У Страбичові «усім миром» будують православний храм
В 1989 році після зустрічі Генерального секретаря ЦК КПРС Михайла Горбачева та Папи Римського Івана Павла ІІ греко-католицька церква України (УГКЦ) вийшла з підпілля.
Чому Бенеш віддав Сталіну Підкарпатську Русь
Чехословаччина була єдиною країною переможної антигітлерівської коаліції, яка вийшла з другої світової війни з меншою територією, ніж мала до неї. Розмова йде про Підкарпатську Русь, про регіон з площею 14 тисяч квадратних кілометрів і півмільйонним населенням. Як це могло статися?
Фотолітописець нашого краю
Про журналістку етику можна багато писати, сперечатися, а можна одним наочним прикладом показати, якою вона повинна бути. Недавно переглядав свої архіви і наткнувся на одне цікаве інтерв’ю, яке було опубліковане в газеті «Старий Замок» більше 12 років тому. Думка, яку висловив герой моєї публікації вартує того, щоб звернутися до неї знову. Якою була українська, місцева журналістика на зламі двох епох? Про це в розповіді колишнього фотожурналіста мукачівської газети «Прапор Перемоги», а потім «Панорами», Петра Бігунця. Ми подаємо це інтерв’ю без змін і купюр, демонструючи тільки світлинами нашого героя, які публікувались колись в газетах.
«Сіра» книга закарпатської політики. Ч. 4. Як «Наша Україна» співпрацювала з СДПУ(о)
В ХХ столітті Європа пережила дві світові війни, самі кровопролитні за всі історію людства, в яких загинуло, за різними підрахунками, від 30 до 50 млн. людей, як військових так і цивільних. Друга світова війна навчила людей жити в мирі і вирішувати проблеми та конфлікти за столом переговорів, методами переконань та компромісів. Зараз Західна Європа самий економічно розвинутий регіон Землі, питома вага якого в світовій економіці, в різних галузях, коливається від 15 до 30 відсотків. Європейці зуміли отримати максимальну вигоду від майже 70 річного мирного періоду. Росія, а потім СРС теж пережили дві світові війни, але уроки з цих воєн так і було взято. Комуністична ідеологія передбачала класовий, релігійний, етнічний конфлікти, які за 66 післявоєнних років тримали Радянській Союз у великій напрузі. Комуністична ідеологія не передбачала компромісу у вирішенні проблемних питань. Те що мало стати – сталося. СРС в 1991 році розвалився. Розвал Союзу відбувався з великими економічними, політичними і етнічними потрясіннями, з великими людськими жертвами. Вже пройшло 22 роки, а ситуація на теренах колишнього Радянського Союзу так і не перейшла в стабільне русло. В Україні в цьому плані дещо пощастило. Становлення самостійної держави відбулося без кровопролиття і людських жертв. Чому? Чинників можна назвати багато. Назву тільки декілька. По – перше, Україна межує із стабільною і потужною Західною Європою, яка об’єдналася в Європейський Союз, з спільною валютою і спільним парламентом та спільним військовим блоком НАТО. Це виключало якихось радикальних військових дій в Україні. По – друге, з рукоприкладством в парламенті, з багатотисячними мітингами, але ми все таки домовлялися, знаходили компромісні варіанти. Наочним прикладом може бути Помаранчева революція: пристрасті були доведені до межі, але кровопролиття не відбулося. Керівники держави знайшли компромісні варіанти вирішення проблеми. З кожним роком народ і керманичі стають мудрішим. Тільки в мирі і злагоді можна вирішити самі складні питання. На низинному рівні ми теж поступово переходимо від конфронтацій до мирного вирішення питань. Згадаймо хоча б «релігійні війни» між православними і греко-католиками на Закарпатті, зразу після проголошення незалежності, які відбувалися, в основному, з вини священників церковних громад. Народ проявив мудрість, знайшов компроміс і зараз в селах області мир і злагода.
Святкування 22 річниці незалежності України в Мукачівському районі
Цьогоріч, ми святкуємо вже 22 річницю незалежності нашої держави, і саме з цього приводу 23 серпня в Мукачівській районній державній адміністрації відбулись урочисті заходи приуроченідо цієї знакової події.
«Сіра» книга закарпатської політики. Ч.3. Як Віктор Балога познайомився з Леонідом Кучмою
Меру і губернатору Віктору Балозі „пощастило" — йому прийшлося пережити два катастрофічні паводки
Чи зможуть Павло Балога та Степан Деркач прийняти участь у повторних виборах?
