Блог Степана Сікори

Блог Степана Сікори

Сікора Степан

Іван Балог був моїм другом.

    У вересні місяці цього року минає 5 років з дня передчасної смерті сільського голови Великолучківської сільської Івана Петровича Балога, який був моїм другом.     Без болі і суму не можна згадувати той трагічний день, останній день життя сільського голови, який все своє свідоме життя старався ладити з своєю совістю, жити за встановленими принципами, бути вірним чоловічій дружбі.     Життя Івана Петровича було типовим для жителів села Великі Лучки, як в радянський період так і на початку нашої незалежності: школа, торговий технікум, робота в райспоживспілці, одруження, діти, будівництво хати, поїздки в Латвію на заробітки, фермерство.    Твердість характеру мого другу проявився особливо в період, так званої, реформи сільського господарства, коли був  повністю розвалений і розкрадений колгосп імені Леніна у Великих Лучках (1994 – 2000 роки). Це окрема історія. Історія повна драматизму, нескінчених «гарячих» колгоспних зборів, скандальних сесій сільської ради.  Серед всіх учасників названих подій депутат Великолучківської сільської ради Іван Балог вирізнявся принциповістю позиції, загостреним відчуттям справедливості. В цей період я працював в Мукачівській райдержадміністрації і мав можливість неодноразово бути присутнім на колгоспних зборах, сходах селян, сесіях сільської ради. Ми познайомились з Іваном Петровичем, а потім подружились. Першим випробуванням нашої дружби були…

Із архіву моїх публікацій, які не втратили своєї актуальності. Частина 4. "Оаза" гуманізму.

   Є теми, які не втрачають своєї актуальності з часом. Такою темою є виховання дітей. Якщо в сім’ях наші діти ще можуть отримати повноцінне виховання і пристойну освіту. То що говорити про дітей-сиріт і не просто сиріт, а дітей, які мають певні фізичні вади ще з народження. Як їх виховати? Як влаштувати в нашому жорстокому суспільстві?    Ще в 2005 році доля звела мене з керівником приватного дитячого притулку, який знаходиться в селі Велика Добронь Ужгородського району,  Василем Катковим. Давно вже не спілкувався з Василем Федоровичем. Але те що я тоді побачив в дитячому притулку мене дуже   вразило.    Своїми думками і поглядами про дитячий притулок поділився зі мною і пан Катко, які я  виклав у газеті «Вголос про закарпатську політику» (№3, 4 серпня 2005 року.). Тираж газети був невеликий, всього 2 тис. екземплярів і навряд чи багато читачів могло ознайомитись з поданою публікацією.     Подаємо інтерв’ю з Василем Катковим таким, яким воно було опубліковане в газеті.

“Аеропланьош” зі Старого Давидкова. Сільський ґазда сконструював літак, автомобілі, аеромобіль...

Продовжуючи тему про талановитість нашого народу, ми не можемо не згадати про першоджерела цих талантів, про тих мудрих і самобутніх людей, якими так щедре наше село. Скільки талантів ми втратили, скільки ми ще втратимо - така гірка доля людей, які “невчасно” народились, не отримали відповідну систематичну освіту, які самотужки, використовуючи свої природні здібності, стали тими самородками, без яких не можна собі уявити наше закарпатське село. Сьогодні я розкажу вам про одного з таких самоучок, про мого земляка, жителя села Старе Давидково, що на Мукачівщині, Івана Юрійовича Гранчака.

Домбоківський монастир. Історія становлення та розвитку.

Домбоківський жіночий православний монастир - це один з відомих центрів духовної православної релігії і культури на Закарпатті. Монастир має складну історію становлення і відновлення. Згадуючи про монастир, не треба  забувати і про його засновника, славного отця Іоанна, в миру Івана Івановича Карбованця.

Мова документу – це мова історії...

