Автобусні зупинки Берегівщини як частина зникаючого національного бренду (ФОТО)

Так часто буває, що на своє починаємо звертати увагу тоді, коли ним зацікавились іноземці.

Британський мандрівник Алекс Стемп, відомий своїми поїздками на простому, дешевому велосипеді українськими Карпатами, який в 2012 році в Берегові, в аудиторії Закарпатського угорського педагогічного інституту презентував свій путівник «The Ukraine Carpathians: Europe’s last great wilderness»  (що можна перекласти як «Українські Карпати: остання велика дика місцевість Європи»), минулої весни написав в своєму блозі:  «Я часто подорожую до  Ужгорода  і відвідав Карпатські  пагорби та  долини багато разів. До цього  я ніколи не думав, що на своєму шляху знаходитиму  дуже милі автобусні зупинки. Знаючи про це, очікування автобуса або відпочинок після походу навколо гірських піків,  набувають  абсолютно нового сенсу для стомленого мандрівника -  так як вони є настільки  привітними! Традиційні автобусні  зупинки,  на мій погляд,  в основному зустрічаються за межами міст і, мабуть, були побудовані на початку-в середині 20-го століття. (Насправді дещо пізніше – в 1960-1990 рр. – О.С.) 

Такі середовища, прикрашені традиційними народними культурою та  мистецтвом минулої епохи,  завжди розповідають історію, часто акцентуючи увагу на сімейному житті, довкіллі та соціальних цінностях. Такі чарівні і нематеріальні твори мистецтва можуть  бути трохи не в дусі сьогоднішнього часу, але як і раніше, так само  чіпають серце».

Так тепло британець відізвався про звичайні автобусні зупинки, які тисячами розкидані вздовж українських доріг, зокрема, й закарпатських. Та хіба звичайних? Адже, здається, ніде більше, аніж на теренах колишнього СРСР, не додумалися перетворювати цю суто функціональну річ у витвір архітектурного мистецтва. Часто наївного, часто кітчевого, нерідко – із відповідним ідейним навантаженням.  Але в комплексі - справжній окремий жанр,  мистецтво автобусної зупинки! Ці здебільшого залізо-бетонні «малі архітектурні форми» за часів СРСР не  зазнали тотальної будівельної стандартизації, висміяної в давній новорічній «Іронії долі». На автобусних зупинках відточували свою майстерність майбутні дизайнери (хоч цього слова тоді не вживали), захищаючи на їхньому оформленні дипломні проекти. І студенти, і професійні автори з іменами залишили на художніх кам’яних полотнах та мозаїчних панно зображення здобутків радянської влади у вигляді робочих, селян та лісорубів, на тлі худоби, сільгосптехніки, агропейзажів тощо. На українських теренах особливо популярною стала техніка мозаїки – клопітка, але з довгим часовим запасом. "Мистецтво майстрів мозаїки в Україні охоплює багато шкіл і стилістичні напрями – експресіоністські і натуралістичні, соц-арт і поп. Кожен твір мистецтва унікальний, копіювання залишається долею західних культур…

Тепер мета мого життя: я хочу добитися того, щоб сто найгарніших автобусних зупинок Україні та Росії були взяті під захист ЮНЕСКО" – так написав кілька років тому в своєму електронному щоденнику німецький мандрівник Крістофф Брумме, після чого в газеті «Frankfurter Allgemeine Zeitung» була надрукована стаття про мальовничі зупинки України. Численні підбірки найцікавіших “Soviet Bus Stop” з обов’язковим набором зупинок з України потрапили в низку ілюстрованих альбомів та навіть документальних фільмів, створених в Європі.