Вже почались "гадання на кавовій гущі" відносно виборів у Верховну Раду по 5+2 виборчих округах. Досить цікаву думку висловило інтернет-видання "Нове Закарпаття", яке близьке до Сергія Ратушняка. Публікацію подаємо з деяким скороченням і виділенням окремих моментів.
„Сіра" книга закарпатської політики. Ч.2. Стара номенклатура підставляє плече .
1994 рік. Розпочалось бурхливе керівництво мера-новатора Сергія Ратушняка. Якщо не звертати уваги на різного роду політичну „тріскотню" молодого керівника обласного центру, яка інколи сусідствувала з простим невіглаством, то подальша кар'єра проглядалась досить успішною. Встановились дружні контакти з прем'єр-міністром України Павлом Лазаренком. Це був вдалий крок для провінційного початкуючого політика. Який міський голова, (хіба що Києва), міг похвалитися дружбою з одною з перших політичних фігур країни?
«Для чого шукати чорну кішку в темній кімнаті, там де її немає». Ч. 2.
На сайті Mukachevo.net з’явилася «сенсаційна» інформація: «У Мукачівській РДА приховують більшу частину розпоряджень голови На сайті державної адміністрації можна знайти лише рішення, які повинні обов'язково реєструватися в органах юстиції, відтак підлягають оприлюднення навіть без норм закону Про доступ до публічної інформації. Чому в Мукачівській РДА не оприлюднюють решту розпоряджень, скажімо, щодо земельних питань - загадка. Це при тому, що це суперечить закону. Тим паче, що попередній очільник цієї вимоги дотримувався. Перевірити це легко, порівнявши кількість та зміст розпоряджень за минулий рік, і за цей http://www.mukrayon.gov.ua/» Мені дуже шкода, що поважне інтернет – видання пішло на «повідку» не зовсім добросовісних і не зовсім компетентних інформаторів. Чому? Спробую пояснити: Розкрию невеличку «таємницю»: Сайт http://www.mukrayon.gov.ua/ курує і подає відповідну інформацію керуючий апаратом Мукачівської РДА Олександр Чекан, який працює в Мукачівській РДА, якщо не помиляюсь, більше 20 років. Олександр Іванович «пережив» усіх голів райдержадміністрацій і знає роботу апарату РДА до «мікрону». Ніколи зауважень до його роботи не було: ні з боку Дядченка, ні Швардака, ні Токаря - першокласний спеціаліст. Тому сьогоднішній голова райдержадміністрації Едуард Дуда підвищив на посаді Олександра Чекана, призначивши його керівником апарату райдержадміністрації. Любий керівник повинен довіряти своїм підлеглим. Думаю, що Едуард Лукич довіряє Олександру Івановичу. Чому досвідчений чиновник, яким являється керівник апарату райдержадміністрації, Олександр Чекан, був завжди взірцем для наслідування для всіх попередніх голів райдержадміністрацій, а зараз, практично, «підвів» людину, яка поставила його на посаду, яку він заслуговує? Не опублікував всі розпорядження голови райдержадміністрації? Думаю, що абсурдність ситуації зрозуміла всім, хто вміє логічно мислити. Чи може знову хтось «шукає чорну кішку в темній кімнаті, там де її немає». Дуже шкода. Не треба цього робити. Це не робить честі «інформаторам» РДА та тим, хто цю інформацію недобросовісно використовує. Ось така вона сьогоднішня примітивна «політична гра». Тут питання не в симпатіях і антипатіях, а в добросовісному і об'єктивному поданні інформації.
„Сіра” книга закарпатської політики. Ч.1
Короткий екскурс в історію сучасної «закарпатської політики», яка розпочалася з проголошення незалежності України
"Для чого шукати чорну кішку в темній кімнаті, якщо її там немає"
Дещо про перший брифінг голови Мукачівської райдержадміністрації Едуарда Дуди, який пропрацював на посаді 100 днів.