В червні наступного року відомому закарпатському письменнику Йосипу Жупану виповнилось би 110 рік. Всі свої твори пан Йосип писав російською мовою. Але ця відома всьому Закарпаттю людина дуже любила свій край, була великим патріотом. Коли готувались матеріали до відзначення сторіччя від дня народження письменника, його син, відомий мукачівський лікар, подарував мені копії деяких архівних документів, серед яких мою увагу привернув лист жителів села Куштановиця, які в далекому 1933 році писали листа Міністру шкіл і народної освіти Чехословацької республіки. Про людину можна говорити дуже багато, а можна написати так, як написали щиро і  дещо наївно  куштанівські селяни до пана міністра за свого вчителя, якого, на жаль, переводять в інше село. Лист вартий того, щоб подати його повністю, без скорочень, зберігши мову оригіналу.  Чи за багатьох сьогоднішніх наставників просили б  так мешканці наших закарпатських сіл, як це зробили 80 років тому куштанівці за свого народного вчителя Йосипа Жупана? Мова документу – це мова нашої історії, яку треба вчити і яку треба поважати: «Славному Министру школ и народного просвещения во Праге! Мы, нижеподписавшиеся покорно просим Министерство школ и народного Просвещения выслушать наши просьбы и отнестись к нам, русским селянам села Куштановица, справедливо, по - славянский. Мы получили в наше село Куштановицу 1.ХІ.1926 года молодого народного учителя, русского патриота Иосифа В. Жупана и он между нами прожил 7 лет. До его прихода жители нашего села спали дремучем сном. Наше село было очень мадьяризовано, так как оно всего на 4 км  находится от города Мукачева. Наша молодежь до прихода нашего учителя спивала по улицам на мадьярском,   и даже многие хвастались знанием мадьярского языка и свободное время убивали в жидовской корчме. До 1926 года в нашим селе не было никаких культурных организаций, а теперь, слава Богу, наше село, быть может,   первое во  всем Мукачевском округе, которое может гордиться, что корчмы не имеем и не желаем иметь. Но вместо корчмы  есть у нас культурные организации, и то: Культурно – просветительное  общество  А.В. Духновича со 64-мя членами. При читальне имеем   драматический кружок, который в течении семи лет поставил  более 30 театральных представлений. Кроме того, есть при нашей русской читальне единственный народный балалаечный оркестр во всей Подкарпатской Руси, членами которого является наша селянская молодежь и которые уже 4 раза концертовали в радио с успехом, доказательством чего служит похвальный декрет радио-журнала  в Кошицах. Есть у нас сорганизовано гимнастическое общество «Руский Сокол» и мы хотим на Х-том всесокольском слете в Праге  достойным образом репрезентовать наше славянское общество. До 1926 года не было из наших сыновей ни одного во наших русских средних школах, а теперь уже многие через несколько лет выйдут русскими интеллигентами, которым родной дом под соломенной стрихой.  С 1926 года в нашем селе нет ни одного коммуниста, а до этого времени бывало, что все село отдавало свои голоса на коммунистическую партию. В 1932 году, в июне месяце, мы с  большим торжеством посвятили русское и всеславянское знамя, чтобы этим запечатлеть наше русское и славянское единство нашей Славянской Республики. Чьи это заслуги? И кому мы можем за все это благодарить? Да здравствует наш русский патриот, наш дорогой учитель Иосиф В. Жупан. Он наша путеводная звезда и будитель нашего села, он для нашего села является бессмертным человеком. Иосиф В. Жупан был первым в нашем селе, который сказал: «Мы русский народ и должны гордится своим. Отдавайте своих детей в гимназию, ибо автономию тогда получим, когда будет у нас русская интеллигенция.» Потрясающее на нас подействовала весть, что наш дорогой учитель, из урядовых причин, перемещен из нашего маленького и бедного села, куда то  во другое село. Почему это так? Почему вырываете нашего неоценимого труженика, русского патриота, крепкого славянина из нашей бедной русской среды? А быть может это заслуга за его такую тяжелую работу, за бессонные зимние ночи, которые он самоотверженно жертвовал для нашего спасения? Разве он такое ужасное преступление сделал, что ему уже и простить не можно? Все мы грешные люди! Мы покорно просим Славного Министра Школ и Народного Просвещения, как искреннего славянина, оставить в нашем селе учителя Иосифа Жупана и дать ему возможность доказать неправдивость его обвинений. Мы крепко уверены, что если расследуют дело, то правда покажется. Мы надеемся, Господин Министр, что наша просьба найдет справедливый отклик у Вас и наше прошение не оставите без внимания. Мы хотим быть и на дальше верными сыновьями нашей дорогой Славянской Республики. Да здравствует  нерушимость Чехословацкой Республики, да здравствует наша Русская Правда!   Остаемся с совершенным почтением: Родительский Комитет, Культурно-Просветительное Общество им. А.В. Духновича, Гимнастическое Общество «Русский Сокол». Члены сельского заступительства (всього 37 підписів – прим.) Лист завірений нотаріусом Чехословацької Республіки 6 червня 1933 року.” До цього історичного документу  вже нічого не можна ні додати, ні відняти. Колись, на початку дев’ятнадцятого століття в Мукачеві, місті з тридцятитисячним населенням, видавалось тридцять газет, які читали. Тоді не існувало поняття „списання газет”. Друковане слово було на вагу золота. Девальвують не тільки гроші, девальвації може піддаватися і культура народу, на жаль...

Із архіву моїх публікацій, які не втратили своєї актуальності. Частина 3

Продовжуємо другу частину  блогу «Із архіву моїх публікацій, які не втратили своєї актуальності. Частина 2».  Скільки раз не перечитую інтерв’ю отця Василя Смочка  і по доброму йому заздрю: Ця неординарна людина пережила дуже багато, але, навіть, у свої 86 років не втратила вірю в людей, в щирі і добрі помисли людського роду.

Із архіву моїх публікацій, які не втратили своєї актуальності. Частина 2

      В своєму блозі «Із архіву моїх публікацій, які не втратили своєї актуальності. Частина 1» 1 лютого 2013 року я опублікував свою статтю восьмирічної давності «Чи буде побудований храм Теодора Ромжі?!». Переглядаючи статистику переглядів блогу, бачу, що публікація не втратила своєї актуальності і зараз. В тому ж 2005 році я почав випускати газету «Вголос про закарпатську політику». Вийшло 19 номерів газети. На мою думку, як редактора і засновника, газета вийшла непогана. Той хто займається випуском газети зрозуміє, що без належного початкового фінансування важко «розкрутити» газету в малому Мукачеві і тим більше області. Але дещо вдалось зробити. Однією з вдалих публікацій було інтерв’ю з американським греко-католицьким священиком Василем Смочком, який вважав себе учнем Теодора Ромжі,  був автором ідеї та фактичним фінансистом будівництва храму свого вчителя.

Із архіву моїх публікацій, які не втратили своєї актуальності. Частина 1

 20 квітня 2005 року в газеті «Старий Замок була  опублікувана моя стаття  «Чи буде побудований храм Теодора Ромжі?!»  Як бачимо, минуло вже майже вісім років з того часу, як написав в газеті про дану проблему. Що змінилося з того часу? Часто проїжджаючи біля цієї відомої на Закарпатті «недобудови» можна сказати дуже коротко: нічого. Можна й запитати: чому? Але в кого?   Подаю статтю без правок. Вважаю, що сьогоднішні можливості інтернету дозволять знати тих меценатів і спонсорів, які  накінець-то  добудують храм великомученика Теодора Ромжі                                     Чи буде побудований храм Теодора Ромжі?!