Блог Наталії Зотової
Зотова Наталія Про все, що в кадрі і за кадром...
Могила для душі.
Іноді я думаю над тим, де хотіла би спочивати. Не про плинний відпочинок думаю, ні. Думаю про той, що вічний і такий незбагненний для живих. Що хотіла б чути, лежачи в могилі? Що бачити навколо? Що відчувати? В такі хвилини з уяви не зникає картинка скромного сільського кладовища, де спочивають бабуся з дідусем та багато інших родичів. Там так тихо! Як же там тихо! Аж чути, як душа у тілі тріпоче. І лише зрідка сюркочуть цвіркуни та ще більше бентежать цю життєдайну одвічну тишу. А які там поля навколо! Жовті-жовті, з червоними плямами маків і синіми смугами волошок. І тополі. Високі й величаві, струнами зеленими тягнуться до неба й заколисують погляд. Хочеться закрити очі й назавжди розчинитись у цій тиші.... Я пам»ятаю свій перший похорон. Померла дідусева сестра Калина. Мені було років три, не більше. Я все чекала, коли ж вона ворухнеться, коли витягне з кишені цукерку і, як завжди, пригостить мене. А вона лежала і не ворушилась. А потім її понесли на те кладовище, закрили в домовині, опустили в глибоку яму й присипали землею. «Спочивай з миром!», - чомусь пошепки казали люди. І навіть плакали якось тихо, наче боялися потривожити той спокій, який уже пізнала Калина і якого ще не збагнули вони. «Колись моє життя, як квітка процвітало. Тепер я вже лежу, як та трава зів’яла. Остання путь, останняя дорога, Остання путь від рідного порога. Не плачте, не прийду, не буду з вами жити, Бо я вже йду від вас, де буде Бог судити,» - тихо доносилося з іншого боку кладовища, де також когось хоронили. І мені було чомусь так затишно. Я думала, якщо померлі говорять з нами, просять не плакати, то напевно, вони не померли, а просто міцно заснули. Я зростала у повазі до мертвих, до їхнього спокою. Я досі пошепки розмовляю на цвинтарі. Тому мені дуже важко пояснити, яким же потрясінням для мене стало те, що в містечку, де я зараз живу, є мертві люди, яким не дають цього спокою. В самісінькому центрі міста височіє пам»ятник воїнам, що полягли в боях за наше місто. Біля пам»ячника - плити з викарбуваними іменами загиблих. Це я так думала, що просто плити. Бо не могла збагнути, що там, під ними, насправді покояться останки чиїхось батьків, синів, дітей. Що поміж цих могил щодня ходять люди, катаються діти на велосипедах, фотографуються туристи. Що тут влаштовують фестивалі, розгортають торгівельні намети, споруджують сцени і децибелами попси шматують надмогильну тишу. Мені стало зле, коли я усвідомила, що і я ходила по тих могилах; їла морозиво, присівши на загорожу; гучно сміялася чи розмовляла по телефону там, де треба було би помовчати. Я не знаю, чому я так палко була переконана, що там не може бути могил. Написи чітко свідчили про це, але серце чомусь відмовлялось вірити. Тепер я намагаюся даремно не тривожити тих людей. Стараюся обходити це місце. Навіть коли працюю на фестивалях, то спілкуюся з тими, чиї намети стоять подалі від померлих. Мені чомусь дуже соромно перед ними. Соромно, що не можу стримати гамір, розігнати натовп, набрати в оберемок тиші й огорнути нею могили. В такі хвилини заплющую очі й подумки опускаюся туди, до них, під гамірну землю, залиту важким бетоном.
