Знайди винного в невдачах уряду — сучасна українська політична гра

Зізнатися, спостерігаючи за ни­ніш­нім парламентом, інколи ловиш себе на крамольній думці: чи не краще би було повернутися нам до тих – «передпомаранчевих» – часів, коли рішення В� при­ймали наперед – підкилимно, не сильно зважаючи на демократичність і прозорість процесу. Принаймні ілюзія парламентської роботи створювалася й нібито все було спокійно. Звичайно ж, не краще, однак те, що ми нині спостерігаємо в стінах Верховної Ради, з демократією теж мало пов’язане. Ті ж політичні інтриги, принаймні їхня частина, просто вилізли назовні з-під килима й постали перед народом у всій своїй непривабливій красі.

Події цього тижня довели, що між учасниками коаліції прірва настільки велика, що нині вже йдеться навіть не так про існування більшості у парламенті, як про те, коли відбудуться чергові позачергові вибори. Взаємні звинувачення, свідками яких ми були останні кілька місяців, досягли апогею спочатку на засіданні ради коаліції, а згодом вже і в стінах Верховної Ради.

Уже в понеділок стало зрозуміло, що на робочий настрій депутатів у вівторок та, зрештою, й наступних днів годі  сподіватися. Проблеми, які розглядалися на раді коаліції, довели, що учасники парламент­ської більшості різняться в думках щодо цілого ряду важливих, а подекуди й визначальних для країни питань. Звичайно ж, насамперед це стосується укра­їнської Конституції, яку представник кожної з гілок влади  бачить лише у світлі власних повноважень. Можновладці глибоко переконані, що той, хто візьме ініціативу в цьому процесі, й здобуде найбільше тих ом­ріяних повноважень і по­літичних вигод.

У такій ситуації логічно, щоб ініціатором процесу став Президент, як гарант дотримання документа, до якого збираються вносити зміни. Віктор Ющенко напри­кінці минулого року створив Національну конституційну раду, до роботи якої були запрошені представники всіх гілок влади і політичних сил, науковці, члени правозахисних організацій тощо. Рада навіть почала працювати. Однак спочатку ця ідея не сподобалася «регіоналам», а тепер, судячи з усього, долучилися до цього й б’ютівці, які разом із партією Януковича й комуністами вирішили створити свій орган із переписування Основного закону – тимчасову спеціальну комісію з підготовки законопроекту про внесення змін до Конституції. Тобто, окрім ситуативної співпраці прихильників Януковича й Тимошенко у парламенті під час голосувань, проглядається й збіг інтересів у бажанні позбавити повноважень Президента, звести його посаду до формальної, обираючи в парламенті, або ж узагалі відмовитися від цієї інституції. Тобто все, як заповідав перед своїм відходом Леонід Данилович і проти чого самі ж б’ютівці затято боролися, допоки не зрозуміли, що президентське крісло їм уже точно не світить і прийшли до логічного для себе висновку –  чому б не перекинути всі повноваження на прем’єрську посаду? Іншими словами, б’ютівський корабель зробив сер­йозний крен у бік парламентської форми правління державою, про що Юлія Володимирівна офіційно заявила вчора під час сесії ПАРЄ в Брюселі. Причому рішення це, на думку Тимошенко, слід ухвалювати не нам із вами, тобто народові, а депутатам парламенту, з якими набагато легше домовитися.

Насправді ж, втілити в життя все вищенаведене доволі складно – як мовиться, спитайте Леоніда Даниловича. Тож такі конституційні пропозиції слід розглядати лише як намагання показати чергову дулю Президентові й змусити його бути більш зговірливим. Приміром, у питанні виборів мера Києва. Главу держави фактично змушують вдатися до маніпуляцій і застосування передвиборчих технологій на найвищому державному рівні. Після невдачі у переговорах про висунення єдиного кандидата на посаду Київського міського голови й з ураховуанням соціологічних опитувань стало чітко зрозуміло, що представник БЮТу, яким є Олександр Турчинов, аж ніяк не дотягує на перемогу в першому турі виборів. То чому б, знову логічно подумали б’ютівці, не провести спеціально для нього другий тур, де з’явиться значно більше шансів на перемогу? Тобто, як і в першому випадку з Конституцією, маємо фактично наочний приклад намагання переписати закони під конкретну людину. На таке не погоджуються навіть звичні до виборчих махінацій «регіонали», звісно ж, не в захваті від цієї ідеї й окремі колеги по коаліції на чолі з Президентом. Однак вигравати вибори у Києві БЮТу треба за будь-яку ціну (інакше навіщо було всю цю катавасію починати), а тому вже в середу у Верховній Раді вся Україна стала свідком театралізованого шоу «БЮТ образився»

