А може то я тупа?

Іноді я думаю, що я таки тупенька. Ну не можу я мислити по-державницьки.  Ну не вистачає мені розумових здібностей на такі масштабні думи…Із міжгірського Запереділля мені зателефонували наприкінці минулого тижня. Просили допомоги. Казали, що не пустять дітей до школи, бо побоюються за їхні життя. Казали, що дорога до знань у їхньому селі схожа на дорогу смерті. Я намагалася пригасити емоції співрозмовника, прискіпливо розпитувала що та як. І з кожним словом розуміла, що тема варта уваги, що людям потрібна допомога. Адже щодня їхні діти, йдучи до школи, змушені переходити гнилий і дірявий міст, який дихає на ладан. А далеко внизу - гірська річка з величезним камінням.Ми приїхали зранку. Людей біля мосту тьма тьмуща. Міст тягнеться через річку метрів з п»ятнадцять. За документами – це єдина транспортна артерія, що з»єднує два береги села.У 98-му, кажуть люди, частину міцного бетонного мосту зруйнував паводок. Відтоді його лише латають дерев»яним настилом. Востаннє цю горе-латку міняли років вісім тому.Йду дивитися. Асфальту вже майже нема. З глибоких вибоїн випирає сітка й арматура. Доходжу до протилежного краю і завмираю. Мені  страшно йти далі. Такого моста я ще не бачила. Об»їздила все Закарпаття, бувала у найвідаленіших селах…Але щоб за сім кіломертів від райцентру та й побачити таке жахіття!!! Дивлюся - на трухлявий настил, всуціль всіяний дирами, ступає малеча з портфеликами за спиною. Дітки тримаються за ручки й по-діловому, зі знанням справи, крок за кроком повільно долають небезпечний відтинок мосту. Лише опинившись на більш-менш твердій основі, ручки розмикають і сміливо крокують далі. Наздоганяю дітей і запитую, чи не страшно ходити по краю прірви? Весело щебечуть: «Страшно. А що робити. Ось так і ходимо. Старші тримають менших і гуськом йдемо. Це щоб, коли хтось звалиться, можна було втримати». «Господи! - кажу - Та скільки ж старшим рочків? Ви ж такі усі маленькі!». Дівчатко з бантиками синіми озивається: «Я старша. Я вже в п»ятому класі!». Більше питати я вже нічого не могла. Дітки побігли собі далі. Дивлюся, хлопча йде. Портфель більший за нього. Ступило на трухляву дошку, портфель похитнувся, а я вмерла…В голові гуде. Як таке може бути? Та що повилазило чиновникам? Чи не бачать, чи не чують? Розпитую про це у людей. Кажуть куди тільки не писали!Звідусіль лише відписки і поснення, що ремонт дуже дорогий, а грошей у селищної ради нема. А діти, значить, не дуже дорогі? Ну правильно! Міст на ціле село один. А дітей у селі багато. Мабуть, державницька позиція. А я не можу так мислити. Я тупа мабуть.Люди не вгамовуються. Кажуть, по той бік річки живе третина сільчан. Там школа. А по мосту машина вже й не проїде. Ну захворіє хтось, то ще на носилках принесуть до швидкої. А як пожежа в школі, чи в хаті якій? Куди, яким шляхом доберуться туди пожежники? Он, тижня два тому, чоловік упав в цю дирку, руку поламав, побився сильно. А недавно коні звалилися з мосту. Вечорами, кажуть, взагалі намагаються не ходити тут. Адже жодного освітлення на мосту немає! З цим усім їду в селищну раду. Від коментарів ніхто не відмовляється. Охоче запрошують до кабінету і пояснюють: гроші є! Півмільйона виділила торік держава. Раніше, зусиллям місцевого бюджету могли тільки дерев»яний настил нарощувати. А тепер мають проект і планують укріпити й оновити міст. Але… І тут кажуть чиновники чарівне слово ТЕНДЕР. Більше пояснень мені й не треба було. Охочих взятися за роботу не знайшлося. Тендер провалився. Гроші зависли. Якщо їх не освоять до кінця року, то підуть собі назад до столиці рятівні півмільйона. Мене вже й ніби не обурює те, що за стільки років нічого не зробили. Ну не було грошей! Дідько з тим! Мені страшно від того, що нічого не роблять тепер, коли гроші вже є. Який тендер? Люди добрі, міст паде! Та невже, як вам у хаті дах потече, ви будете проводити тендер на черепицю та бригаду,  яка її кластиме? Та ще й після тендеру, нічого не робитимите місяць, бо може хтось захоче оскаржити його результати? Може би ви ще тендер з дружиною та дітьми проводили: хто в хаті посуд митиме? Адже проводите тендер, хто в рідній державі державний міст ремонтуватиме? Розумію, що це закони і вимоги такі. Але… Ну не можу я ось так по-державницьки мислити. Ну не вистачає мені розумових здібностей. Не вистачає…Обмежена я якась.А дітей до школи селяни таки не пустили. Мабуть, їм теж не вистачає державницької позиції.