«ЛІВОсуддя»
«Знаєте, чому я не боялася, коли помирала?- притиснувшись до мене прошепотіла вона. – Бо коли мене несли на носилках, я уявляла собі, що я принцеса». Я дивилась на цю маленьку скалічену дівчинку і не знала, що їй казати. Я розуміла, що мені потрібно відпрацювати, відзняти сюжет, що потрібно поговорити з потерпілою... Але слова вперто зраджували мене і не хотіли говоритись. То ж я мовчки дивилась на неї, на її вкриті шрамами ніжки, на поламаний носик і... слухала. Слухала її веселе і життєрадісне щебетання. Заглядала у сяючі очі і дивувалась світлу, яке струменіло з її душі. «Мене навіть колядувати отак на дошках носили! - не вгавала вона. – Всі так переживали, так підтримували мене. Друзі щодня в лікарню приходили. А як лікарі раділи, що я вже ноги почала відчувати. Не відходили від мене... Мені так тяжко було. Я зовсім не вміла ходити. Таке наче й не ходила ніколи. Але я дуже старалась. І так потрохи вже пішла... Я так вже заскучала за школою. Але не піду ще. Ще мені операцію будуть робити. Спочатку пластини з ніг виймуть. А потім ще пластичну операцію на носі робитимуть. Бачите, ось тут все поламане було. Там осколки в щоках. І мене від них дуже ліве око болить. А братик в санаторій поїхав. Там йому розроблятимуть ручки і психолог з ним працюватиме» Вона подивилась на мене, замовкла, а потім тихо промовила: « Ви не переживайте так. Я знаю, що тітка померла. І що сестрички вже нема. » Чи пам»ятає вона, як п»яний дядько розчавив джипом їхній легковик, я так і не відважилась запитати. Чомусь було дуже соромно. Я знала, що дядько втік за кордон, а вона вірила, що його покарали. Ця аварія сталася 19 листопада 2012 року. Нетверезий керівник Хустської філії Закаратгазу виїхав джипом на зустрічну смугу і лоб у лоб протаранив легковик, у якому їхала молода мати з двома дітьми і племінницею. Жінка і її семирічна донька загинули. П»яниця з місця ДТП утік. Свідки стверджували, що йому допомагали родичі у міліцейських погонах. Офіційно це не підтвердилось. Але зять винуватця аварії з міліції таки звільнився. Втікача знайшли згодом у психіатричній лікарні. Що після скоєного у нього з»явилися суїцидальні схильності підтвердили не лише берегівські, але й львівські експерти. То ж у січні суд змінив арешт на лікування під наглядом до повного одужання, але не більше терміну слідства. 23 лютого цей термін спливав. Як стверджує чоловік і батько загиблих, у матеріалах справи є лист від медиків до міліції й прокуратури, у якому вони цікавляться, що робити з пацієнтом. Прокуратура вирішує, що його слід далі лікувати і 22 лютого пише відповідне клопотання. До суду воно надійде лише через три дні. Тоді як 23 лютого, винуватця ДТП виписують з лікарні, і він через міжнародний пункт пропуску «Косино» пішки перетинає українсько-угорський кордон. Пізніше медики скажуть, що не мали права його утримувати, адже стан його здоров»я покращився, а термін досудового слідства минув. Особисто мене найбільше вразило те, що за майже сім місяців, відколи підозрюваний утік за кордон, його навіть не намагалися розшукувати. Більше того, прокурори і судді увесь цей час ламали голови, чи потребує втікач медичної допомоги, і аж до 29 липня розглядали оте клопотання про примусове лікування, яке прокуратура подала ще 22 лютого, за день до того, як Нагірний вийшов з психіатричної лікарні і зник. І держава, до слова, півроку оплачувала це «правосуддя». Все згідно чинного законодавства, запевнили мене в прокуратурі. Сказали, що за новим