Окрім вищенаведеного, причиною вчорашніх демаршів фракції БЮТ стало внесення до порядку денного питання роз­гляду в другому читанні Закону «Про Кабмін», який уже неодноразово ставав каменем спотикання між учасниками більшості, але разом із тим усі вони зобов’язалися за нього проголосувати під час підписання коаліційної угоди, причому ще до обрання голови уряду. Як ширму для небажання урізати в повноваженнях свою лідерку на посаді Прем’єра, б’ютівці вирішили використати інші законопроекти – про статус народного депутата й імперативний мандат: мовляв, спочатку їх проголосуймо, а потім, якщо буде настрій і бажання, коли ще залишаться депутати в залі й нікого після обіду не прихопить шлунок, то повернемося й до «кабмінів­ського закону». Свою рішучість вони окреслили організованим полишенням парламентської зали з обі­цянкою повернутися із відповідною заявою.

 Остання і стала фактично початком кінця демократичної коаліції зразка 2008 року. І хоча про це вголос ніхто наразі  не говорить, усім добре зрозуміло, що Юлії Володимирівні стало надто тісно в тих повноваженнях і тій ролі, в якій вона сьогодні перебуває, а тому все частіше лунають прогнози, мовляв, уже невдовзі БЮТ усією фракцією складе депутатські мандати, а уряд подасть у відставку. А там і до позачергових виборів недалеко.

Тільки в жодному разі не вважайте їх ініціаторами розвалу демократичної більшості! Як ідеться у згаданій заяві, поширеній головою фракції Іваном Кириленком, «БЮТ довгий час не зважав на агресивні та невмотивовані випади на найвищому рівні проти коалі­ційного уряду й персонально Прем’єра». Однак і в б’ютівців, мовляв, нерви не залізні витримувати неодноразові і, напевно, неправдиві докори Президента про те, що інфляція в країні б’є рекорди останніх років і що за це хтось таки повинен відповісти, наприклад, економічний блок уряду. Народ не може тішитися цінами на ринках, а Президент говорить про якусь інфляцію. Напевно, неправда й те, що Юлія Володимирівна призначила на важливі посади в міністерствах людей із оточення Віктора Медведчука – відомого «прихильника» демократії й захисника ідеалів Майдану, який, за свідченням обізнаних політиків, готує для Юлії Володимирівни вищезгаданий проект змін до Конституції. Та й узагалі, все що говорить про роботу уряду Президент і представники його Секретаріату – «агресивні й невмотивовані випади»,  тим часом як кожен крок Юлії Тимошенко направлений на досягнення консенсусу, створення позитивної атмосфери всередині коаліції і загалом по­літичного спокою у державі.

Ще на початку роботи Кабінету Міністрів Юлії Тимошенко експерти не так говорили про те, яких досягнень можна очікувати від нового уряду, як  приймали ставки на визначення того, кого саме звинуватять у його невдачах.  На жаль, з 2005 року, у стилі роботи Юлії Володимирівни мало що змінилося, а тому навіть малотямуща в політиці людина може з невеликою похибкою передбачити всі її наступні дії. Однак у цьому випадку прогнозованість того, що відбуватиметься в державі, не додає оптимізму українцям. Наразі можемо лише констатувати, що й наступні місяці спостерігатимемо, як задля задоволення владних амбіцій однієї людини та її оточення, змінюватимуть закони, переписуватимуть Конституцію і вказуватимуть пальцем на неугодних. А інфляція – це, мовляв, не проблема. У 90-ті українці набагато гіршу пережили. І нічого – вижили...