ВСЕСВІТНЯ ІСТОРІЯ “В НАТУРІ”
У лексиконі багатьох журналістів вже стали звичними слова “бандит”, “лох”, “братва”, “розборки”, “бандитська держава”. А що думають із цього приводу самі “герої дня”? І зовсім недавно мені пощастило. На прямій ділянці шосейної дороги мого “жигуля” обігнала крута “тачка”, з бокового опущеного тонованого скла вилетіло декілька зім’ятих листочків, що якимось чудом залетіли в салон мого автомобіля через опущене скло. Хотів викинути, але цікавість перемогла. Почав читати корявий і нерозбірливий почерк. Захопився. В руках у мене опинився такий собі зразок “самодіяльної “паханської” творчості, який я подаю, майже, без змін, замінивши тільки деякі слова ненормативної лексики, і вийшла така собі... Всесвітня історія в “натурі” ДЕРЖАВА С початку були тільки лохи. Горбатилися з ранку до вечора, “світа білого не бачили”, і не було у всьому світі ні “розборок”, ні нічних клубів. Та тільки одному лоху, самому розумному, “горбатитися” було в “падлу”. Та й не умів він цього – зате вмів “некволо рила” чистити. І придумав він таку тему. Став забивати лохам “стрілки” і роз’яснювати: я отут самий крутий. Хочеш у рило? Ні? Тоді “башляй”. Були й такі, котрі відповідали: так я і сам кому хочеш у рило заїду. Тим говорив: який “базар”? Будемо разом лохів трясти! А я буду ваш улюблений “пахан”. Організатор і натхненник. І поділив “пахан” усіх людей на лохів і братву. І зрозумів він, що це добре. Так з’явилася держава. РЕЛІГІЯ Стали до “пахана” доходити чутки, начебто деякі лохи в “непонятках”: з чого це вони повинні братві “башляти”? Може, взяти і пояснити “пахану”, хто тут гегемон? Зрозумів “пахан”, що думки ці шкідливі. Зібрав братву і наказав, щоб лохам при нагоді роз’ясняли: хто самий головний “пахан”. Такий він крутий, що лохам його бачити не бажано, а я в нього в “шістках” бігаю. Ось він цю всю тему і замутив, він і придумав, щоб лохи горбатилися і братві “башляли”, і в цьому його “вища крутість”. Нехай пишаються лохи. А хто не згодний – того покарає громом небесним. Чи геєною вогненною. Чи взагалі…”рило начистить”. Так з’явилася релігія. ПОЛІЦІЯ Прийшли одного разу лохи до “пахана” і скаржаться: непорядок! Тут один лох занадто нахабним став, тримає себе за “фраєра”, вимагає, щоб інші лохи йому “башляли”, причому не менше, ніж братві. “Пахан” погодився, що це не його справа. Послав братву “заспокоїти” хлопчика… і взагалі усіх, кому ще буянити здумається. Так з’явилася поліція. АРМІЯ Зібралося одного разу трохи братви, під’їхали до “пахана” і говорять: недобре виходить! Ми отут лохів трясемо, але ж серед них і рідня наша трапляється, і взагалі – усі ми вийшли з лохів. От із сусідньою братвою розбиратися – це в “кайф”. Це ми завжди, будь ласка. Справу говорите, – погодився “пахан”, – лохів трясти бажаючих і без вас вистачає. Зробіть так, щоб тепер сусідня братва в нашу сторону пчихнути боялася! Так з’явилася професійна армія. ТИТУЛИ А щоб братва з лохами поменше лигалася, “пахан” ухвалив: якщо в кого з братви народиться син – відразу записувати його в братву. Так з’явилися спадкоємні титули. ЗАСОБИ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ Донесли одного разу “пахану”, що де- які лохи дуже “борзіють”: не “башляють”, братву ні в що не ставлять, “пахана” негарними словами обзивають. Розсердився “пахан”, наказав самого борзого лоха відловити, “замочити” у вбиральні, а іншим про це розповісти з подробицями. Так з’явилися засоби масової інформації. ПРОПАГАНДА Пройшла якось серед лохів чутка, ніби-то за річкою лохам живеться краще: і “пахан” там добріший, і з братвою можна “добазаритися” – загалом, лафа. І стали лохи потихеньку за річку звалювати. Тоді “пахан” задумав от що: послав потихеньку за річку своїх братків і наказав знайти парочку лохів з тих, котрі звалили, і “забашляти” їм від пуза – але за умови, що ті повернуться і будуть іншим лохам утирати, що не так вже там за річкою і “понтово”, і горбатитися треба більше, і взагалі – деяких там лінчують. Лохи повернулися і почали усіх “лікувати”. І на багатьох подіяло. Так з’явилася пропаганда. МИТНИЦЯ Довідався випадково “пахан”, що лохи через річку тягають якусь травичку, заварюють її окропом і п’ють, а потім кайф ловлять. Послав братву розібратися. Прийшли братки до річки, дивляться – і точно, тягнуть лохи мішки з травою. Що за