Блог Наталії Зотової

Зотова Наталія Про все, що в кадрі і за кадром...

Нюрка була першою. Нюрка була рудою, а ще чорною, сірою і білою. Я не дуже хотіла кішку вдома. Бо й дому, як такого, не було. Була напівзруйнована квартира. Далеко у лісі, без газу і води. Яка ще кішка? Але діти дивилися на мене такими очима!!! І що? І привезли ми Нюрку з села. І їхала з нами Нюрка аж 500 км. Сиділа тихо, пила багато води. А потім, удома, проспала цілу добу. Діти були щасливі. Кішка теж прокинулась, здається, щасливою. Вивчила кожну шпарину бідненького військового помешкання і гайнула до лісу. Я думала, вона не повернеться. Гадала, що б сказати дітям. А Нюрка прийшла, та ще й не сама. В зубах у Нюрки була мишка вдівічі більша за неї. Я подивилася на свою Нюрку, подивилась на мишку. Я зраділа, що не треба нічого вигадувати дітям і….зрозуміла, що теж щаслива. Нюрка пропала через чотири роки. Тоді ми вже жили у Мукачеві. Я пам»ятаю, як довго чекала її повернення. Як ходила дворами, гукаючи свою Нюрку, як зривалася вночі від найменшого шкряботіння в двері чи вікно. Діти все зрозуміли. Вони не плакали. Вони також терпляче чекали Нюрку. Щоранку нарізали на тарілочку сиру картоплю, зелені огірки і кавуни. Нюрка була незвичайною кішкою, і ласощі у неї були дивні. Через рік сусіди робили ремонт. Сказали, що на горищі знайшли котячий скелет. Викинули з іншим непотребом. Я думаю, то була моя Нюрка. Мені було боляче і було соромно. Я не вберегла свою Нюрку….