Прикордонне село Астей на Берегівщині: скільки тут заробляють на контрабанді? (ФОТО)

Таке враження іноді складається після чергових "сенсаційних" репортажів. Виходить, що якщо кордон з Угорщиною, Румунією та Словаччиною практично не охороняється – той заробітки пересічних жителів, а особливо тих, хто мешкає у прикордонних селах мали б бути захмарними. Про це мали свідчити хоча б круті будівлі та шикарні автівки на подвір'ях.

Так це чи не так ми спробували з'ясувати відвідавши село Астей, яке знаходиться за один кілометр від популярного КПП "Лужанка-Берегшурань".

Питання цікавило лише одне: скільки ж заробляють на контрабанді місцеві?

Одразу скажемо, що вигляд села одразу сильно розчарував. Тут не побачили жодної (!) хижі, яка б сильно виділялася від інших.

Практично всі вони одноповерхові, і збудовані півстоліття тому і більше. Це типові хатинки, які трапляються в найближчих селах по той бік кордону. В цьому нічого дивного нема – адже більшість мешканців у селі також складають угорці за національністю.

А де ж міфічні мільйони, зароблені на цигарках, бензині, нафті, нелегалах, наркотиках і зброї? Можливо ховають їх у підземних бункерах?

"Скільки в нас контрабандистів? Та майже всі!", – посміхається житель села на ім'я Ласло. "Насправді колись так і було – у 1990-х роках, коли все зупинилося, роботи іншої не було – возили в Мадярщину все, що можна було продати. Стільки доброго краму вивезли – не перерахувати. В першу чергу цінувалися добротні радянські інструменти, зроблені з найкращої сталі. Продавали за копійки. А потім все це закінчилося, продали все, що було. Тепер підеш на ринок за лопатою чи сокирою – коштує мінімум 100 гривень, а ламається на другий день. Китайці роблять все одноразове. Раніше робилося на віки", – розповідає чоловік.

"Звісно, і цигаретлики возили, і солярку. Моя жінка обв'язувала себе панчохами із сигаретами, і вдвічі збільшувалася у об'ємі, хоча і так не худенька", – знову жартує Ласло.

За один раз перевозили до 5 блоків цигарок - продавали перекупникам і на ці гроші купували в Угорщині продукти, які в нас були дещо дорожчими. В результаті заробляли ще одну пенсію.

Деякі з місцевих піднялися тоді на солярці. Але то були важкі гроші, бо їздити потрібно було щодня. А ще й хабарі платити на кордоні, аби не дуже прискіпливо перевіряли.

"Ну зароблять на 15-річну "Ауді", переварять бак, аби більше солярки поміщалося – і їздять. Ну, це ж теж контрабанда! Скільки заробляли? Насправді не так і багато. Хто був розумний – хату збудував або малий бізнес відкрив. Та недовго все це було..."
За останні років порядки на кордоні змінилися. Тут почали "серйозно" боротися з такими як Ласло.

"Угорські митники до нас ставляться не дуже. Дивляться як на бідних родичів. Особливо лютували жінки. Була одна така – постійно з викруткою у руках ходила. Як побачить чергову жертву – одразу їй викруткою в груди, так на цигаретлики перевіряла. Якщо щось тверде – "вісо" ("назад") та на вихід, ще і депортацію влуплять, а як м’яке – то нічого", – розповідає чоловік.

А потім взагалі ввели сувору норму – дві пачки сигарет та пляшку горілки на людину в день. Скільки на цьому заробиш? Хіба на хліб з гусячим жиром та паприкою (популярна їжа у місцевих). 

Ласло свою автівку продав, бо і солярку більше перевозити не можна: все фіксується на кордоні. А якщо помітять, що бак переварений – можуть і розібрати по гвинтиках.             

А як же великі партії контрабанди про які всі говорять? Невже її нема?