справи? – кричить братва. – Ану, давай сюди! Лохи від переляку всю траву братві віддали і хотіли вже по-швидкому звалювати, але їх загальмували і пояснили: траву, виходить, тягайте, тільки тепер біля річки двоє наших будуть стояти, і з кожного мішка пахану будете відстібати частку. А хто в іншому місці річку переходити здумає – з тим розмова буде окрема. Так з’явилася митниця. НАЦІОНАЛЬНИЙ ГІМН Покликав одного разу “пахан” братву і почав розпитувати, як там лохи поживають, чим у вільний час займаються… Братва і доповідає: танцюють, пісні співають. А які? – “пахан” запитує. Ну, от, наприклад,.. і заспівала братва. Сподобалася пісня “пахану”. Що ж, – говорить, – тепер доведіть до відома лохів, щоб пісню цю слухали стоячи, а виконували з почуттям. Так з’явився національний гімн. ПРОФСПІЛКИ Прийшла одного разу потреба “пахану” замовлення зробити. Покликав він кіллера і запропонував йому сто “бабок” за роботу. А кіллер і заявляє: “западло” за такі гроші горбатитися. Ну і “вали”, - “пахан” говорить, - іншого знайду. Кіллер, не будь лохом, зібрав колег і пояснив: щоб менше ніж за двісті, жодна “падла” за роботу не бралася. А хто візьметься, того він особисто й урочисто “закопає”. Так з’явилися профспілки. “ЗЕЛЕНІ” Поїхав одного разу “пахан” із братвою на природу “відтягнутися”. Приїхали і бачать: кущі поламані, річка брудна, берег бичками та консервними банками завалений… Непорядок! – вирішив “пахан”. Зрозумів він, що природу берегти треба. І братві сказав, щоб лохам пояснили: не треба, мол, смітити. Так з’явилися «зелені». ПЕНСІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ Поверталася один раз кодла з “розбо- рок”. Добре ви їх, хлопці, – радується “пахан”. Але тут хтось із братви кмітливий знайшовся: ну, говорить, це сьогодні так “масть лягла”. Наступного разу і нас можуть… А в декого, між іншим, діти малі, їм на “розборки” рано ще. Хто їх нагодує, у люди виведе? Подумав “пахан” і говорить: правда ваша. Коротше: якщо кого за мене покладуть, клянуся, що діти його та інші близькі родичі без підтримки не залишаться! А слово в “пахана” міцне було. Так з’явилося пенсійне забезпечення. НАРОДНЕ ОПОЛЧЕННЯ І ось, одного разу, справді, пом’яли міцно братву. Поскріб “пахан” потилицю і відправився до лохів. І прямо так запитує: я – гарний “пахан”? Та нічого, – відповідають лохи. Тоді от що, – говорить пахан, – отут сусідня братва підло і віроломно наїхала на моє і ваше рідне “паханство”. Мої братки вас трясли потроху, а ці звірі прийдуть – і взагалі все витрусять. А тому беріть, хто може, вили, кілки і кулемети, організуємо їм зустріч. Дивись, може масою і задавимо. Тих, хто відзначиться, потім у братву запишу, а тим, що постраждали, “відстебну” з “общака”. Згодні? Лохи подумали і погодилися. Так з’явилося народне ополчення. ГУМАНІЗМ Поміркував якось один розумний “пахан”, що коли лохи жирні, ситі, задоволені, то з них і навару більше. Зібрав він свою братву і наказав, щоб лохів не кривдили, зайвого з них не брали і взагалі були ввічливі. Так з’явився гуманізм. КОНСТИТУЦІЯ Стали в братви діти підростати. А поки підростали, забули стару мудрість про те, що лохи – джерело всілякої братви. Стали вони на лохів наїжджати так, що тим непереливки стало. До того ж і у самих лохів дітей вистачало, і вони, бувало, мамку з татком запитували: чому, мовляв, братва трясе нас, а не навпаки? Адже нас, начебто, більше, так? Не дочекавшись відповіді, змовились вони одного разу, пов’язали самих нахабних братків, роти їм кляпами позатикали і притягли до “пахана”. І запитують: навіщо ти тут такий? Так я ж..., – “пахан” розгубився – я ж ваш головний світоч, гарант і янгол-охоронець. А чого тоді твої братухи такі хорти? – запитують лохи. Чесне “паханське”, більше не будуть! – заметушився “пахан”. Ага, – говорять лохи. Щоб і надалі не були, от тобі, “пахан”, “бамага”. Давай домовимося, чого від нас братві потрібно, і що ми від неї маємо взамін. Позначимо це на “бамазі” і розпишемося. І якщо братва знову ціпок перегне – відповідати будеш особисто, своєю “пахан-ською” персоною. Такі в нас тепер гарантії. Рипнувся “пахан” туди-сюди, але міцно лохи його “пригорнули”. І братки зв’язані дивляться благально. Довелося підписувати. Так з’явилася Конституція... Кінцівку “Історії в натурі” так і не знайшов. Може, хтось допише продовження?..