КПК, поки матеріали справи знаходяться у суді, не можна вживати якихось інших заходів. А так довго справу розглядали, бо ж обвинувачена сторона скористалась правом на апеляцію. Я слухала це і мій мозок розривався на друзки. Як так?! Як злочинець може спокійно втекти за кордон, а правосуддя замість того, щоби його шукати, б»є «законні» байдики, бо так прописано в новому КПК. Втім, юристи кажуть, що законодавство таки дозволяло подати до суду клопотання про примусовий привід, а відтак оголосити підозрюваного в міждержавний розшук. Бо його втеча – це та обставина, на яку в суді мали би посилатися слідчі. Мали би, але не послалися. Чи порушили закон? У прокуратурі запевняють, що не порушили. Якщо чесно, то після звістки про те, що родина винуватця ДТП виплатила потерпілим збитки, я подумала, що він незабаром сам з»явиться. Адже, ця виплата і його каяття могли суттєво впливати на вирок. І як би там не було, ніхто тоді не зміг би докоряти. Тяжко, але правосуддя би відбулося. Втім, цього не сталося. Безперечно, ця справа стала однією з найбільш резонансних в Закарпатті. На кожне судове засідання приходили десятки людей. Влаштовувались акції протесту, пікети. Потерпілі подавали скаргу в Генпрокуратуру. Майже всі регіональні і центральні ЗМІ відстежували розвиток подій. Лише в мене було понад десяток сюжетів. І тут справа вже не стільки у поведінці Нагірного, скільки у беззубому правосудді. Адже, так само втекти міг і серійний вбивця, і гвалтівник, і педофіл. Їх би також не шукали, киваючи на новий КПК? Сьогодні стало відомо, що прокуратура, нарешті, подала клопотання про арешт і суд його задовольнив. Але чи означає це, що втікача вже почнуть розшукувати, а надто – за кордоном? Ні, бо процедура ця тривала. Ще потрібні відповідні заявки до Інтерполо, адже відомо, що обвинувачений за кордоном. Ще, ще, ще... Юристи кажуть, на це піде не менше року. От і трактуй як хочеш... Чи це правосуддя таке недолуге, чи ті, хто ним так недолуго розпоряджається. І знаєте, подумалось мені на простий мій розум ось таке. Пройшла я, наприклад, конкурс на кухаря в їдальню Гепрокуратури. Дали мені книгу рецептів і сказали зварити борщ, дотримуючись написаних рекомендацій. У листопаді я поставила варити бульйон. У грудні додала квасолі , а в січні вкинула буряків. У лютому згадала про моркву. У березні підсмажила цибульку. У квітні присмачила борщ приправами і сіллю. У травні заправила підсмаженою цибулькою. У червні збагатила смак томатами, а в липні затерла часничком. І ось у серпні рясно накришила зелені, сметанкою пиправила й подала до столу. «Смердить? Не можна його їсти? Але ж все за вашим рецептом. Всі інгрідієнти, все! І варила борщ рівно три години, як пише ваша книжка. Яких сім місяців? Ні-ні, ви помилилися! Щомісяця по кільканадять хвилин кипів і вимикала зразу. Три години загалом, як в аптеці. Так що жодних претензій. Ваші гроші використала за правилами. Отож смачного! Затуляйте носа, їжте і не нарікайте!» Щось таке маємо і з цією справою. Все зроблено законно, але не зроблено нічого. Прикро.
ЛЮСЯ ЗНАЙШЛАСЯ!
Від усієї душі тепло дякую усім небайдужим людям! Усім, хто долучився до пошуку, і хто просто щиро переживав. Щастя вам, успіхів та удачі у всьому! Дякую!
Трохи позитиву:):):)
Не можу втриматись, щоб не поділитись позитивом! Щойно друзі кинули мені зсилочку. Розглядаю фото і просто млію:) Вони такі милі, такі гарні і такі достойні! У їхніх очах стільки любові до життя і поваги до себе! Є чому повчитись:)
Нелегали в законі.
