. Будь-який інший формат міжфракційної співпраці в парламенті завідомо означав би зраду вічним ідеалам свободи і демократії. Насправді ж, хтось просто хотів стати прем’єр-міністром, а хтось (і зовсім не А.Яценюк) – спікером.

Ось тут і ховається головна проблема: задекларовані прагнення БЮТ і НУ-НС «не розчарувати» своїх виборців були підпорядковані особистим амбіціям окремих осіб.Відсутність здорового глузду й політичної логіки породили цілий ряд метаморфоз коаліційної співпраці, плоди якої пожинає вся вертикаль влади сьогодні, певною мірою нагадуючи і 2005-ий, і 2006-ий роки.

Логіка прихованих речей та неформальні коаліції

– Когда вы уже домой вернетесь, в сессионный зал? – спросил народный депутат Владимир Арьев (НУНС) нервно курившего депутата Романа Забзалюка (БЮТ).

– Мы вашего президента вперед ногами вынесем,– ответил ему угрожающим шепотом господин Забзалюк. На это господин Арьев даже не нашелся что ответить.

«Хождение во власти», Коммерсантъ-Украина (16 апреля 2008 №68)

Зовні Демократичну коаліцію утворили суміжні політичні сили з максимальною кількістю точок дотику. В той же час, навряд чи хтось зможе привести бодай один формально логічний аргумент на користь саме такого формату об’єднання. А можливо його просто не існує?

Хай там як, але всупереч усім скептичним прогнозам саме НУ-НС з найрізношерстішого, а отже «найслабшого» партнера по демкоаліції на сьогоднішній день перетворився в найпослідовнішого апологета її цілісності та дієвості: злісні «непідписанти» вчасно за все проголосували, а тема «ширки» наразі вже мусується за участі зовсім інших потенційних суб’єктів (див. нижче). Це по-перше.

По-друге, БЮТ, будучи членом правлячої коаліції, продовжує діяти методами звичної для себе опозиційної боротьби, майже не зважаючи на задекларовану узгодженість позиції з партнерами. Ультимативна істерія при вирішенні питання з перевиборами в Києві і постійне апелювання з позиції жертви політичних інтриг до президента та народу, м’яко кажучи, не личить владній фракції з максимально можливим об’ємом повноважень для реалізації проголошеної програми «Прориву».

Варте уваги ще й те, що і у БЮТ, і у Партії регіонів схожа проблема, яка випливає з самої природи партійних утворень. У своїй діяльності вони прив’язані до іміджу і моделей поведінки свого вождя. А так як Ю.Тимошенко – це вічний опозиціонер, то і БЮТ неможливо перебудуватись на іншу методологію політичної дії, навіть перебуваючи при владі. А Партія регіонів, у свою чергу, ніяк не може вжитись у роль опозиції (не особливо допомогла в даному випадку й ідея опозиційного уряду, яка повинна була хоч якось згладити політичні комплекси В.Ф.Януковича).

Приховати дану проблему адаптації і БЮТ, і сама Ю.Тимошенко намагаються через постійну опозиційність до своїх же союзників – Секретаріату Президента і, зокрема, самого глави держави. Так набагато зручніше уникати відповідальності: бути наче і у владі, і в той же час, в опозиції – парадокс, який майже діє.

Ще однією річчю, яку не можна не відзначити, є мізерний коефіцієнт корисної дії коаліції по виконанню власної угоди, що повинна була стати дорожньою картою не тільки співпраці БЮТ і НУ-НС, але й потенційної консолідації всього парламенту. Хай там як, але з 12 першочергових законопроектів проголосовано ледве третину.

Про те, кому насправді вигідна недієздатна Верховна Рада, говорили не мало, але те, що Кабінет Міністрів поставив собі за мету перетворитися на головного ньюзмейкера країни – зрозуміло всім. Водночас, постійне декларування готовності голосувати за передбачені коаліційною угодою питання щоразу підміняється більш нагальними справами: хутко приймати всі 12 законопроектів БЮТ не тільки не вигідно, але й політично небезпечно. Тільки дурень буде сам себе позбавляти знаряддя для шантажу і торгу. Це вже по-третє.

Ну і по-четверте, – неформальні коаліції. Кулуарні домовленості і проплачені голосування були складовою частиною роботи парламентів всіх попередніх скликань і всіх попередніх коаліцій. Але подібного системного характеру і чіткої, інколи навіть неприхованої, взаємної зацікавленості вони набули саме у Верховній Раді VІ скликання. Шокує не сам факт наявності подібних речей, а те, що вони прямо суперечать обраному формату функціонування вищого законодавчого органу країни. Після голосування за прем’єра Демократична коаліція перетворилась, перш за все, у політичне прикритття, а не спосіб консолідованої системної дії. Підставами існування неформальних коаліцій є пряма зацікавленість і спільна позиція опонентів по ряду ключових питань і розподілу владних повноважень. В такому сенсі незрозуміло «хто з ким», але досить чітко – «хто проти кого».

