Люди року
Мигаль Мигович
Нагородження. Громадянська лірика
І
– Здоров, Дюрі!
– Добрий динь, Іван Іванович!
– Слушай, туйки уже ся кінчать бюджетний рік, маєме ще малинько рублів. Треба з ними дашто чинити.
– Пак, Іван Іванович, я ж вам говорив, ош ми організовуєме награжденіє «Людина року» 22-го децембра.
– А, но добрі, Дюріку, айбо жеби то-то вшитко било так, ги Бог приказав.
– Пак канєшно, Іван Іванович! Я Вам пак занесу…
– Но майся фист, Дюріку!
– До побачення, Іван Іванович!
ІІ
22-го грудня Дюрі Глиба, опасистий бородатий голова управління культури, крокує у сторону Драмтеатру. Біля входу зібралася уся еліта краю: ректор Університету ім. князя Лаборця Микола Крайош з проректором з особливих питань Васіле Дариною, завкафедри української літератури Валентина Копрофат, завкафедри туризму Шандор Федорі, історик Руслан Конторський, голова Общества русской культури ім. Ковпака Віссаріон Луґошов та молодий русский поет Васілій Качконосов, голова спілки художників Кузьма Борисов з художником Арпадом Єбецфолвою, скульптори Михайло Засувко та Михайло Белепень, голова спілки письменників Петро Пішлич, письменники Михайло Фосчеля та Иван Бузеровцій, заслужений журналіст Міша Майсерош, вчителька року Олена Піч, директор видавництва «Колиба» Іван Драбинко з цілим робочим колективом: дружиною Наталкою, сином Ванюшкою, дочкою Ларискою, тещою Надією, невісткою Нелькою та троюрідною сестрою Оленкою, хор «Свідок полонини», фотограф Валік Казан, знімальна група «221 каналу»: оператор Ваня та журналістка Леся Липка і всі родичі та знайомі культурної еліти.
Дюрі Глиба вирішив зайти з чорного входу, щоб не вітатися зі всіма.
ІІІ
Зал заповнився ледве наполовину. Чувся тихий шум: усі обговорювали напередвідомих лауреатів. На задньому ряду навколо Майсероша зібралися Бузеровцій, Єбецфолва і Белепень – у Майсероша виявилася манюня горілки. Занюхавши лацканами усі неохоче розсілися, оскільки на сцену вийшов Глиба. У цей час Липка з Ваньою зняли крупний план і Липка встигла начитати заготовку на фоні публіки, що саме розсідалася:
– Цьогоріч з ініціативи Івана Івановича Шульгаші та голови управління культури Юрія Глиби відбувається небуденне вручення премії. Воно носить красномовну назву «Людина року». Лауреатам вручаються грамоти та квіти. Далі Ваня переводить камеру на Глибу що саме вийшов на сцену. У куті під сценою прилаштувався Валік Казан, який пристрасно фотографує усіх, хто виходить на сцену.
– Добрий вичур, шановна еліто краю! – почав Глиба, прокашлявшись. – Радий вас вітати на щорічному нагородженні «Людина року», яке ми започатковуєме сьогодні. Наш багатонаціональний край завжди був багатий на таланти! Його життя все скрашовали самородки, сини полонин і гірських потоків! І мені приятно, що управління культури може наградити тих людий, без котрих я собі не уявляву культурного життя краю. А теперь попросиме наш хор, жеби они виконали гімн нашої області. – «Свідок полонини» затягнув пісню:
Подкарпатские русины,
возбудите русскых жон.
З желудка глас зовет вас:
упєме й споем!
Турул и медвідь любимий
да будут непобидымі
От них да отдалится
Украини тюрма
да посетит геенни
пламя украинской племя!
Желает русских вождь:
Русский да живет народ!
Бузеровцій штурхнув Пішлича, що сидів у наступному ряду:
– Видите, з спілки сьте ня уверли, айбо муй гимн теперка приняли як официялний! – Пішлич тільки насупився у відповідь.
Тим часом на сцену знову вийшов Глиба.