"Більшість контрабанди йде через "зеленку" (кордон у лісосмузі). Носять її на собі молоді хлопці - то ж треба бірувати, аби нести цілий ящик на собі! А ще й уночі. Так, тут неподалік від нас ліс, там і носять. Але місцеві цим не займаються – нікому. Молоді у селі практично не залишилося –  виїхали в Мадярщину. Або на заробітки, або назавжди. Та й ризиковано це дуже. І знаєте чого найбільше бояться хлопці? Диких кабанів. Бо як раз тут проходять їхні стежки. А як попадуть на кабаниху з малими –  рахуй живий додому не повернешся. Шкода цих хлопців – а їм від 17 до 25 років, здорові, роботящі –  а заробити ніде. Ось і змушені йти на такий ризик. Чув, що цілу ніч сиділи або в болоті, або на дереві, бо кабани поруч. Навіть ліхтариком собі дорогу освітити не можуть – засічуть погранці, або наші, або угорські. Потім упіймають їх - і в газетах пишуть, що чергового контрабандиста упіймали! Ті гроші, які заробили – спустять на адвокатів та суди, а якщо нема – в тюрму..."

Ласло вже не дивується такому життєвому розкладу. Каже, що ще не чув, аби затримали хоча б одного з тих, хто координує контрабанду – цих справжніх мафіозі.

"Цікаво, що їхні прізвища відомі всім. Абсолютно всім. Але нічого їм зробити не можуть. Бо вони ж самі нічого не возять – за них раби працюють. Деякі в період Януковича у нас займали високі посади у владі. Потім заховалися. А потім знову почали. І тепер причаїлися після стрілянини у Мукачеві. Та ненадовго - знову почнуть, як лише все трохи затихне. Точно, так і буде – повірте.

Шукаєте будівлі на три поверхи зі статуями і фонтанами? Вони є, але в інших селах. У нас нема, і, мабуть, вже ніколи не буде", –  зітхає Ласло.

Село вимирає. Молодь їде геть. Майже у всіх є громадянство Угорщини – тому всі дороги відкриті. При чому більшість в Угорщині не залишаються, а шукають кращої долі в Німеччині, Австрії, навіть в Англії та США.

А старі теж пакують валізи. Бо планують оформити угорську пенсію і хоча б на старості років відчути себе людиною. Там, за шлагбаумом, може і не рай, але все-таки трохи кращі умови для пенсіонерів та молодих.

У селі Астей, де раніше вирувало життя - купа закинутих хат, без господарів. Повільно заростають бур'яном, необрізаний виноградник дичавіє, стіни вкриваються мохом, паркани нахиляються до землі...

"А знаєте за що мені найбільше душа болить? За сад Дружби, прекрасний сад, який ріс колись на кордоні. Які часи тоді були - тут свят влаштовували, приїздили з усього Союзу різні діячі. Все квітнуло, і головне у нас робота була, і молодь діточок народжувала, село розвивалося. На ідеологію ми не дивилися – бо працювали на землі, на нашій рідній землі, яка нас годувала... Тепер все поросло травою, дерева стяли двадцять років необрізаними – захворіли та перестали давати врожай... Вони ж такі самі як люди – на самотій жити не можуть."

Ласло теж збирається до Угорщини, до дітей. Та шкода лишати хату, в якій виросло три покоління. Тому момент переселення відтягує до останнього. Лише коли ноги вже не будуть ходити і руки не побірують взяти у руки сапку – тоді вже час.

В селі закриваються й збудовані АВС – магазинчики, в яких продавали продукти для угорців. Ціни в Україні пішли вгору, невигідно стало возити через кордон практично нічого, і малий бізнес припинився. 

Ще деякі місцеві сідають на велосипеди і їздять до найближчого села на тому боці – обрізають дерева, яблука збирають або вишні. Але і таких з кожним роком стає все менше.

Не залишилося у села навіть свого національного колориту. Хіба на сільраді поруч з українським прапором висить угорський триколор. І афіші на угорській. Ну, і автівки на угорських номерах на деяких подвір'ях – недорогі, часто цураві та іржаві.

На в'їзді до села височить пам'ятник святому Іштвану – шанованому досі першому королю Угорщини, який об'єднав угорців та запровадив християнство у державі. Кажуть, що місцевий скульптор, який довго вирізав статую із  дерева помер в день відкриття пам'ятного знаку. Серце не витримало у спекотний день, а ще хвилювався дуже.

А сумний Іштван і досі стоїть. Щоправда дерево без нагляду почало псуватися, погода та різні жучки-короїди повільно, але впевнено роблять свою справу...

Олександр Новак, для Mukachevo.net