Не минуло й місяця, як Конституційний Суд України визнав неконституційними окремі положення Кодексу України про адміністративні правопорушення та Закону України «Про міліцію». Справу, яка стосувалася строків адмінзатримань, розглядали за конституційним поданням 50-ти народних депутатів. Хотіли, звісно, як краще. А вийшло, вибачайте, як завжди. Хотіли, щоб людей за адмінпорушення, не могли утримувати під арештом більше, ніж три доби. Мабуть, щоб не знущалися там над ними, не тиснули, не змушували зізнаватися у якихось злочинах. Це мої припущення, бо точної мотивації депутатів я, на жаль, не знаю. Та зрештою, нині маємо поправки до вказаних законів. Тепер міліціянтам не можна адмінпорушників утримувати під арештом довше, ніж три доби. Раніше, за санкцією прокурора, цей термін могли подовжити до десяти діб або до розгляду справи суддею. Ніби класно все. Але…
А мене могло не бути…
Я не знаю, чому мені пригадався Барсік. То був рудий і дуже великий пес. Він жив на нашій вулиці. Його всі любили і щедро підгодовували. А він всіх знав і всіх охороняв. Вдень грався з дітьми, а вночі бігав від дому до дому, перевіряючи, чи все гаразд, і чи нема поблизу підозрілих незнайомців.
Хелп мі, пліззззз!
Вони знову повернулися у моє життя! Вони знову не дають мені спати, літають серед ночі по хаті, пожирають листя з вазонів, і згризають сторінки мого щоденника. Ці малі монстри мене вже дістали! Заберіть їх від мене, будь-будь-будь ласочка! :):):) Я вже їм розказала, що нам час розлучатись. Вони трохи сумують. І мені теж трохи сумно. Бо, насправді, ніякі вони не монстри. Вони маленькі сіренькі клубочки щастя, які уміють зробити життя таким насиченим і таким кольоровим! Вони так гарно і так голосно муркають. Вони так ніжно і лагідно ластяться, так легко і швидко проганяють втому. А те, що я їх монстрами обізвала... Ну так це тому, що дістають іноді. Але зовсім трішечки. Крапельку. Малесеньку таку краплиночку :):):) Ви ж розумієте мене, правда? І не побоїтеся їх забрати собі? Їх двоє. Вони хлопчики.
І кому воно треба було?
З Колочави до присілка Горб їдемо десь півгодини. Дорога в таких ямах, що днище машини от-от сяде і далі – нікуди! Під»їжджаємо, нас вже чекають люди. Переважно жінки і діти. Виходжу з машини, озираюся. Навколо гори, під ногами каміння. Жіночка підходить: «Це я вам дзвонила! Вже й не думала, що приїдете! Одна надія на вас!» Веде мене до будинку свого. Але йдемо не дорогою, а руслом ріки. Воно просто по-під вікнами нового гарного будинку.
А може то я тупа?
Іноді я думаю, що я таки тупенька. Ну не можу я мислити по-державницьки. Ну не вистачає мені розумових здібностей на такі масштабні думи…Із міжгірського Запереділля мені зателефонували наприкінці минулого тижня. Просили допомоги. Казали, що не пустять дітей до школи, бо побоюються за їхні життя. Казали, що дорога до знань у їхньому селі схожа на дорогу смерті. Я намагалася пригасити емоції співрозмовника, прискіпливо розпитувала що та як. І з кожним словом розуміла, що тема варта уваги, що людям потрібна допомога. Адже щодня їхні діти, йдучи до школи, змушені переходити гнилий і дірявий міст, який дихає на ладан. А далеко внизу - гірська річка з величезним камінням.Ми приїхали зранку. Людей біля мосту тьма тьмуща. Міст тягнеться через річку метрів з п»ятнадцять. За документами – це єдина транспортна артерія, що з»єднує два береги села.У 98-му, кажуть люди, частину міцного бетонного мосту зруйнував паводок. Відтоді його лише латають дерев»яним настилом. Востаннє цю горе-латку міняли років вісім тому.