IV
– Шановні краяни, думаю, ош уже можеме начинати то, заради чого сьме ся тут
зібрали. Начнеме оглашати «Людей року». Первою буде номінація «людина року університета». На сцену запрошується ректор Університета ім. князя Лаборця Микола Крайош та проректор з особливих питань Васіле Дарина.
– Добрый вечыр! – почав Крайош. – Любі друзі, нашому універсытету выповнилося 69 років. Це самий давніший вуз краю. Недавно мы відкрили румуно-молдаванський факультет міжнародних економічных відносин, правда Васіле Васіловичу?, – той вдоволено кивнув. – Рік тому вчена рада прысвоїла нашому університету гідне ім’я нашого найдавнішого вождя, князя Лаборця. Почеснимы докторами цього року стало 900 професорів і 1000 кандидатів наук з Румунії, Молдовы, Ніредьгазы та Вранова-над-Топльою. Мы залишаємося провідним вузом краю і осередком наукового прогресу. Мені выпала честь відкрыти конверт з іменем цьогорічної «людины року університета». І цього року нею стала… Валентина Копрофат! Прывітаємо її! До її заслуг належыть відкриття науково-дослідного інституту, якый займається дослідженням нового прочитання листування Ґренджі-Донського з Іваном Колосом.
Валентина поправила пергідрольну зачіску і вийшла на сцену до мікрофона, де Глиба вручив їй грамоту у пластмасовій рамці.
– Мені надзвичайно приємно, що шановна комісія удостоїла мене такого високого визнання. Добре, що є усвідомлення надзвичайної важливості нового прочитання листування цих найвизначніших постатей крайової літератури! – У цей час Іван Драбинко нахилився до дружини Наталки і каже:
– І што она знає про Ґренджу-Донського ци про Колоса? Пак она пише саму лупину.
– Іване, тихо будь, пак Лариска ся в неї учить! І Оленка на другий рік поступає! – У той час Глиба хоче підійти до мікрофона, але його випереджає Дарина. Звідкись у його руках з’являється ще один конверт. Блискавичним рухом він його розриває і витягує папірець.
– Ще ми вирішили нагородити, – почав Дарина гарячково, щоб Глиба не відібрав мікрофон, – видатного діяча, завкафедру туризму Шандора Федорі. Він розвиває туризм області. За його ініціативи відкрито перший в Європі туристичні шляхи «Мобільними вишками по Карпатах» та «По трубі», який відстежує шлях трубопроводу «Уренгой-Помари-Ужгород». За ініціативи Федорі відкрито пам’ятник невідомому пепееснику та перший у краї пам’ятник полярникам на стовпчиках клумби біля ОДА, збудовано фонтан у формі територій хозарського каганату, до якого належав наш край. Це людина неймовірного інтелекту, психолог, автор праці «Гострі неврози у ротвейлерів-гомосексуалістів».– Поки Дарина говорив, Шандорі уже вийшов на сцену і самовдоволено підійшов до мікрофона.
– Дякую вас усіх. Бажаю кожному з вас прийти додому і задати собі питання: а що я зробив для краю? Дякую!
– Но та штось чинить чилядник, – сказав Майсерош Борисову.
– Добре, шо у нас є такі, – відказав той.
До мікрофона нарешті дорвався Глиба. Він вдав, що нічого не трапилося і що усе було так і заплановано.
– Но тадь університет у нас великий, та можуть там буди і дві «Людини рока». – У цей час історик цього ж університету Конторський нахилився до Драбинка і каже:
– Бачиш, Іване, вони мене не шанують. Я написав книгу «Важко бути клепсидрою», а ні Копрофат, ні Шандорі нічого не написали, але нє, той ади Крайош мені ніц не дасть, бо я критикував його минулорічну ініціативу відкриття словено-словацького факультету.
– Та пак што ти з ними вчиниш, Руслане. Тото вшитко лупина, – зневажливо підсумував Драбинко. Наталка нагнулася до Івана і шепнула так, щоб не почув Конторський:
– Не цінять нашого Конторського, треба майже му ще їдну книгу надрукувати, жеби ся не обіжав. Пак наш Ванюшка має ся защищати скоро. – Іван підморгнув Наталці.