Усиновлення українських сиріт іноземцями. Один з позитивних прикладів.
Матеріал, який я подаю у своєму блозі, був мною написаний ще у жовтні 2000 року, майже 13 років тому і опублікований в газеті «Старий Замок». Не дивлячись на давність публікації тема є дуже актуально і злободенною до сьогоднішнього дня – усиновлення українських сиріт іноземцями. Декілька днів тому, наш «народний» парламент умив руки від проблем сиріт, депутати не проголосували за приєднання до Конвенції з питань міждержавного усиновлення. В 60 роки минулого століття в СРСР серйозно зайнялись питаннями будівництва комунізму. Одне з пріоритетних питання – це виховання будівників комунізму. Почались інтенсивно будуватись школи-інтернати, в яких вихованці отримували середню освіту. В 1968 році я закінчив з золотою медаллю Перечинську середню школу-інтернат. Мушу сказати, що в ті часи школа-інтернат давала добрі знання. Проста статистика: з 52 моїх однокласників 43 мають вищу освіту. І це діти з простих сімей, сироти, напівсироти, які могли надіятись тільки на державу і самі на себе. Думаю, що тут і без коментарів все зрозуміло. Що ми маємо зараз? В більшості випадків діти-сироти просто виживають в школах-інтернатах і дитячих будинках, без всякої перспективи на майбутнє. Хоча є щасливі винятки, як моя рідна школа – Перечинська школа-інтернат, яка зараз перетворена в дев’ятирічку. Прекрасний навчальний і виховний заклад, який минулого року відсвяткував своє 50 – річчя. Вчора прочитав в фейсбукові думки народного депутата Віктора Балоги з даної проблеми. Багато в чому не поділяю політичні погляди та методи Віктора Івановича, але думаю, що в питаннях вирішення проблем сирітства його слова щирі: «Зараз у кожного є можливість на вихідні забирати в сім’ю сиріт з інтернатних установ. Хто має таку змогу - приєднуйтеся до цієї справи. Бо держава давно умила руки від проблем сиріт, а депутати цього тижня успішно провалили голосування за приєднання до Конвенції з питань міждержавного усиновлення. Впевнений, вони і зараз до кінця не усвідомлюють що натворили. І щоб до них прийшов розум, треба кожному депутату, наголошую – кожному, прем’єр-міністру і кожному членові уряду, усім великим начальникам і головам адміністрацій на чолі з Президентом всиновити хоча би по одній дитині. Побачити на власній шкірі легкість усиновлення, проходження усіх бюрократичних процедур, взяти на себе величезні моральні зобов’язання і лише після цього подумати – відповідально це, чи ні, коли ти, всього лише смертний депутат, одним натиском пальця забираєш у дитини шанс на сім’ю.»
Вони стукають у наші двері
Вони — теж люди. Тільки через певні фізичні вади їм потрібно більше стійкості та мужності, щоб жити. Хто він, наш інвалід: повноправний громадянин суспільства чи його ізгой? Чому в нашій державі склалося нетерпиме ставлення до однієї з категорій юридично повноправних громадян–інвалідів? Чому рідко хто із здорових людей задумується над тим, що він теж випадково може сісти в інвалідну коляску або, ще гірше, - бути прикутим до ліжка?
Іван Балог був моїм другом.