Втім, звертати увагу – ще не значить цінувати. Напіврозвалені, із замазаними малюнками та напівздертими кахлями та мозаїкою, майже завжди із наліпленою рекламою, засмічені, захаращені – такими постає ледь не половина тих незчисленних автобусних зупинок,  що складають густу мережу на сітці сумнозвісних українських доріг. Хоча бувають й позитивні приклади, коли місцеві майстри, часом власним коштом, розвивають традицію художнього розпису, і створюють цілі серії дещо наївних шедеврів, які потрапляють потім в захоплені фоторепортажі в соцмережах. А останні дуже допомагають автобусним зупинкам України набувати популярності. Мандрівники тепер виставляють в фотозвіти не лише церкви, палаци та замки, якими виявилася так багата наша країна, а й цікаві зупинки – як оригінальні мітки на своєму шляху. В соцмережі «Живий Журнал» з 2009 року  існує відповідна українська спільнота «Зупинка» (zupynka.livejournal.com), чимало поціновувачів цих малих архітектурних форм мешкають в «фейсбуці». Та на жаль, справа ніяк не рушиться далі – до створення громадських об’єднань, які би взялися за системний порятунок цієї спадщини, яка, наразі, не маючи  жодного охоронного статусу, повільно знищується. 

Хтось може сказати – та й добре! Це ж, мовляв, такий самий прояв «совєтізації», як і тисячі ідолів «Ілліча» та його дрібніших посіпак.  Але з таким більшовицьким підходом точно не погодяться не лише аматори «зупинкової» справи на кшталт автора статті, а й професіонали. Слово професору Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І. Франка Олені Бистровій: «Мистецтво зовнішньої мозаїки почало активно розвивалось з 60-тих років ХХ століття. …За задумом автобусні зупинки повинні були стати елементами естетичного та ідеологічного впливу на населення. Завдяки стабільному фінансуванню, мозаїчні зображення розроблялись та виконувались на автобусних зупинках та зовнішніх фасадах міських архітектурних споруд впродовж третини століття існування СРСР. Мозаїка автобусних зупинок – унікальне мистецьке явище, яке давало можливість митцям проявити творчу свободу, протистояти ідеологічній цензурі. Це був своєрідний радянський стрит-арт. Вважаю, що необхідно застосувати міри для реставрації та консервації цих творів мистецтва, також виконувати просвітницькі заходи: пояснювати населенню, яке щоденно користується зупинками, про високу художню цінність цих картин, про необхідність збереження цього виду мистецтва, яке, на мою думку, вже ніколи не відновиться». Цю ж думку поділяють як сотні «мережевих» цінителів зупинки, так і люди, які просто вміють бачити прекрасне в буденному…

Берегівський район також не обділений художньо оформленими автобусними зупинками. Щоправда, на відміну від інших областей західного регіону і навіть інших районів  області, в нашому майже не представлена  мозаїчна техніка. Зупинки Берегівщини здебільшого виконані в техніці розпису стійкими фарбами. На даний час в різних селах вони знаходяться в різному стані, від ідеального (село Боржава) та жахливого (Горонглаб). Одна з наших зупинок кілька років тому потрапила в документальну стрічку закарпатки Лесі Кордонець «Балажер. Коригування дійсності». 9 листопада 2015 року стрічка уродженки цього села отримала нагороду «Найкращому документальному фільму» на Міжнародному фестивалі студентського кіно «Early Bird» у Софії, Болгарія. Фільм було спільно вироблено Україною та Швейцарією у 2013 році. «Суспільні системи приходять і відходять, а людина залишається. Із радянських часів курсує рейсовий автобус через село Балажер, що на Закарпатті, неподалік кордону, з якого так і не спала «залізна завіса». На цьому зрізі геополітичних конструкцій – від Радянського до Євросоюзу – старий автобус є таким же крихким, як і саме минуле. Чи буде автобус, чи ні... Пасажири терпляче чекають на зупинці і мріють, що він їх забере – можливо, у краще майбутнє», – йдеться в описі фільму.

Залишається сподіватись, що і на Закарпатті, і по всій Україні нарешті знайдеться критична маса активістів, котрі вийдуть за межі буддійського споглядання за рукотворними дивами, та врятують їх від знищення. І настане час, коли українське слово "зупинка" (zupynka) не потребуватиме перекладу іншими мовами, ставши в ряд національних брендів.

Олег Супруненко

 

Якщо ви знайшли помилку, виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
Коментарі -
Зачекайте...