Йду дивитися. Асфальту вже майже нема. З глибоких вибоїн випирає сітка й арматура. Доходжу до протилежного краю і завмираю. Мені страшно йти далі. Такого моста я ще не бачила. Об»їздила все Закарпаття, бувала у найвідаленіших селах…Але щоб за сім кіломертів від райцентру та й побачити таке жахіття!!! Дивлюся - на трухлявий настил, всуціль всіяний дирами, ступає малеча з портфеликами за спиною. Дітки тримаються за ручки й по-діловому, зі знанням справи, крок за кроком повільно долають небезпечний відтинок мосту. Лише опинившись на більш-менш твердій основі, ручки розмикають і сміливо крокують далі. Наздоганяю дітей і запитую, чи не страшно ходити по краю прірви? Весело щебечуть: «Страшно. А що робити. Ось так і ходимо. Старші тримають менших і гуськом йдемо. Це щоб, коли хтось звалиться, можна було втримати». «Господи! - кажу - Та скільки ж старшим рочків? Ви ж такі усі маленькі!». Дівчатко з бантиками синіми озивається: «Я старша. Я вже в п»ятому класі!». Більше питати я вже нічого не могла. Дітки побігли собі далі. Дивлюся, хлопча йде. Портфель більший за нього. Ступило на трухляву дошку, портфель похитнувся, а я вмерла…В голові гуде. Як таке може бути? Та що повилазило чиновникам? Чи не бачать, чи не чують? Розпитую про це у людей. Кажуть куди тільки не писали!Звідусіль лише відписки і поснення, що ремонт дуже дорогий, а грошей у селищної ради нема. А діти, значить, не дуже дорогі? Ну правильно! Міст на ціле село один. А дітей у селі багато. Мабуть, державницька позиція. А я не можу так мислити. Я тупа мабуть.Люди не вгамовуються. Кажуть, по той бік річки живе третина сільчан. Там школа. А по мосту машина вже й не проїде. Ну захворіє хтось, то ще на носилках принесуть до швидкої. А як пожежа в школі, чи в хаті якій? Куди, яким шляхом доберуться туди пожежники? Он, тижня два тому, чоловік упав в цю дирку, руку поламав, побився сильно. А недавно коні звалилися з мосту. Вечорами, кажуть, взагалі намагаються не ходити тут. Адже жодного освітлення на мосту немає! З цим усім їду в селищну раду. Від коментарів ніхто не відмовляється. Охоче запрошують до кабінету і пояснюють: гроші є! Півмільйона виділила торік держава. Раніше, зусиллям місцевого бюджету могли тільки дерев»яний настил нарощувати. А тепер мають проект і планують укріпити й оновити міст. Але… І тут кажуть чиновники чарівне слово ТЕНДЕР. Більше пояснень мені й не треба було. Охочих взятися за роботу не знайшлося. Тендер провалився. Гроші зависли. Якщо їх не освоять до кінця року, то підуть собі назад до столиці рятівні півмільйона. Мене вже й ніби не обурює те, що за стільки років нічого не зробили. Ну не було грошей! Дідько з тим! Мені страшно від того, що нічого не роблять тепер, коли гроші вже є. Який тендер? Люди добрі, міст паде! Та невже, як вам у хаті дах потече, ви будете проводити тендер на черепицю та бригаду, яка її кластиме? Та ще й після тендеру, нічого не робитимите місяць, бо може хтось захоче оскаржити його результати? Може би ви ще тендер з дружиною та дітьми проводили: хто в хаті посуд митиме? Адже проводите тендер, хто в рідній державі державний міст ремонтуватиме? Розумію, що це закони і вимоги такі. Але… Ну не можу я ось так по-державницьки мислити. Ну не вистачає мені розумових здібностей. Не вистачає…Обмежена я якась.А дітей до школи селяни таки не пустили. Мабуть, їм теж не вистачає державницької позиції.
- 1
- 2