У той час під сценою Ваня подивився на Липку і показав на годинник, мовляв, робочий час закінчився. Вони зібрали всі штативи і мікрофони і тихо вийшли з залу.
V
Глиба знову передав слово «Свідку полонини», який виконав «Ґаудеамус». Дарина, Копрофат та Федорі махали ротами, удаючи, що знають слова. Крайош поклав руку на серце.
– А тепер, шановна еліто краю, – пафосно почав Глиба, – перейдемо до номінації«Людина спілки письменників». – Поки Глиба доказав це речення на сцені уже стояв радісний Пішлич.
– Дорогі закарпатоукраїнці, у цей непростий час занепаду духовності та кризи моральності непохитними авторитетами стоять жреці храму літератури! Зберігаючи у серці настанови великого Кобзаря, а також Івана Чендея та Петра Скунця, вони показують приклад молоді. Я страшенно радий, що мені випала честь нагородити людину з села, з народу, неперевершеного майстра народних оповідей, учня Михайла Томчанія, лауреата незліченних премій: чотирьох премій Духновича, п’яти премій Євменія Сабова і шести премій Івана Колоса…
– Семи, – виправив його Глиба.
– Ой так-так, семи, визнав Пішлич, автора таких незрівнянних шедеврів, як поетичні збірки «Гомін Серця» та «Легіт колосків», еротичної саги «Зоряні прутні», та епосу «Життя. Сіно. Батьківщина». Привітайте на сцені Михайла Фосчелю!
– Петре, – шепнув йому Глиба, – пак ти конверт забув одкрити…
– Потом, – шепнув у відповідь Пішлич. На сцені уже з’явився Фосчеля.
– ДоРРРогі земляки! Я пРРРостий хлопець з села. У свому РРРідному Лохові я з молоком матеРРРі усмоктував любов до батьківщини! Ще на літстудії імені Шолохова мій наставник, пРРРощен би, казав, що головне визначити напрям вітру і глибину броду. Ми зараз пеРРРеживаємо нелегкі часи занепаду духовності, тож звеРРРтаймося до писаного слова, аби там віднайти доРРРоговказ. «БоРРРітеся, побоРРРете», як казав наш великий кобзаРРР. – Фосчеля показав свої недавно вставлені керамічні зуби Казану, а той зробив добрий десяток фотографій.
А тепер, – слово знову несподівано взяв Пішлич, – особисто від імені спілки я би хотів нагородити видатну поетесу, члена Просвіти ім. Шевченка, Просвіти ім. Франка та Просвіти ім. Олени Теліги, авторку збірки «Відлік часу», заслужену вчительку української мови, Олену Піч.
– Пак ци ун вцапів!!! – майже одночасно викрикнули Драбинко і Бузеровцій.
– Н-но, Іване, ци він своїй жоні не може дати премію? – байдуже запитала Наталка Драбинка.
– Пак даже оробці на дириві комсомольського парка знавуть, ош тото його жона, а вун думає, ош псевдонім тото вшиткой скриє – буґов єден. – Олена Піч вийшла на сцену по дорозі збираючи букети від своїх учнів, яких вона заздалегідь попередила про своє нагородження.
– Мої найдорожчі, я страшенно хвилююся, – у цей час у неї починає дзвонити мобільний. На рінґтоні стоїть пісня «Два кольори». На здивування публіки Піч не скинула дзвінок, а сказала, що отримує премію і передзвонить.
– Я б хотіла зачитати свій вірш, – сказала Піч, сховавши мобільний у кишені, – присвячений моїй улюбленій поетесі, Ліні Василівні Костенко:
Життя іде і все без карикатур.
І час летить, що до того холопу?
Давно нами керує бовдур
і ми живем, задивляючись на Європу
Але ж ні, я буду вічно жить
І слово бронзовить кожну мить!
– Дякуємо нашій геніальній поетесі, – видавив крізь зуби Глиба, – за чудову поезію. А тепер я би хотів оголосити «Поета року». Ця номінація не передбачалася у програмі, але Іван Іванович Шульгаші особисто ввів її. Отже, я хочу запросити на сцену визначного русинського поета, автора збірок «Босорканські спюванки», «Штовпачок для волоських дівочок», «Серенча куруца» і «Смерть галицьким недуйдавцям», автора перекладу на русинську мову «Коду да Вінчі» – «Вінційова колодиця», Ивана Бузеровція!
