Легка робота в Польщі: міф чи реальність?

Через які випробування довелось пройти киянці Марії та її чоловіку і до якого висновку вони все-таки дійшли : легка робота в Польщі це міф чи реальність, і чи варто їхати українцю на заробітки саме до країни-сусіда Польщі? Читайте в інтерв’ю з Марією.

Марія Сирохман – журналіст з Києва. Близько року тому її чоловік, який працював оператором на телеканалі, втратив роботу: два місяці пошуків були фактично безрезультатними – лише тимчасова зайнятість. А за навчання дитини, яка мала поступити через два роки в університет треба було платити.

Чоловік вирішив поїхати на заробітки в Польщу, а Марія, хоча і мала постійну роботу, приєдналась до чоловіка, щоб надовго не розлучатися. Дитину погодилася доглядати мама Марії. Цей досвід виявився дуже складним для обох, але тим самим став одним з найважливіших у житті і допоміг розставити пріоритети та навчив досягати поставлених цілей.

Планування поїздки

Твердо вирішивши що їдемо на заробітки ми звісно як і більшість сучасних громадян звернулись до інтернету. Так як раніше ми ніколи не зустрічались з питанням працевлаштування закордоном, то почали пошуки порад, відгуків та пропозицій від "досвідчених". Знайшовши в Інтернеті купу інформації з цього приводу ми відсортували її і зрозуміли чого саме ми хочемо.

Перш за все, вирішили що поїдемо до сусідньої Польщі, де можна легально влаштуватись з національною робочею візою. Одразу відкинули примарні варіанти заробітків в Голандії, Німеччині чи навіть Чехії за польською візою адже і без відгуків зрозуміло що це “до першого зустрічного поліцейського”.

Далі зрозуміли, що варто звернутись до спеціалістів по допомогу в оформленні документів для візи та знаходження роботи (адже польською тоді розмовляли на рівні моєї бабусі зі Львова: ровер, хербата, дженькує). Тут потрібно було зробити важливий вибір, який в майбутньому був для нас вирішальним. В Інтернеті при введені пошукового запиту “Робота в Польщі” ми отримали сотні варіантів: починаючи з водіїв автобусів, які пропонували “завезти на роботу”, і закінчуючи польськими компаніями які шукали тільки людей з готовими візами та знанням польської мови. Половину з результатів пошуку складали фірми з назвами Інтерджобс, Євроджобс, Укрджобс, Експертджобс і безліч інших співзвучних варіантів, на які ми вирішили не звертати увагу, тому що вони виглядали одноденними і не викликали довіри.

Наш вибір зупинився на ліцензованому агенстві, яке має декілька представництв по Україні і, за їх словами, працює з 2002 року. Але, чесно кажучи, основним що нас підкупило стало те, що вони називаються власним прізвищем, що викликає повагу. В агенстві нам допомогли оформити візу, пообіцяли підібрати хороші вакансії. Їхні послуги з оформлення документів (віза, страхування) обійшлись приблизно у 20 тисяч гривень на двох, при чому оплачувати можна було поступово.

Документи для подачі на візу ми отримали швидко, десь за місяць. Проблеми були лише із записом на подачу у візовий центр, але менеджер з агенства записала нас згодом. Загалом вийшло приблизно 2,5 місяці. Одразу повідомлю, що відмови у видачі візи ми не боялись, адже мали гарантію безкоштовної переподачі аж до отримання візи.

Візи ми отримали, єдиним нюансом було те, що консул видав моєму чоловікові візу з так званим “коридором”, а мені без (в мене до цього не було жодної візи). Тому час нас “піджимав”, а відпрацювати позичені гроші потрібно було якнайшвидше.

В агенстві нам протягом тижня після отримання візи запропонували близько 5-6 вакансій, більшість з яких ми одразу відкинули, тому що тоді б ми працювали окремо. Менеджери пояснили, що для пари знайти роботу важче, тому що не на всі роботодавці приймають і жінок і чоловіків.

Ми зупинились на складі відомої мережі супермаркетів. Мій чоловік, зі слів менеджера агенції, мав їздити на електрокарі й займатись транспортуванням товарів по складу. Я мала перевозити на рохлі й робити викладку продукції згідно планограми.

Чоловіку обіцяли від 10 злотих за годину роботи, мені – від 8 злотих. Робочий графік 10 -12 годин на день, з одним вихідним в тиждень. Ми погодились.

Дорога та поселення

Чим ближче підходив час виїзду, тим більше ми нервували. На щастя, кожен наш крок контролювали менеджери агенції. Нам розробили маршрут дороги, видали польські сім-карти (що дуже нас здивувало і виручило в дорозі) та надали настанови, щодо перетину кордону і “двох перших найважчих тижнів роботи”.

У Польщу ми прибули в середині березня. З Києва доїхали потягом до Львова. Зі Львова автобусом до Варшави. Далі електричкою зі столиці Польщі до містечка Блоні, де нас зустріли. Єдине, що довелось чекати пів ночі на вокзалі, адже приїхали ми опівночі, але це можна зрозуміти адже іншого сполучення не було, а вночі роботодавець спав.

Поселили нас у двоповерховий будинок з багатьма кімнатами. Ремонт в будинку був доволі непоганий, нас поселили в невеликій кімнаті ще з однією парою. Загалом, в тому будинку разом з нами мешкало близько 20 осіб, які ділили одну кухню та два санвузли. Пара, що жила з нами була досить порядною, що не могло не радувати. Та й житло було повністю безкоштовним. Здивували тільки декілька “наших” в сусідньому будинку, які розпивали алкоголь і галасували в першу нашу ніч на новому місці. Перша думка, що виникла: “Як вони завтра підуть на роботу?”; але про це згодом.