У вересні місяці цього року минає 5 років з дня передчасної смерті сільського голови Великолучківської сільської Івана Петровича Балога, який був моїм другом. Без болі і суму не можна згадувати той трагічний день, останній день життя сільського голови, який все своє свідоме життя старався ладити з своєю совістю, жити за встановленими принципами, бути вірним чоловічій дружбі. Життя Івана Петровича було типовим для жителів села Великі Лучки, як в радянський період так і на початку нашої незалежності: школа, торговий технікум, робота в райспоживспілці, одруження, діти, будівництво хати, поїздки в Латвію на заробітки, фермерство. Твердість характеру мого другу проявився особливо в період, так званої, реформи сільського господарства, коли був повністю розвалений і розкрадений колгосп імені Леніна у Великих Лучках (1994 – 2000 роки). Це окрема історія. Історія повна драматизму, нескінчених «гарячих» колгоспних зборів, скандальних сесій сільської ради. Серед всіх учасників названих подій депутат Великолучківської сільської ради Іван Балог вирізнявся принциповістю позиції, загостреним відчуттям справедливості. В цей період я працював в Мукачівській райдержадміністрації і мав можливість неодноразово бути присутнім на колгоспних зборах, сходах селян, сесіях сільської ради. Ми познайомились з Іваном Петровичем, а потім подружились. Першим випробуванням нашої дружби були…
Із архіву моїх публікацій, які не втратили своєї актуальності. Частина 4. "Оаза" гуманізму.
Є теми, які не втрачають своєї актуальності з часом. Такою темою є виховання дітей. Якщо в сім’ях наші діти ще можуть отримати повноцінне виховання і пристойну освіту. То що говорити про дітей-сиріт і не просто сиріт, а дітей, які мають певні фізичні вади ще з народження. Як їх виховати? Як влаштувати в нашому жорстокому суспільстві? Ще в 2005 році доля звела мене з керівником приватного дитячого притулку, який знаходиться в селі Велика Добронь Ужгородського району, Василем Катковим. Давно вже не спілкувався з Василем Федоровичем. Але те що я тоді побачив в дитячому притулку мене дуже вразило. Своїми думками і поглядами про дитячий притулок поділився зі мною і пан Катко, які я виклав у газеті «Вголос про закарпатську політику» (№3, 4 серпня 2005 року.). Тираж газети був невеликий, всього 2 тис. екземплярів і навряд чи багато читачів могло ознайомитись з поданою публікацією. Подаємо інтерв’ю з Василем Катковим таким, яким воно було опубліковане в газеті.
“Аеропланьош” зі Старого Давидкова. Сільський ґазда сконструював літак, автомобілі, аеромобіль...
Продовжуючи тему про талановитість нашого народу, ми не можемо не згадати про першоджерела цих талантів, про тих мудрих і самобутніх людей, якими так щедре наше село. Скільки талантів ми втратили, скільки ми ще втратимо - така гірка доля людей, які “невчасно” народились, не отримали відповідну систематичну освіту, які самотужки, використовуючи свої природні здібності, стали тими самородками, без яких не можна собі уявити наше закарпатське село. Сьогодні я розкажу вам про одного з таких самоучок, про мого земляка, жителя села Старе Давидково, що на Мукачівщині, Івана Юрійовича Гранчака.
Домбоківський монастир. Історія становлення та розвитку.
Домбоківський жіночий православний монастир - це один з відомих центрів духовної православної релігії і культури на Закарпатті. Монастир має складну історію становлення і відновлення. Згадуючи про монастир, не треба забувати і про його засновника, славного отця Іоанна, в миру Івана Івановича Карбованця.
Мова документу – це мова історії...
