Про «Карбід», який не вибухнув в місті Золтана Б.

Незадовго до вибуху на ЧАЕС в нашому берегівському дворі сталася локальна техногенна катастрофа, з жертвами, на щастя, не важкими. Пацани знайшли чимало отого карбіду (після зварювальних ЖЕКівських робіт), а ще міцну пляшку з під совєтського шампанського – і почали свої цікаві досліди. Досліди закінчилися швидко, вибухом набитої карбідом з водою пляшки, і стрічками крові, якою малолітні дурні позаливали двір, тікаючи з місця пригоди. Обійшлося кількома розрізаними склом обличчями та пальцями, а також батьківськими «люлями», якими однозначно були нагороджені усі учасники події. Мені ж пощастило, я забарився з уроками  й вийшов у двір якраз на апофеоз – коли мої товариши бігли з місця вибуху у двір, притискаючи хто ледь не відтятий палець, хто посічену щоку чи брову. Про подію була навіть надрукована стаття в районному «Червоному Прапорі», журналіст ставив акцент на тому, що трагедії б могло не бути, якби діти були більше охоплені гуртками та позашкільною активністю. Головні постраждалі гордо демонстрували накладені шви, а слово «карбід» увійшло в наш місцевий лексикон аналогом локального «четвертого реактору»…

Роман Любки «Карбід» так само мав би вибухнути принаймні в масштабах Закарпаття (хоча чому лише Закарпаття - хіба даремно автор нині мандрує всією Україною в рамках промо-туру книжки?).  Бо це не типовий опус в стилі «йой як добре дихати під смерічками та любити Марічку в чічках», а суворий опис нашої дійсності, яка здебільшого смердить. І не так карбідом, (хто не в курсі, газ, що виділяється при реакції карбіду кальцію з водою, запахом нагадує добрячий бздур – за що й отримав головний герой роману, нещасний вчитель історії з розладнаним шлунком, від своїх учнів образливе прізвисько), як лайном, якого в романі ну дуже багато. В нього провалюються, з п’яну гепаючись в каналізаційний люк, на ньому роблять перший бізнес, продаючи біля базарного сортира вкрадений звідти ж туалетний папір, його розмазують по стінах чиновницького VIP-туалету, в якому тим не менш нема води. Хтось може з огидою зауважити, мовляв, автор бачить одне лайно – але що поробиш, коли оце лайно таки дійсно навкруги нас, і не бачити його можна, тільки включивши потужний адаптивний механізм. А молодому письменнику Любці зробити це вкрай тяжко, бо добрячу половину свого часу він проводить по європах – а повертаючись звідти, перше, що бачиш на наших теренах, то є лайно та непотріб. Будь то столиця краю Ужгород, чи то «столиця угорців України» Берегово, чи то вигаданий книжковий Ведмедів, в якому без жодних вагань закарпатець легко вгадає Виноградів, рідне місто автора книги. У Ведмедеві й відбувається захоплююча (а це така рідкість для млявої сучасної літератури!) дія роману, списана з реальних подій, що мали місце на Закарпатті, і були закумульовані письменником в одному місці.

Адже те, що читачам з-за меж краю може здатись вигадкою автора, для закарпатця не новина – чи то контрабандисти-аквалангісти, чи вони ж, але на дельтапланах, чи прорізна технічна ідея книги – підземний контрабандистський тунель із залізницею, що веде в Європу і везе туди цигарки, нелегалів, а може що й крутіше. Хіба це вигадка? Ні, реальна подія, яка вже й призабулася на тлі все більш бурхливого нашого життя. Балканіст і балканофіл, Андрій Любка не оминув закинути в книгу свою улюблену ідею про схожість Закарпаття й Буковини (а я б ще додав Бессарабію) та Балкан, з якими нас зв’язує Тиса, що впадає в Дунай на території Сербії. Тому й сам роман вийшов балканським – переповнений гротескним гумором, притаманним балканському кіно. Тут тобі й екскаватор, який через відсутність вкраденого міським головою бензину тягнуть два коні, і п’яні погранці, що ловлять рибу в полі, і отой самий тунель в Європу, який протягом роману, під прикриттям будівництва в самому центрі Ведмедева Фонтану Єдності (України з Європою) риють його герої, викликаючи алюзії з кустурицькими мешканцями «Підземелля». Колись я не надто вірив товстому балканському гумору, вважаючи його сильно перебільшеним – допоки в тих краях не побачив, що він там цілком відповідає дійсності. Як відповідає дійсності й балканська жорстокість – котрої достатньо й в романі,  і в нашому реальному житті…

За літературною легендою, після прем’єри гоголівського «Ревізору» імператор Ніколай Перший бурхливо поаплодував та сказав: "Ну, пьеска! Всем досталось, а мне – более всех!". То були часи, коли влада цікавилася літературою, а вже потім робила свої висновки – щедро нагородити автора, чи відправити його на каторгу. Наші часи інші, влада, як і населення, яким вона керує, книжок не читає. Тому й не чути після виходу в друк «Карбіду» ображених заяв, наприклад, від міських керівників закарпатських міст, які б могли упізнати себе в збірному образі Золтана Бартока, мера Ведмедева, класичного пристосуванця та казнокрада. Не чути образ чи погроз авторові  від ультрапатріотів, яким мав би сильно не сподобатись не менш збірний образ головного героя Карбіду, що сам собі вигадав нове ім’я Тис, котрий, після особистої трагедії перетворився на неохайного, ні до чого в житті непристосованого чоловіка, до того ж любителя алкоголю,  що живе в бруді та неробстві, але мріє про Велику Україну і її шлях до Європи. Не чути обурення «простих закарпатців», яких в книзі виписано як ледачих, байдужих та з постійним смородом часнику з роту. Ніхто не нарікає  авторові, що Ведмедів/Виноградів активно допомагав Майдану (і справжній, некнижний мер міста, ніяк не вчорашній «регіонал»,  бував там), а у всього кілька разів за весь роман згаданій «шизофренічній війні з Росією» загинуло вже чимало чоловіків з Виноградівщини, можливо, й простих, невибагливих і навіть за життя любителів того не раз згаданого в книзі часнику.  Як казав кіношний служник Джонатана Свіфта, найкраща нагорода сатирику – розбиті вікна. Не бажатиму Андрію матеріальних збитків як розплати за творчість, але вважатиму, що справжня популярність у «Карбіду» з’явиться, коли в своїй фейсбук-стрічці автор поститиме не лише світлини з захопленими читачками, та їхніми не менш захопленими відгуками з коротким переказом тексту, а й посилання на злісні й обуренні відгуки ображених щедрою фекальною тематикою (так, наче поет-романтик вирішив надалі йти літературним шляхом копрофіла Сорокіна), матюкливою лексикою і непатріотичним змістом книги. Це означатиме, що гострий, майже безжальний текст  досяг своєї мети.

Наразі ж у головній книгарні (точніше, книжковій крамниці, бо Андрій Любка переконаний - книгарень в нашому краї не існує) не першого, але й не другого міста Закарпаття, очолюваного мером Золтаном (не Бартоком), тій, що в будівлі найгарнішої ратуші України, з’явилася книга Андрії Любки «Карбід». Поки що – в одному примірнику. Буде попит, буде більше – завірили мене в крамниці. Має бути попит. І має бути «карбідовий» вибух, з потраплянням скалок в найбільш вразливі у читачів місця, чи то в мозок, чи то в серце, чи принаймні в зону, відповідальну за продукування реакцій типу «бу-га-га!», «йой, жах який!» та «ну ти диви, що він собі дозволяє!».

Олег Супруненко для Mukachevo.net