Блог Олега Супруненка

Блог Олега Супруненка

Супруненко Олег

З Роком Півня, шановні !

Дружина з донькою прикупили мені до Нового року оцей календарик. Бо вони знають моє ставлення до півнів (та й до птахів загалом).

Три поняття, які слід забути пишучій братії в 2015 році

1. АТО Східне прислів’я каже – «скільки не кажи «халва», в роті солодше не стане». (Хоч можна  й посперечатися щодо цього твердження). Але справедливо й зворотне. Скільки б не намагалися переконати нас, що ніякої війни на нашому Сході нема, а є лише антитерористична операція, війна від цього не припиняє бути війною. На ній гинуть, отримують поранення, стають каліками, потрапляють в жахливий полон. Вочевидь, у влади є якісь міркування не називати війну війною, не вводити військового стану і навіть не проводити повноцінної мобілізації. В нас, громадян, таких міркувань нема. На сході йде справжня ВІЙНА. Чим скоріше й повніше це усвідомить суспільство, тим більше буде можливостей до завершення цієї війни. Між іншим, українська Вікіпедія вже впровадила поняття «Російсько – Українська війна». Відповідна стаття ведеться 13 мовами, окрім російської.  Іншими мовами, щоправда, йдеться про російську інтервенцію до України.

Пам’ятники тоталітаризму насамперед лишаються пам’ятками історії

Відкрите звернення до радикальних організацій Закарпаття, правоохоронних органів, небайдужих краян

Закарпатським «регіоналам»: ви ще маєте шанс на Вчинок

22 січня 2014 року, стрічка новин не припиняє видавати жахливі новини: - Вбито 21-річного хлопця-вірменина,  що за два місяця став «зіркою Майдана» через свою позитивну непересічність.  В грудні минулого року на Майдані ми з ним зфотографувались та перекинулись парою вітальних слів… - Протягом дня приходить звістка про смерті ще чотирьох осіб. - Ввечері приходить просто моторошна новина – викраденого вчора прямо із лікарні Юрія Вербицького, 50-річного чоловіка, кандидата наук, сейсмолога, знайшли до смерті закатованим в лісі під Києвом. Викраденому разом з ним Ігорю Луценко, відомому київському  захиснику архітектурних пам’яток та прав громадян,  пощастило – його, також закатованого, з вибитими зубами та переламом ніг, не добили в тому ж лісі, й лишили жити… І це лише частка з того жаху, що відбувається сьогодні в Києві та регіонах. На столичних  вулицях третій день – війна, в якій розлючений народ змагається з осатанілими «беркутівцями». На столичних вулицях гопніки, найняті за кількасот гривень, б’ють вікна, машини, людей – або викрадають їх, під прикриттям міліції.  (Добре, що дружини самооборони можуть їм протистояти).

Велика людина невеликого зросту

В неділю мені зателефонувала колега по колишній роботі і повідомила – «Дедушка умер». Мова йшла не про її дідуся і не про мого – а про нашого спільного колегу, якого більшість знайомих називали дідусем. На 86-му  році помер Олег В’ячеславович Маліновський, велика людина невеликого зросту.  Певен, що цей поважний чоловік заслуговує на розповідь-некролог. Не традиційний, в похмурих фарбах, а по можливості оптимістичний – під стать людині, якій він присвячується.

У бездимного життя – туманні перспективи

Так вже вийшло, що між двома таборами - тих, хто палить, і тих, хто тютюнового диму не витримує, я опинився десь посередині. Мені пощастило не набути тої дурної нікотинової залежності, яку мають мільйони моїх співвітчизників обох статей і всілякого віку у спектрі від молодшого шкільного до „однією ногою у труні". Ця зараза не примушує мене запалювати паперову паличку, ледь продравши очі, і потім повторювати цю процедуру по кілька десятків разів на день. Що таке „пухнуть вуха", коли життєві обставини залишили без сигарет, знаю тільки за чужими прикладами. Проте й затятим некурцем я не є, і тому маю дяку сказати своє слово на захист куріння та курців – напередодні чергової дати, 16 грудня, після якої комфортно палити в Україні буде практично ніде, бо навіть в найзадрипаному шалмані після цього «часу Х» пускати дим буде заборонено (як і в солідному ресторані, пабі (закладі, в якому за визначенням тільки випивали та палили) чи навіть «кальян ній»).  Хоча б через дух протиріччя, отримуючи кайф бути неполіткоректним та ідеологічно невитриманим.У шкільні роки я не закурив жодного разу - не тягнуло. У студентські ніякого задоволення від спробуваних сигарет не відчув, тому й не призвичаївся. Армії, тієї школи життя, після виходу з якої шанси стати курцем і випивакою різко зростають, я уникнув. Альтернативною школою, де й познайомився ближче з тютюновими виробами, стали походи в гори. Один із компаньйонів у першому моєму поході взяв із собою люльку, з якої ми й курили вечорами потрощені „Козаки" без фільтра. У другий похід ми придбали кілька пачок  папірос  „Запорожці". О, то був справжній витвір мистецтва від радянського Харчпрому! Квадратна картонна коробочка на 25 цигарок, відкривається як шкатулка, на кришці - славетні козаки, що пишуть турецькому султанові лайливого листа. Відтоді „Запорожців" я більше не зустрічав ніде, то ж нині доводиться споживати „Бєломор". Щоправда, курю я їх так само, як Біл Клінтон травку - не затягуючись. Бо як добре затягнутись, може стати зле (один хлоп якось спробував, затягнувся на повну і ледь не вирубився). Роблю я це нечасто, зазвичай у компанії, коли передбачається зловживання алкоголем. Є тут, звісно, елемент показухи - всі витягають свої серійні пачки, а ти - портсигар із „бєломорінами". Купувати папіроси є справою непростою. Їх практично ніде не продають, принаймні, в Закарпатті ці цигарки знайти  не просто.  Добре, що в Криму  збереглася фабрика, яка досі виготовляє  папіроси  в асортименті, в різних картонних пачках простенького дизайну, який може вже йти як „вінтаж". Смак їхній не порівняти із штучним смаком і димом звичайних сигарет, які я через цю штучність практично не вживаю.