В червні наступного року відомому закарпатському письменнику Йосипу Жупану виповнилось би 110 рік. Всі свої твори пан Йосип писав російською мовою. Але ця відома всьому Закарпаттю людина дуже любила свій край, була великим патріотом. Коли готувались матеріали до відзначення сторіччя від дня народження письменника, його син, відомий мукачівський лікар, подарував мені копії деяких архівних документів, серед яких мою увагу привернув лист жителів села Куштановиця, які в далекому 1933 році писали листа Міністру шкіл і народної освіти Чехословацької республіки. Про людину можна говорити дуже багато, а можна написати так, як написали щиро і дещо наївно куштанівські селяни до пана міністра за свого вчителя, якого, на жаль, переводять в інше село. Лист вартий того, щоб подати його повністю, без скорочень, зберігши мову оригіналу. Чи за багатьох сьогоднішніх наставників просили б так мешканці наших закарпатських сіл, як це зробили 80 років тому куштанівці за свого народного вчителя Йосипа Жупана? Мова документу – це мова нашої історії, яку треба вчити і яку треба поважати: «Славному Министру школ и народного просвещения во Праге! Мы, нижеподписавшиеся покорно просим Министерство школ и народного Просвещения выслушать наши просьбы и отнестись к нам, русским селянам села Куштановица, справедливо, по - славянский. Мы получили в наше село Куштановицу 1.ХІ.1926 года молодого народного учителя, русского патриота Иосифа В. Жупана и он между нами прожил 7 лет. До его прихода жители нашего села спали дремучем сном. Наше село было очень мадьяризовано, так как оно всего на 4 км находится от города Мукачева. Наша молодежь до прихода нашего учителя спивала по улицам на мадьярском, и даже многие хвастались знанием мадьярского языка и свободное время убивали в жидовской корчме. До 1926 года в нашим селе не было никаких культурных организаций, а теперь, слава Богу, наше село, быть может, первое во всем Мукачевском округе, которое может гордиться, что корчмы не имеем и не желаем иметь. Но вместо корчмы есть у нас культурные организации, и то: Культурно – просветительное общество А.В. Духновича со 64-мя членами. При читальне имеем драматический кружок, который в течении семи лет поставил более 30 театральных представлений. Кроме того, есть при нашей русской читальне единственный народный балалаечный оркестр во всей Подкарпатской Руси, членами которого является наша селянская молодежь и которые уже 4 раза концертовали в радио с успехом, доказательством чего служит похвальный декрет радио-журнала в Кошицах. Есть у нас сорганизовано гимнастическое общество «Руский Сокол» и мы хотим на Х-том всесокольском слете в Праге достойным образом репрезентовать наше славянское общество. До 1926 года не было из наших сыновей ни одного во наших русских средних школах, а теперь уже многие через несколько лет выйдут русскими интеллигентами, которым родной дом под соломенной стрихой. С 1926 года в нашем селе нет ни одного коммуниста, а до этого времени бывало, что все село отдавало свои голоса на коммунистическую партию. В 1932 году, в июне месяце, мы с большим торжеством посвятили русское и всеславянское знамя, чтобы этим запечатлеть наше русское и славянское единство нашей Славянской Республики. Чьи это заслуги? И кому мы можем за все это благодарить? Да здравствует наш русский патриот, наш дорогой учитель Иосиф В. Жупан. Он наша путеводная звезда и будитель нашего села, он для нашего села является бессмертным человеком. Иосиф В. Жупан был первым в нашем селе, который сказал: «Мы русский народ и должны гордится своим. Отдавайте своих детей в гимназию, ибо автономию тогда получим, когда будет у нас русская интеллигенция.» Потрясающее на нас подействовала весть, что наш дорогой учитель, из урядовых причин, перемещен из нашего маленького и бедного села, куда то во другое село. Почему это так? Почему вырываете нашего неоценимого труженика, русского патриота, крепкого славянина из нашей бедной русской среды? А быть может это заслуга за его такую тяжелую работу, за бессонные зимние ночи, которые он самоотверженно жертвовал для нашего спасения? Разве он такое ужасное преступление сделал, что ему уже и простить не можно? Все мы грешные люди! Мы покорно просим Славного Министра Школ и Народного Просвещения, как искреннего славянина, оставить в нашем селе учителя Иосифа Жупана и дать ему возможность доказать неправдивость его обвинений. Мы крепко уверены, что если расследуют дело, то правда покажется. Мы надеемся, Господин Министр, что наша просьба найдет справедливый отклик у Вас и наше прошение не оставите без внимания. Мы хотим быть и на дальше верными сыновьями нашей дорогой Славянской Республики. Да здравствует нерушимость Чехословацкой Республики, да здравствует наша Русская Правда! Остаемся с совершенным почтением: Родительский Комитет, Культурно-Просветительное Общество им. А.В. Духновича, Гимнастическое Общество «Русский Сокол». Члены сельского заступительства (всього 37 підписів – прим.) Лист завірений нотаріусом Чехословацької Республіки 6 червня 1933 року.” До цього історичного документу вже нічого не можна ні додати, ні відняти. Колись, на початку дев’ятнадцятого століття в Мукачеві, місті з тридцятитисячним населенням, видавалось тридцять газет, які читали. Тоді не існувало поняття „списання газет”. Друковане слово було на вагу золота. Девальвують не тільки гроші, девальвації може піддаватися і культура народу, на жаль...