День перший

Зранку нас відвели на один зі складів ознайомити з принципом роботи. Показали незрозумілий електричний прилад, що зветься “вузик”, і дали по черзі всій групі стажерів його повозити – вперед, назад, розвертати. У такий спосіб ми склали на права керування “вузиком”, який у нас зветься електричною рохлою.

Тут у моїй голові прояснилось, що насправді я повинна їздити з рохлою, а не візком, яким покупці користуються в супермаркетах. Фактично мене взяли на роботу вантажником, подумала я. Спершу я була шокована, інші дівчата в групі – теж.

У перший робочий день ми поїхали працювати на інший склад, де пакують різні товари. Нас попереджали, що коли не буде замовлень на основному складі, нам даватимуть підробіток.

На території супермаркету та складу діяли жорсткі правила: ніякого спиртного, ніякого макіяжу, куріння у спеціально відведених для цього місцях та інші. Всі ці норми спочатку здавались принизливими та обмежуючими. Але через два тижні, як і попереджали в нашому агенстві ми призвичаїлися до темпів роботи та внутрішніх правил.

Перший 12-ти годинний робочий день , хоча і здавався вічністю, але завершився. І з часом ми самі залишались на додаткові години.

Робота та побут

Жінки працювали на молочці, чоловіки на м’ясі та овочах. Всі ми мали возити величезні піддони і швидко розкладати пакунки товарів вручну на полиці.

Від такої праці у нас перші два тижні жахливо боліли м’язи. У перервах між роботою ми лише спали, готували та їли. Більше ні на що не вистачало сил, та й ходити особливо не було де, ми жили на околиці села. Але ми прекрасно розуміли для чого ми тут і що нам немає чого вертатись. Спочатку, навіть, дзвонили в агенство аби взнати про інші вакансії поблизу (повторне перепрацевлаштування в них безкоштовне), але порадившись з нашим менеджером вирішили перетерпіти перший час.

Призвичаївшись та вибравши зміни, в які нам легше працювати ми почали час від часу їздити на вихідні у Варшаву аби відпочити.

За час перебування в будинку перезнайомились з сусідами, хоча вони часто змінювались (більшість не витримували темпу роботи чи просто не хотіли працювати). Зробили висновок, що люди, які їдуть “просто так”, які не мають цілі чи просто причини для чого заробляти, як от в нас з чоловіком, не працюють і знаходять безліч причин втікти і повернутись. Але були і такі, що дійсно не встигали за темпом роботи і просили перепрацевлаштувати їх.

Дивно, але на харчування ми витрачали навіть менше ніж в Україні, при цьому м’ясо ми купували регулярно – курячі стегна на підливу та супи, свинину на відбивні. Також харчувались крупами, картоплею. Такого апетиту, як в Польщі, у моєму житті ніколи не було.

Здавалось, що все провалювалось, ніде не зачепившись. Грошей до зарплатні, яку ми отримали більше ніж через місяць, не вистачало б якби не аванс, який видали чоловікові.

Ставлення до заробітчан

Відчували ми себе на рівні з польськими співробітниками. Мову йде виключно про мережу, в яку нас влаштували. На складі працювали дві групи найманих працівників – поляки й українці. Працювали ми разом, що допомогло вивчити мову. І хоча українці були більш вправними на роботі і працювали швидше, супервайзери ставилися до всіх однаково, тому польські колеги не відносились до нас негативно.

Проте серед них знаходились і ті, хто і до нас ставилися погано. Таких були одиниці. “Подякувати” такому відношенні можна нашим землякам які попрацювавши день-два втікали зі складу прихопивши з собою якогось добра з будинку чи роботи.

Потрібною була підтримка рідних з України в моменти нашої слабкості. На щастя в будинку був безпровідний Інтернет, хоча й сигнал був лише в двох кімнатах.

Ми їздили у Варшаву і дивились на Старе місто польської столиці. На нас ніхто не косив поглядами, ми відчували себе звичайними громадянами Європи.

Додому тягнуло, хоча з кожним тижнем все менше і менше. Тому ми вирішили оформляти собі карти часовего побиту від роботодавця (наше агенство підказало куди правильно звернутись і як все оформити).

Поспілкувавшись з місцевими поляками ми зрозуміли, що еміграція - це природній процес, і поляки, чехи, литовці та інші мешканці східної Європи теж шукають кращої долі в Англії, Німеччині, Голандії і т.д.

Підсумки

У Польщі ми пробули близько дев'яти місяців до отримання карти побиту, але ті дні були найдовшими в моєму житті. За весь цей час ми двічі їздили додому на свята.

Нині ми живемо у Варшаві, орендуємо квартиру, обоє маємо стабільну роботу, хоча і працюємо окремо: чоловік супервайзером на іншому складі тієї ж компанії, а мене перепрацевлаштували офіціанткою в кафе в Старому Місті Варшави. Дитина планує поступати в один з університетів Варшави наступного року. Наразі вивчає мову.

Загалом можу сказати, що для тих хто хоче працювати і готовий “зціпивши” зуби витримати перший час в новому місці, на незвичній роботі та готовий вийти з своєї зони комфорту для свого майбутнього та майбутнього своїх дітей, тим це підійде! Лише варто правильно поставити ціль, звернутись до надійного посередника та працювати на результат.