Про перегляд Юлією Володимирівною своєї позиції щодо парламентської форми правління свідчить спільне з ПР, СПУ і КПУ голосування її фракції за Закон про Кабінет Міністрів ще у 2006 році. Тому «страсбурзькі тези» пані Тимошенко за своїм змістом нікого не здивували. Але мало не скоординовані дії БЮТ і П� щодо створення ТСК у В� з внесення конституційних змін, м’яко кажучи, насторожує. З одного боку, це приклад позакоаліційної консолідації парламенту, з іншого – прецедент для руйнації всіх попередніх домовленостей.

Виникає логічне запитання – з ким в першу чергу повинні координувати свої дії учасники коаліції: з партнерами чи опозицією? Більше того, не для кого не секрет, що в кулуарах В� відбуваються серйозні дискусії між БЮТ і П� щодо підняття прохідного бар’єру на парламентських виборах до 7-11 %. А це вже примушує зовсім по іншому поглянути на результат конституційних перетворень. Зрозуміло, що у питанні конституційних змін і БЮТ і П� (а разом з ними і КПУ) знаходять значно більше мотивації до спільних дій, ніж партнери по Демократичній коаліції. Тому для реалізації задуманого до кінця року (такі строки встановила сама пані Тимошенко в Стразбурзі) треба шукати додаткові голоси на стороні, прикриваючись евфемізмом «внутріпарламентське порозуміння і консолідація зусиль».

Подібну схему «страховки голосів» БЮТ напрацьовував ще до голосування по прем’єр-міністру. Тоді головним неформальним партнером виступала КПУ, а гарантом – «товаріщ» Григоришин. Але до цього не дійшло. Однак, з огляду на чисельну хиткість більшості, «сердешні» все ж не полишали бажання забезпечити себе потенційним джерелом додаткових голосів, тому так зухвало загравали з комуністами щодо посади заступника голови ВР. Через принциповість позиції НУ-НС БЮТ потрохи відмовився від ідеї формалізації подібного роду домовленостей і віддав перевагу збереженню видимого розмежування між коаліцією і опозицією. Врешті-решт, при таких розкладах у В� і  саботажі її роботи, комуністи не так вже й потрібні Юлії Володимирівній, як і сама коаліція, до речі.

Але про те, що канали співпраці в трикутнику БЮТ-КПУ-П� існують у вигляді неформального коаліційного об’єднання свідчить і голосування по тендерах. Головний критерій співпраці – фінансова зацікавленість представлених кланів і розподіл владних повноважень. Крім цього, всі три політичні сили об’єднує спільний інституційний ворог – Президент. В Україні по іншому об’єднуватись так і не навчились: як правило союзи формуються на для чогось, а проти когось, закладаючи в основу власного творення механізм самознищення.

Технологія одного дня

Події середи 16 квітня примусили майже кожного, хто слідкував за ранковим засіданням Верховної ради, мимоволі промовити: «Коаліції гаплик».Схоже, ініціатори фарсу цього і домагалися.

Причини, чому БЮТ обрав саме цей день для брутальних і образливих заяв на адресу глави держави, варто шукати не в заяві голови Секретаріату Президента щодо роботи економічного блоку уряду і необхідності його відставки, а у відсутності самої Юлії Володимирівни Тимошенко в Україні.

Всім зрозуміло, що «сердешні» зціпивши зуби «терпіли епістолярні вправляння» СП і чекали зручного моменту для відпору. Ось і вибрали потрібний момент, щоб не зашкодити іміджу свого вождя.А якщо цю невинність образу так бережуть, то мабуть є для чого.

Крім цього, це ще раз доводить наявність чітко відпрацьованої стратегії політичної боротьби. Все прораховано до дрібниць: ЮВТ на міжнародному рівні легітимує власні конституційні прагнення, а її «спецзагін» відволікає увагу від шквалу критики і невтішної статистики, висуваючи чергові ультимативні вимоги.

В черговий раз БЮТ як форпост владної коаліції діє в опозиційному стилі, послуговуючись мистецтвом політичного шантажу. Тимошенко знала, що ніхто її у відставку просто так не відпустить, а зайвий шум – це політична технологія демонстрації політичної присутності і зміни акцентів інформаційних меседжів. Тепер заголовки ЗМІ майорітимуть не словосполученнями `шалена інфляція` чи `ріст цін`, а «коаліція тріщить» чи «відставка уряду не за горами». Більше того, Закон про Кабінет Мінітсрів таки не проголосований, а отже повноваження не змінені.

Вже у четвер пан Писаренко акуратно списав все на зайву знервованість окремих депутатів і відсутність їхнього вождя. Цікаво, це так він намагався виправдати оригінальний текст заяви, озвученої І.Кириленком, чи, можливо, репліки пана Забзалюка?