Про владу і людей, або Як нас зомбують політики
Ангелінка, племінниця мого знайомого журналіста, якій виповнилося тільки п’ять рочків цілком ствердно каже, що як виросте, теж буде писакою.
- І про кого ти писатимеш? - цікавлюсь у дитини.
- Про Юлічку.
- А це хто? – допитуюсь.
- Ви що не знаєте Юлічку Тимошенко? – зовсім по дорослому одказує дівчинка.
Ще більше мене дивує трирічна сусідка Славка, яка впізнає по теліку весь політичний бомонд в обличчя. Б’юсь об заклад, що навряд чи дитина знає як по батькові величати виховательок в дитсадку. Самі ж працівники дошкільних закладів стверджують, що в повсякденних розмовах малюків часто звучать прізвища Ющенко, Янукович, Тимошенко… На їх думку, дітям зарано знати про такі дорослі речі, як політику. Проте, хочуть цього наші чада чи ні, однак, все це напівсвідомо закарбовуються в їх маленьких голівках. Відомо, що дитячий мозок як губка всмоктує все, що відбувається довкола. А ,на жаль, інформаційний простір від якого неможливо ізолювати дитину, настільки просочений політикумом, що всі ми (а не лише наші діти), стаємо залежними від політичного життя нашої країни. Вдома, на роботі, в транспорті тільки й чуєш: « Ви бачили вчора Тимошенко», «Ви чули, що заявив Янукович? Ці речі настільки жваво обговорюються у нашому середовищі, що інколи складається враження, ніби більш нема про що говорити. І якщо розібратися в цій ситуації детальніше, то виходить, що так воно і є.
Спробуємо довести. Почнімо з того, що ми дуже мало заробляємо, і нам постійно бракує грошей. А якщо нема за що жити, то хочеш ти цього чи ні, а починаєш згадувати ( не злим тихим словом) тих, хто створює ці умови, тобто, владу. Йдемо далі. Низький рівень життя породжує невдоволення, яке потрібно кудись вилити, скинути, вилаяти. А кого ж клясти у повсякденних невдачах та життєвих негараздах, в умовах, де людина мотається як білка в колесі, як не рідну владу. Наступне. У нашій країні контрастів, де одним все дозволено, а другим «зась», важко залишитись байдужим до зовсім протилежного, світського життя інших людей, якими наділена наша ж влада. Адже тут і мільйонні статки, яхти, джипи, відпочинок на заокеанських курортах, коштовності, забави. Прекрасна тема для розмов, усвідомлюючи, що цього всього не досягнути простому чоловіку як би він не старався і працював.
Сідаю у маршрутку. Спочатку їдемо мовчки, кожен занурившись у свої думки. Та варто комусь промовити, ну просто таки магічне слово Тимошенко чи Янукович, як між людьми зав’язується жвава розмова. Пасажири немов оживають, забуваючи про свої наболілі проблеми, і починають дискутувати. Як би це іронічно не звучало, але відчувається в їх очах жива іскра, чи не кожен намагається довести свою точку зору про те, котрий із цих політиків кращий чи гірший. Парадокс, але виходимо ми з маршрутки вже майже знайомими і чимось спорідненими людьми. І я більш ніж переконана, що якби мова йшла про глобальне потепління, якесь культурне дійства чи історичні події, цього б не сталося, суперечки б не було, бо в таких темах ми необізнані. Інша річ – політика, про яку з радіо, телевізорів, Інтернету відомо майже все. Висновок майже плачевний – нас майже зомбують, відволікаючи від насущних, і більш злободенних проблем. Переймаючись політичним життям країни, ми майже забуваємо про своє власне і тратимо час на те, що, на мій погляд, навіть не варте уваги. Правильно роблять деякі мої знайомі, які перестали дивитися телевізор на сон грядущий, а також не включають його зранку, перед тим, як іти на роботу. Таким чином вони зберігають собі здоров’я і продовжують тривалість життя.
Наведу приклад. Водій автобуса, майже весь маршрут з Углі до Тячева розповідав про те, що в недільній програмі «Світське життя» показували відпочинок наших народних депутатів на курортах.
- Там навіть туалети із золота!.., - ніяк не міг заспокоїтися чоловік, коментуючи передачу.
Він декілька разів збуджено запалював сигарку і нецензурно висловлювався, помітно нервував. І звісно, встиг всім добряче попсувати нерви. Бо майже всі подумки прирівняли свої куці заробітки з ось такими розкошами. Скажу, картина не із веселих. А дехто навіть не витримав:
- А нам на копійки підняли зарплату. Ну, із яким настроєм, запитаєте ви мене, пасажири пішли на роботу. Якщо чесно, то з паскудним! Тож чи варто було водієві про все це говорити? Думаю, що ні. На мій погляд, на тлі зубожіння чи не всього українського народу, показувати такі передачі - це зневага і до всіх нас, хто живе на чесну зарплату. А таких, на превеликий жаль, мільйони.
Я давно почала помічати, що зібравшись із друзями у компанії, говорячи про те і се, рано чи пізно, а все ж таки у розмові зачепиться політика. Варто лишень комусь згадати вчорашні новини чи навіть події далекої давності. А тут уже недовго й до сварки, бо політика у нас настільки контрастна, що розібратись у ній не можуть навіть експерти, не то що пересічні громадяни. І виходить, що брат свариться з братом через Януковича і Ющенка, які у свою чергу сповідують народу цілком протилежні пріоритети. Або ж чоловік з дружиною не можуть дійти згоди, ким же насправді є Юлія Тимошенко - розумним політиком чи просто симпатичною жінкою, з неабиякими артистичними даними. Про що там говорити, коли мій син, шестикласник, неодноразово запитує: «Мам, а ви за кого? За Юлю, чи Януковича?...» І я йому пояснюю, що треба вчити історію й географію, а не перейматися політикою. Але варто включити телевізор, як на екрані, майже на всіх провідних каналах з’являються знайомі нам обличчя, які говорять, говорять, говорять... І виникає запитання: невже більш нічого цікавого нема, крім цих дискусій та ще тупих серіалів? Чому б не знімати передачі пізнавального, навчального, соціального характеру? Щоб діти та, власне, й дорослі більше знали історію своєї батьківщини, вчилися культури, поведінки в побуті, духовності, елементарних правил життєдіяльності. Не говорячи вже про такі поняття як патріотизм, національну самобутність, демократичні цінності, які формують і об’єднують суспільство. П’ятирічна Ангелінка навряд чи знає як треба перейти вулицю, що треба робити, якщо, не дай Бог, станеться в квартирі пожар. Цього її не вчить телевізор, про все не розповість і мама, яка працює в Чехії та приїжджає додому дуже рідко. Зате дитина знає, куди вчора їздив Президент …
Ні, я не проти того, щоб народ знав про те, що відбувається у політичному житті нашої країни. Але нас не потрібно зомбувати, щоб ми перестали думати, мислити, творити. Людям треба подавати корисну інформацію, яка б спонукала до дії, а не породжувала супротив. Політики мають показувати приклад і бути гідними для нас в унаслідуванні. Допоки ж цього нема, я завершу свої спостереження відомим висловом: «Щасливий той народ, котрий не знає своїх правителів».
