Історія про те, як воюють із бойовиками захисники Станиці Луганської (ФОТО)

Про це військові розповіли волонтерам і журналістам повідомляє Galnet із посиланням на Інформатор.

«Пізно ввечері Станиця Луганська зустрічає нас звуками залпів, які наближаються: міномети, АГС і підствольні гранатомети, а вдалині – чутні розриви снарядів СРЗО «Град», – розповідають журналісти.

Бійці на українських блокпостах у селищі помітно нервують і не дуже раді гостям-волонтерам, що цілком зрозуміло – нічка обіцяє бути зовсім не спокійною.

У селищі є електрика, але темрява у вікнах будинків підказує – ми знаходимося вже на передовій. На передостанньому посту нас зустрічають бійці батальйону «Чернігів». Наш автомобіль, що прямує в бік позицій бойовиків «ЛНР», до яких залишається не більше двох кілометрів, викликає явне здивування. Але, упевнившись, що наші посилки чекають своїх адресатів у роті 128-ї окремої гвардійської гірсько-піхотної бригади, яка утримує першу лінію фронту, бійці відразу добрішають і, перечекавши коротку перестрілку неподалік, пропускають нас далі.

Незважаючи на «перемир’я», обстріли позицій сил АТО не припиняються і, на жаль, тягнуть за собою жертви. Крім артилерії, бойовики використовують свої диверсійні групи, які здійснюють зухвалі вилазки за лінію фронту. Зокрема, наступного дня після описаної зустрічі загинули троє хлопців з батальйону «Чернігів». За словами військових, одна з таких груп з’явилася в самій Станиці – диверсанти в формі з українськими шевронами просто розстріляли з РПГ мікроавтобус із українськими бійцями. А потім розчинилися десь серед місцевого населення в селищі.

Незабаром ми були на місці призначення. У поспіху залишивши автомобіль там, де була хоч якась вірогідність, що його не зачепить випадковим осколком, ми йдемо в ніч. Стрілки зі 128-ї бригади проводять нас в один з будинків.

«Ну, нарешті й до нас завітали гості», – читається на радісних обличчях військовослужбовців.

«До нас дійсно мало хто наважується заїжджати. Навіть штабне командування рідко буває. А тут волонтери. Свято!», – негучними голосами вітають бійці. Неподалік чутні вибухи.

«Відразу попереджаю, – говорить великий чоловік з відповідним позивним «Балу», – звучатиме команда «повітря» – негайно стрибайте головою під вікно і прикрийте чим-небудь. Якщо поруч розірвуться снаряди «Граду» або міни – так хоч осколками вікон не посіче».

А нічка справді видалася бойовою …

- АГС на 10 годин!

Через залізничний насип, що йде майже по межі селища, чутні постріли з автоматичної зброї і гранатометів.

- Противник на 2 години!

Українські військові відкривають вогонь у відповідь, пригнічуючи можливі спроби прориву.

«А ось чуєш? Наша «ЗУшка» працює, – хвалиться «Балу» після серії коротких важких залпів. – Значить трохи притиснули «сепарів» – так ми їм даємо прикурити. Вони її, як вогню бояться».

«Ось! А це «великий брат» спрацював – наша артилерія. Ось вже він вміє їх заспокоїти», – добродушно усміхнувся чоловік у військовій формі.

«Останні кілька днів взагалі пекло якесь коїться. Ми лупимося, поки не змусимо їх замовкнути. Минає час – і все по новій», – втомлено говорять бійці, міняючи один одного на постах і позиціях.

«Я ось за останні дві доби, може, кілька годин поспав, – говорить «Балу». – Та й ось, подивіться на них, – він вказує на своїх бойових товаришів, – теж не сплять. Тільки приляжуть на матрац із заплющеними очима, і знову відстрілюють».

Бійці до такого режиму життя звикли.