– Рисини! Мені приятно, ош даже под укрАїнсков окупаційов нашлися такі люди, як Іван Іванович Шульгаші, которий думать за нашоє кивання! Овін не пуддержує ділетантських недуйдавих битанґ з иншаких русинських орґанизаций. Ни дає ані форинта мацкальському запроданцьови попови Сідрови, ани америцькому жидуському прихвосньови Падлякови. Он русин бил, єсть и буде! Мене уверли з спілки писатєльов УкрАїни, – покосився він на Пішлича, –но мене сим не остановиш! Ми, пудкарпатські русини, діждемеся незивисимості і будеме жити у щастьови без тотих страшних репресій! Бо ми Европа, а за Карпатами начинать ся Сибірь і най ун бідує без нас! Дякуву вам вшиткім, оставме глубокий сон!
VI
Поаплодувавши Бузеровцію, Глиба підійшов до мікрофона!
– Наш край найбагатонаціональніший в Україні. Ми рішили награждати по одній нацменшині каждого рока. І так сього рока слово має російська нацменшина. На сцену запрошується голова Общества русской культури ім. Ковпака Віссаріон Луґошов. – На сцену вийшов низенький дідок з брєжнєвськими бровами.
– Здраствуйтє, дорогіє закарпатци! Уже много лєт русскіє живут здєсь і являются самой інтєлєктуальной меншиною края. Я щас ні буду пєрєщітовать сколько викладачов состоїт у нашом общєствє. Ето і завкафєдри руссково язика професор Доробратов і писатєль Міхаіл Рожков і много другіх. От імєні общєства Колпака хотєл би запросіть на сцену видающоєся молодоє дарованіє, поета Васілія Качконосова. – На сцену вийшов лисуватий тридцятирічний поет у потертому шкіряному піджаку.
– Здрастуйтє. Я роділся в Хустє і з самово дєтства інтєрєсовался іскуством. Сначала за прімєром своєво дєдушкі-асвабадітєля я пашол на курси баяна, патом падростком я аткрил для сібя Віктора Цоя і влюбілся в єво музику с пєрвово взгляда. Он і повліял на всьо мойо творчіство. Я благодарю вас, што ви міня награділі грамотою «Людина року». Паслушайтє майо стіхатварєніє, к сожалєнію я нє взял з сабой гітару, патаму спаю вам акапелло:
Вместо стекла – зелень тепла,
Вместо дима – огонь,
Из сетки дня выхвачен календарь.
Красная луна сгорает дотла,
Ночь догорает с ней,
Без измен! – требуют наши глаза.
Без измен! – требуют наши сердца.
VII
Глиба дочекав, поки Качконосов доспіває, оголосив номінацію «Людина спілки художників» і передав слово голові спілки Кузьмі Борисову. – Борисов вийшов поважно на сцену і підійшов до мікрофона:
– Дорогі краяни, Закарпатська школа – це єдине, шо у нас лишилося. Футбол просрали, науку – просрали, осталися тільки наші художники. Думаю, Бокшай і Ерделі залишили той потужний заряд, який пензлями вимальовують наші пейзажисти. – Борисов розриває конверт і оголошує лауреата навіть не розкривши папірець, – «людиною спілки художників» стає Арпад Єбецфолва, визначний художник краю, лауреат премії Імре Ревіня, нащадок Міхая Мункачі, автор неперевершених циклів робіт «Суцвіття потічків» та «Урошний варош нямешів». Запрошуємо його на сцену! – Єбецфолва вийшов на сцену трохи хитаючися, далася взнаки друга манюня, яку розпили разом з Майсерошом.
– Кизичовкулом, дорогіє емберек! Хотів ім вам уповісти, йолкі-палкі, ош нашоє місто – то маленький Париж. Не важно, ош туйки суть даякі, ни буду їх називати, абстракціоністи, но главноє, йолкі-палкі, ош потічки будуть текти вічно! Вісонтлаташо!