«Взагалі, ми тут тільки на одному адреналіні і тримаємося, – ділиться боєць. – Найважче – це коли по кілька днів затишшя. Просто збожеволіти можна. Адреналіну не вистачає, тяжко. А так, коли стрілянина, так це нормально. Ми вже ходимо відкрито, навіть якщо нас видно в оптичний приціл».

Примітно, що бійці закарпатської бригади переважно у спілкуванні використовують російську мову, лише іноді переходячи на більш звичні для найзахіднішої області України прислівники. Звучать анекдоти та історії з життя. При цьому, звичайно ж, бійці не уникають жартів про «страшні звірства українських карателів», про які російським ЗМІ ніяк не набридне розповідати.

«Поки залишили кількох дітей в селищі, цих будемо на Новий рік їсти», – жартують бійці.

І тут раптово: «Повітря!»

Метушня. Хтось швидко зайняв потрібне положення, хтось перебіг в іншу кімнату, хтось упав туди, де і стояв. Через кілька секунд доносяться близько десяти глухих важких ударів об землю.

«Хух, пощастило, не по нас, – каже один з бійців, але в голосі його не чути радості. – Кудись у бік Щастя пішло… Так ми і живемо. Від прямого попадання ні будинок, ні бліндаж не врятує. Тільки сподіватися залишається».

Залпи і розриви снарядів АГС, автоматні черги, самотні снайперські кулі, що пролітають зовсім поруч, коректування ведення вогню по рації – так тривало всю ніч до самого світанку.

«Від поновлення бою ніхто не застрахований. Взагалі, якби не «перемир’я», то ми б вже набагато далі стояли. А так доводиться тільки у відповідь вогонь вести. Наша бригада Луганськ вже майже по колу обійшла. Ми і під аеропортом були, і в селищі Леніна скільки боїв пройшло, і в Родаковому. Тепер ось на півночі стоїмо. Тільки чомусь ЗМІ про нас ніде не згадували. Прикро трохи», – діляться захисники.

Дехто з них брав участь у захисті луганського аеропорту. Щоправда, згадувати про те не дуже хочуть. Збирати останки тіл загиблих і обгорілих солдатів, по частинах складаючи їх у мішки, – це вам не романтичні розповіді про військові геройства. На жаль, того, що не описується, на війні набагато більше.

«Зате тут у нас за останні місяці практично немає «двохсотих». Заслуга чимала, бережемо своїх солдатів», – кажуть українські військові.

Та сторона від лінії фронту просто кишить завезеною російською технікою. Як розповіли співрозмовники, «сепаратисти» мають сучаснішу зброю.

«Її там з лишком вистачає. У них і снайперські гвинтівки нові. Калібру 12.7, якщо не помиляюся, – говорить один з бійців. – По звуку польоту кулі з нашими СВД вже не переплутати. Та й взагалі, із забезпеченням там все на рівні. Рятує те, що з нами воюють в основному з числа місцевих, а не професіонали.

«А ще буває так, що чуємо постріли – всі на позиції, – перехоплює розмову товариш по службі. – І спостерігаємо перестрілки: зліва направо, справа наліво. Це вони самі між собою владу ділять. Там же кого тільки немає… Останнім часом козаки вирішили собі відхопити шматок. А тут чеченці поруч стоять. Є ще й бойовики «ЛНР». Ось і перестрілювалися іноді між собою».

Більшість із бійців 128-ї бригади, що стоять на позиціях у Станиці Луганській, пішли на фронт добровільно. Деякі з них не були вдома вже 4 місяці. Виснажені боями і дуже стомлені насамперед психологічно, вони кажуть: «Дуже чекаємо ротації, вже втомилися. Дайте, нарешті, побачитися з сім’ями. Хоч 10 днів відпустки»!

Це головне, чого зараз домагаються бійці від керівництва, яке обіцяє їм відпочинок вже довгий час.

«Хлопці повернуться і далі захищатимуть свою Батьківщину», – з упевненістю говорять патріоти України, що оберігають територію країни.