VIII
А теперь, – до мікрофону добрався Глиба, радий, що тут не виявилося ще одного лауреата, – нагородимо «Скульптора року». На сцену запрошується Михайло Белепень, автор пам’ятників «Алмош віддає край русинам», «Шевченко дивиться на Карпати», та «Ленін – верховинець», – на згадку останнього Белепень втягнув плечі і опустив гордий погляд, – отже справжній верховинський Мікеланджело матиме честь нагородити скульптора року. Вам слово, Михайло Михайлович!
– Дорогі краяни, наш багатонаціональний край мав таку багату історію, шо пам’ятників нам катастрофічеськи не хватає! До сьогодні ще не маєме ні одного кінного пам’ятника, а це – вершина скульптури. Я зробив проект пам’ятника «Мустанги на вершині Пікуя», але нико не готовий мені то-то проспонсіровати. Но ниськи я маю честь нагородити молоде дарованіє, автора пам’ятників невідомому пепееснику та полярникам на стовпчиках біля ОДА, автору десяти гіпсових бурсуків на улиці Корзо, а також автора проекту памнятника русинським космонавтам. Мішку, пой на сцену! – Засувко, горблячись, вийшов на сцену і, переминаючись з ноги на ногу, почав говорити:
– Мені дуже приятно, що мене нарешті визнали, хотя вандали і нищать мої витвори, але я готовий їх відновлювати каждого тижня. Ужгород – то таке місто, шо тут не мош робити великі скульптури. Ше треба много ремонтувати, бо то не скульптура прикрашає місце, а місце – скульптуру. Дякую всім!
IX
–Тепернаше нагородження можна уважати завершеним, – урочисто заявив Глиба. – Найдостойніші діячі краю достали свої відзнаки. Тепер вони гордо прикрашатимуть їм стіни у хижах. Попросиме «Свідок полонини» жеби они нам заспівали шось файноє. До зустрічі на слідуючий рік! – Хор почав співати «До свидания, наш ласковый мишка».
Глиба зійшов зі сцени і підійшов до Казана.
– Ну як, шось ся получило?
– Звичайно, Юрій Юрійович! Мені ще треба це все у фотошопі десь тиждень обробити. Думаю зробити фото у сепії. Єбецфолва показав таку експресію!
– А што вто такоє сепая?
– Сепія – то коли всьо коричневе…
– Ни надо ся изошряти. Пак мині нада прості фотки, щоб на стіну повішати.
– Як скажете, – покірно погодився Валік.
– Добрі, гроші тобі пак передам а вать твому няньови.
У іншому куті зали до Івана Драбинка, хитаючись, підійшов Майсерош.
– Чим ви такі не задоволені, Іван Михайлович? – спитав Майсерош, спершись на свій дипломат.
– Та придстав собі, Мішку, ош вчора мені звонить тот фрас Глиба і каже, ош я буду нагороджений. Я прийшов, а они Бузеровцію мою примію дали.
– Та, Іване, уд кого тут мош щось хотіти, – зневажливо окинула оком зал Наталка.
– Ну шо, Іван Михайлович, що тут є поблизу? – думаючи про своє спитав Майсерош – Ідемо в «Дездемону» на пійсят грам?
– Пак нєт, ниськи четвер, та маву ще надрукувати 9-ий том Скунца і листування Пластунів, нє Ванюшка? Там буде передмова Конторського, так файно написав, глибина… Мішку? А ти дораз у якій газеті?
– Та я пишу для всіх. Вибори кінчилися, бабла нема. І зарплату, казли, не платять третій місяць. Ну я пішов, – засуєтився Майсерош, – побачивши, що лауреати, які можуть йому поставити, виходять із зали.
Х
Наступного дня Юрій Глиба зайшов до Івана Івановича.
– Добрий динь, Іван Іванович!
– Серус, Дюріку! Но што, вшиткі довольні?
– Пак канєшно! Туйки м Вам дашто принюс, – сказав Глиба, дістаючи товстий конверт з кишені.
– Н-но видиш Дюріку, культурний процес іде!
– До побачення, Іван Іванович! – вдоволено попрощався Глиба.
– Тримся, Дюріку! – відказав Іван Іванович, стискаючи конверт.
